Анрі рвучко обернувся. Він нічого не чув крізь завісу, а тим часом Катерина Медічі дочалапала вже до середини зали. Він розпізнав тільки її темний силует, бо його очі були засліплені сонцем, зате вона зразу побачила юнака й тепер розглядала з голови до ніг. Де ж її руки — чи вони ховаються у складках сукні? Убрана в чорне, Катерина заговорила до нього своїм старечим голосом. «А вона, бач, жива!» — злісно подумав син небіжчиці. З ненавистю в серці слухав він її запевнення, як вона тужить за своєю щирою приятелькою Жанною і яка вона рада, що він нарешті тут, у неї. Щодо цього останнього він їй повірив, але вирішив собі, що воно їй дарма не минеться. Тим часом очі його вже призвичаїлись до сутіні. І справді, королева ховала руки! А вона, як на те, ще заговорила щось про руку господню. Син небіжчиці аж зуби зціпив, щоб у нього не вихопилось: «А покажіть-но свої руки, пані!» Але вона й сама те зробила! Вийняла з складок убрання невеличкі пухкі ручки, що їх він хотів побачити, і, сівши, поклала їх на стіл.
У гніві Анрі ступив до неї кілька кроків — швидких і нерозважних. Перед старою королевою стояв широкий, важкий стіл, позад неї — четверо дужих швейцарців з довгими алебардами. Отож вона могла не тривожитись і говорила спроквола:
— Як мені жаль вас, юначе! У вісімнадцять років — адже так? — зостатися круглим сиротою… Ви знайдете в мені другу матір, я стримуватиму ваші кроки, бо кроки молодих людей часто бувають необачні. Я знаю, що ви дякуватимете мені за це, юначе, бо натура у вас жвава й щира. Ми обоє заслуговуємо на те, щоб розуміти одне одного.
Анрі аж морозом пройняло. Здавалося, наче на столі стоїть невидима склянка з отрутою, і куці пальчики старої нишком тягнуться до неї, поки устами її промовляє безодня. Це якісь чари, їх треба розбити! Напевне, досить вимовити якісь заклинання, зробити якісь магічні рухи, і оце свинцево-бліде обличчя з відвислими щоками лусне, мов мильна банька, розтане в повітрі. Одначе Анрі в цю напружену, мов тятива, мить знайшов щось краще за такі фокуси: він відкрив у собі почуття, що вбивця його матері гідна жалю, як оті рештки вежі в Луврському колодязі, що лишились від похованих сторіч. Їх же однаково незабаром приберуть геть. Можливо, вона врешті сама це зробить. Їй чи її поколінню вже довелося збудувати і оцей прекрасний, залитий полудневим сонцем фасад палацу. Сама вона, правда, ще сидить тут, як лиха й безглузда минувшина. Та врешті-решт усе погане, коли воно зістарілося, викликає сміх, — нехай навіть воно ще здатне вбивати. І, незважаючи на його запізнілі злочинства, жаль бере, коли бачиш його безсилля, його спорохнілість.
І Анрі вигукнув дзвінко й бадьоро:
— Щиру правду ви сказали, вельможна пані! Звичайно, колись я вам дякуватиму. Я бажаю, щоб усі мої вчинки були такі природні, як ваші! І намагатимусь припасти до вподоби такій великій королеві.
Підкресленої іронії цих слів вона не могла не помітити, але Анрі того й хотів. І справді, її тьмяні чорні очиці враз зробилися колючі й допитливо вп'ялись йому в обличчя. Та воно не показувало нічого, крім юнацького завзяття. А Анрі під тим пильним поглядом говорив далі:
— Від пас, вельможна пані, я сподіваюся почути про смерть моєї бідної матері, королеви, більше, ніж могли розповісти мені досі. Вона мала щастя бути близькою вам, і в усіх своїх листах моя бідна матуся писала про вас, вельможна пані, з якнайглибшою пошаною.
— Не маю сумніву, — відказала Катерина. Вона згадала останній лист королеви Наваррської, у якому Жанна д'Альбре нахвалялась відтіснити її від влади і який вона власноручно відкрила, а потім запечатала знову. Про той самий лист подумав і Анрі.
Стара Катерина заговорила ще простіше й навіть ласкаво.
— Дитино моя, — сказала вона. — Дитино моя, ми не випадково зустрілися тут наодинці. Ви слушно зробили, що прийшли насамперед до мене, бо я й сама б вас покликала, маючи намір з'ясувати вам усе про смерть вашої матері, моєї доброї приятельки. Хто не знає, як воно було, той легко може вбачити в ділком природній події якусь таємницю й озлобитись.
