Генріх Манн
Роман
HEINRICH MANN
DIE JUGEND DES KONIGS
HENRI QUATRE
1935
Переклав з німецької Юрій Лісняк
Передмова і примітки Кіри Шахової
ВОЙОВНИЧИЙ ГУМАНІСТ
В повісті польської письменниці Зофії Посмиш «Пасажирка» є сцена на пароплаві: американський журналіст і західнонімецький дипломат дискутують, намагаючись з'ясувати для себе, чому більшість німців пішли за Гітлером, не виступивши сміливо й мужньо проти фашизму. Німецький дипломат не був активним фашистом, членом націонал-соціалістської партії, не заплямував себе злочинними діями проти своїх співвітчизників чи представників інших народів. Він просто жив під владою гітлеризму, так би мовити, співіснував з фашистською диктатурою. І тепер, у розмові з американцем, він намагається довести свою безневинність. Він нікого не вбивав, не проливав нічиєї крові, не бажав нікому зла. Щоправда, він не боровся проти фашизму із зброєю в руках, не засуджував його відверто, на повний голос, але в цьому, мовляв, він не відрізнявся від більшості своїх співвітчизників. Що вдіє беззбройна людина проти могутньої машини влади? І тут у німця вихоплюються слова: «Адже не кожний може бути Генріхом Майном!»
Ці слова дуже знаменні. Байдуже, що авторка вклала їх в уста пристосованця, людини пасивної, саме пасивність якої робить її співучасником фашистських злочинів. Важливо, що ім'я Генріха Манна стало символом, почало асоціюватися з такими поняттями, як незламна мужність, послідовність, принциповість, протиборство злу в ім'я людини і людства, в ім'я справжньої демократії, справжньої культури, в ім'я щасливого майбутнього.
Генріх Манн — людина і письменник — своєю творчістю, своєю громадською діяльністю здобув глибоку пошану всіх прогресивних людей світу. І те, що його ім'я стало для мільйонів символом громадянської мужності, гідної наслідування і глибокого захоплення, — було логічним наслідком всього життя письменника,.
Генріх Манн народився 27 березня 1871 року. Це був рік Паризької комуни і рік, коли щойно створена імперіалістична агресивна держава кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка святкувала, захлинаючись від захоплення, свою перемогу над Францією. Цей рік дав Німеччині великих борців проти кайзерівського рейху і його людиноненависницької ідеології — Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Генріха Манна. Вони були дуже різні, ці троє, народжені у 1871-му, — комуністи Лібкнехт та Люксембург і буржуазний гуманіст Генріх Манн. Але було й таке, що єднало цих людей, — ненависть до імперіалізму, до несправедливих воєн, до експлуатації людини людиною, до войовничої буржуазності, огидного міщанського духу німецького бюргера, раба, що плазує перед владою, і велика любов до трудового народу.
У творчості видатного німецького письменника щасливо поєдналися велика загальноєвропейська культурна традиція і глибоке знання національної дійсності. Генріх Мани з молодих років був захопленим шанувальником французького народу, прекрасного мистецтва і культури Італії. Найвеличнішою подією в історії людства він вважав Французьку революцію, яка «коштувала стільки крові, осяяла казковим світлом наступні століття і досі зігріває людей». Манн високо цінував великих французьких письменників Стендаля, Бальзака, Золя. Він бачив у них митців, які служили своєму народові і прогресу людства. На думку Манна, письменник повинен виконувати «всі веління розуму, стати агітатором, вступити в союз із народом проти влади, всю силу слова віддати боротьбі народу, яка і є боротьбою розуму». Ці слова написані ще 1910 року. В них сформульоване його письменницьке і громадянське кредо. Таких митців, як Золя, Генріх Манн глибоко поважав саме за те, що вбачав у їхньому житті й творчості здійснення цієї високої місії письменника.
Захоплення історією і літературою сусідніх народів було виявом не тільки загальногуманістичних принципів, демократичних переконань Генріха Манна, а й його справжнього інтернаціоналізму. Письменник неухильно, з самого початку свого літературного шляху, виступає проти всіляких форм національної зверхності й нетерпимості, проти буржуазного націоналізму та шовінізму. В своїх публіцистичних і літературознавчих статтях «Дух і дія», «Вольтер і Гете» (обидві 1910), «Гюстав Флобер і Жорж Санд», есе про Золя (1915), в такому масштабному творі, як дилогія про французького короля-гуманіста «Молоді літа короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV» (1935–1938), Генріх Манн — інтернаціоналіст підкреслює свою пошану до революційного духу Франції, до її мужнього й некорисливого народу, який віками, не боячись смерті, підіймаючись знову й знову після поразок, боровся за свободу й людську гідність.
Перший великий твір Генріха Манна — роман «Земля обітована» (1900) — написаний під впливом романів Бальзака і Мопассана, присвячених долі молодого буржуа, що прагне зробити кар'єру. Андреас Цумзе — це німецький варіант мопассанівського Жоржа Дюруа, образ великої сатиричної сили. Такі, як він, не можуть змінитися, стати іншими, кращими людьми, вони безперспективні, як саме буржуазне суспільство доби імперіалізму. Розклад цього суспільства Генріх Манн фіксував з надзвичайною точністю.
У творі немає жодного позитивного персонажа, але це не означає, що роман перейнятий настроєм безнадії. Його сила у войовничому, активному запереченні буржуазного світу, в критичному пафосі. Сатира Генріха Манна несе в собі великий гуманістичний заряд. Змальована ним гротескова картина є антитезою позитивного ідеалу митця. Не мріючи про інший світ — світ добра, рівності, любові, людської гідності, не можна з такою зневагою зображувати суспільне зло, як це робив молодий письменник.
Наступні твори Генріха Манна розвивали далі основні напрями критики буржуазного суспільства, що намітились у його першому романі. Магістральною лінією його творчості була вбивчої сили антибуржуазна сатира таких творів, як «Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» (1905) та один з найкращих романів письменника «Вірнопідданий» (1914).
Твори письменника, написані в перші десятиліття XX століття, — це підвалини великого соціального роману в німецькій літературі, вони були і лишаються в арсеналі найзначніших досягнень німецькомовної прози критичного реалізму. Розвінчання буржуазності у всіх її виявах — від сфери духовної до сфери практичної, гостра критика вільгельмівської держави насильства, мілітаризму, шовінізму втілюються у високохудожніх, надзвичайно своєрідних за формою творах Генріха Манна. Почерк митця вирізняють емоційна насиченість, яскравість барв, пластичність, драматизм. Для Манна характерні постійні пошуки нових рішень, інтерес до художнього експерименту, велика чутливість до народжених літературою нової доби новацій. У кращих творах пошуки в плані ідейному і формальному дають блискучі результати.
Але творчість письменника розвивалася нерівно, після ідейно глибоких, мудро-прозорливих книг з'являлися також книги досить нечіткі за своїм ідейним змістом, позначені впливом буржуазно-ліберальних концепцій, декадентської, модерністської естетики. Так, після «Вірнопідданого», цього сатиричного шедевра, він пише дві інші частини трилогії «Імперія» — романи «Бідні» (1917) та «Голова» (1925), що значно поступаються перед «Вірнопідданим». Зображення робітничого класу в «Бідних», попри всю симпатію автора до пролетарів, не йшло далі того, що вже було відоме з творів буржуазних реалістів XIX століття. Що ж до змалювання боротьби робітників проти капіталістів, то Манн в епоху великих масових рухів, напередодні революційних виступів трудящих багатьох країн, в тому числі й Німеччини, відтворював її у зовсім непереконливій формі індивідуальної боротьби робітника-ідеаліста і мрійника, що сподівається перемогти всесильного власника концерну з допомогою… буржуазного суду.
Прийоми експресіоністської поетики, надзвичайно складна побудова, нечіткі соціально-політичні характеристики основних персонажів були властиві останньому роману трилогії — «Голова».
У 20-х роках і пізніше у творчості Манна трапляються рецидиви буржуазно-ліберальних поглядів, декадентської естетики, з'являються твори, переобтяжені натуралістичними подробицями, заземлені і водночас такі, в яких дух письменника ширяє у висотах експресіоністських абстракцій, у яких чудне й химерне заступає реалістичне зображення дійсності. Але не вони переважали в доробку Генріха Манна, не вони визначали його місце у світовій літературі.
Генріх Манн був одним з небагатьох відомих світові німецьких митців, які з самого початку імперіалістичної бойні гостро засудили її. Треба було мати велику громадянську мужність, щоб у дні, коли шовіністський чад запаморочив чимало голів, не побоятися фізичної розправи, звинувачень у національній зраді і виступити проти імперіалістичної політики кайзера та його юнкерсько-капіталістичної опори.
У повоєнний час усе чіткіше вимальовується демократична і реалістична спрямованість творчості письменника. Наприкінці двадцятих років він бере активну участь у письменницькому житті своєї країни, очолює літературні і мистецькі організації, керує відділом літератури Прусської Академії мистецтв.
Довгий час Генріх Манн не поділяв революційних переконань, він завжди вірив у народ, вважав його єдиною позитивною силою суспільства і водночас плекав ідеалістичні ілюзії щодо можливості перебудувати буржуазне суспільство на нових, людяних, прогресивних засадах шляхом пропаганди гуманістичних і демократичних ідей.
Важливою складовою частиною творчого доробку митця була його бойова наступальна публіцистика. У численних статтях він, не бувши сам революціонером, виступав як друг нашої країни. Письменник зрозумів величезний вплив Жовтня на всю світову історію. Він писав: «Буржуазія сама відчуває свою приреченість після російської революції. Їй дано більш чи менш тривалу відстрочку, вона всіма засобами пристосовується, щоб протриматись, але вона вже не та, що колись, і з кожним днем робиться все менш схожою на себе».
Генріх Манн присвятив Володимиру Іллічу сповнені пошани й захоплення рядки: «У Леніна вірність великій справі нерозривно зв'язана з непримиренністю до всіх, хто намагається стати на перешкоді цій справі… Він любив людей так само, як і справу, а тому й діяв як велика людина… Ленін зробив свій народ щасливішим…»
Дуже важливо, що Генріх Манн розумів органічний зв'язок між революційною справою В. І. Леніна і конкретним благом, щастям народу.
Діяльність письменника в 30-ті роки — це героїчні сторінки його біографії. Після фашистського перевороту в Німеччині Манн, якого нацисти одразу ж виключили з Академії мистецтв, змушений був покинути батьківщину. Почалися важкі роки вигнання. Але ні страждання цих днів, ні біль утрат не зламали вже літнього митця, а зробили його ще міцнішим. Письменник твердо стоїть на позиціях революційного демократизму. Він у гущі подій, виявляв кипучу енергію і активність у боротьбі проти небезпеки нової світової війни, розв'язати яку готувався фашизм. Участь у міжнародних форумах інтелігенції на захист культури від коричневої чуми, численні публіцистичні виступи на сторінках прогресивної преси світу, напружена робота над романом про короля Генріха IV виповнюють його життя. Статті Манна охоплюють широке коло найактуальніших проблем «буремних 30-х років» — проблем справжнього гуманізму і демократії, участі діячів культури у суспільних процесах доби, захисту миру. Письменник виступав на підтримку боротьби іспанських республіканців проти франкістів, славить мужніх борців-антифашистів різних країн, таких як Ернст Тельман і Анрі Барбюс. Він пише, що «кожний справжній демократ повинен визнати: в сучасних умовах лише марксизм створює передумови для істинної демократії», «лише той має право вважати себе гуманістом, за ким справді стоїть народ». Він називає Радянський Союз «надією передового людства», країною, що «показала світові гуманістичний приклад». Це дає йому право з гордістю називати себе другом революціонерів, комуністів.
Численні публіцистичні твори Генріха Манна зібрані в трьох книгах: «Ненависть» (1933), «Настане день» (1939), «Мужність» (1939). І в наш час вони не втрачають свого значення.
Світова література 20–30-х років, поряд з яскравими творами про сучасність, збагатилася також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів для того, щоб краще збагнути основні тенденції розвитку людства і зробити досвід минулих поколінь інструментом для глибшого розуміння сьогодення. Все більше майстрів літератури показували рух історії як наслідок діяння мас, зображували не лише героїв, що могли б правити за приклад людям XX століття, а й народ. Письменники соціалістичного реалізму творили свої історичні романи на основі марксистського вчення про розвиток суспільства. Це надавало історичним творам такої глибини, такої масштабності, якої не знала література попередніх десятиліть. І представники критичного реалізму не лишались осторонь плідних впливів, що йшли від літератури соціалістичного реалізму.
Німецька література мала значні досягнення в царині історичного роману — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. І Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією, не залишився осторонь цих ідейно-художніх шукань.
Так, у 30-х роках була створена дилогія про французького «народного короля» Генріха IV, яка стала найзначнішим з усього, що Манн написав після «Вірнопідданого». Перша книга дилогії — «Молоді літа короля Генріха IV» — вийшла друком влітку 1935 року, У статті «Пам'ятне літо» Манн пише про дві події, які зробили для нього той рік таким значущим — Міжнародний з'їзд письменників, який було скликано з ініціативи Барбюса, і вихід у світ першої частини дилогії про Генріха IV. Г. Манн називав у цій статті Анрі Барбюса справжнім гуманістом-бійцем, а щодо роману, то, за словами письменника, «в ньому гуманісти XVI століття теж уміють сидіти у сідлі й битися». Ця паралель пояснює основний задум твору, пояснює, чому Г. Манн звернувся до образу Генріха IV: «Король бідних і гноблених, він був також королем філософів. Замолоду Генріх справді пізнав на собі життя так, як може пізнати його лише проста людина. Його пригоди, перемоги, страждання я перетворив на цілий ряд барвистих картин і сцен. Але всі вони мають той самий зміст: зло і страхіття можуть подолати воїни, яких життя навчило думати, і мислителі, які навчилися сидіти в сідлі і битися. Саме Варфоломіївська ніч надала їм сили. І я зміг написати свою книгу про найлюдянішого, вже багато разів описаного короля тільки після важких особистих переживань».
Для письменника була принципово важливою історія Генріха IV, який об'єднав свою змучену громадянського війною країну, все життя намагався покласти край політичній і релігійній ворожнечі, забезпечити мир і розквіт французькому народові, сприяв розвиткові науки, культури, ремесла, торгівлі, оточив себе людьми прогресивної думки — гуманістами.
В образі Генріха IV Манн прагнув втілити власний позитивний ідеал громадського діяча, мудрого і демократичного проводиря свого народу. Він протиставив постать короля-гуманіста, «доброго короля» народних переказів, фашистським диктаторам XX століття і безсилим політиканам буржуазної Європи, що капітулювали перед фашизмом. Одна з провідних ідей твору — це думка про те, що політичний вождь тільки тоді може стати по-справжньому великою людиною, пам'ять про яку збережеться у віках, коли він іде разом із народом, розуміє потреби, прагнення, мрії мас, коли він виступає як речник інтересів більшості. Протистояти злу, силам реакції може лише той, хто ясно осмислив для себе ідеал добра як добра для мільйонів, а не для десятків чи сотень обранців. Лише людяність робить талановитих людей носіями історичного прогресу. До того ж, якщо гуманіст хоче перемогти чорне воїнство варварства, фанатизму, насильства, користолюбства, темряви, він повинен бути борцем «на коні з мечем у руці». В жодному своєму творі не висловив Г. Манн так виразно і переконано думку про нерозривну єдність розуму і діяння, як у дилогії: не лише мислити, а й битися за свої ідеї і «треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства і страхіття». Розвиваючи далі цю думку про войовничий розум, Манн писав: «Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства… Погляньте, в якому стані паше королівство. Воно дичавіє, воно робиться болотом з крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемося за мечі. Та ми про це подбаємо! Будьте певні, ми й на коней сядемо, і за мечі візьмемося!»