«Добре прикидається», — подумав Анрі, а вголос відповів:
— Щира правда, вельможна пані, я сам у цьому переконався. Ніхто з людей, що бачили мою матір, королеву, останнім часом, не хотів повірити, що вона була вже близька до смерті.
— А ви, дитино моя? — спитала вона навпростець і з такою материнською турботою, мов найпоштивіша в світі стара жінка.
Ось вона, слушна мить! Анрі відчув, що задля цього слова й прийшов сюди. Зараз він вигукне: «Убивця!» Так уявляв він собі порахунок із пані Катрін, поки не настала ця мить. А тепер він затнувся: його невтримна ненависть наштовхнулась на ще не знану йому перепону. І він сам здивувався, почувши власний голос:
— Я чекаю ваших пояснень.
Двоє в чорному
Вона вдоволено кивнула головою. Тоді ледь повела плечем у бік двох швейцарців, що вартували біля дверей до її покоїв. Швейцарці розхилили схрещені алебарди, відчинили двері навстіж, і до зали зразу ввійшло двоє вбраних у все чорне чоловіків: один вищий, другий нижчий, обидва без капелюхів і без зброї, але з виразом якоїсь смутної гідності на обличчях. Вони вклонились як годиться — спершу королеві Франції, потім королю Наваррському — й стали, чекаючи королевиного знаку, а коли та помахом руки дала дозвіл, негайно почали, звертаючись до Анрі:
— Я Кайяр, колишній лейб-лікар її величності королеви Наваррської.
Так сказав вищий — сказав урочисто, очевидно, щиро пишаючись тим званням.
— А я Деньйо, хірург, — промовив другий — у цього офіційно-скорботний вираз був видимо силуваний.
— За наказом її величності я, Кайяр, член факультету, приїхав четвертого червня, у вівторок, до дому вельможного принца Конде й застав там королеву в ліжку, з гарячкою.
«Завчили напам'ять і бубонітимуть хтозна-доки», — подумав Анрі й сів.
— А ви що там робили? — спитав він другого чоловіка в чорному. — Клістир ставили?
— Це не моє діло, — відказав хірург. — Це ось він робить. — І штовхнув першого ліктем під бік.
Лікар поблід від образи, але стримав себе й повів далі:
— Я, Кайяр, член факультету, відразу оглянувши її величність, установив, що права легеня королеви тяжко уражена хворобою. Помітив я також незвичайне затвердіння й запідозрив наявність пухлини, що могла прорватися всередину й спричинити смерть. Згідно з цим я й записав у своїй книзі: «Пані королеві Наваррській лишилося жити від чотирьох до шести днів». Це було четвертого, у вівторок. А в неділю, дев'ятого, її величність померла. — І він подав Анрі згадану книгу.
Анрі кинув погляд на рядки, надряпані там. Вираз обличчя другого чоловіка в чорному ніби промовляв, що словам першого не слід надавати ніякої ваги — хіба посміятися з них. І, вирішивши, що тепер його черга говорити, той другий почав:
— Я тільки хірург Деньйо, нічим не уславлена людина. Ваша величність ще й не чули мого прізвища. Зате славнозвісного пана Кайяра, окрасу факультету, ви напевне знаєте. Він припадав до лона науки, а я — бідний ремісник і працюю тільки пилкою. Він передрікає людям точну годину їхньої смерті, питаючись, коли треба, в сузір'їв. Ну, а я розтинаю тих людей уже після смерті, зате, правда, знаходжу в них усередині щось таке, що можна побачити й помацати і чого не можна заперечити. Та щоразу воно буває передбачене й записане у віщій книзі великого Кайяра; тому ж то я й лишаюсь його скромним помічником. — І він уклонився лікареві.
Той сприйняв вияв пошани як заслужене.
— Так воно й є,— озвався він. — Коли королева врешті упокоїлась, я виконав її волю, висловлену мені ще за життя, й доручив присутньому тут хірургові Деньйо зробити розтин її тіла.
Син небіжчиці схопився з місця.
— Розтяли її тіло? Та як ви насміли?!
Вираз смутку й гідності на Кайяровому обличчі не змінився.
— Не лише тіло її величності звелів я розтяти згідно з її наказом, а й голову. Бо королева часто відчувала в голові якийсь прикрий лоскіт і боялася, що це у неї недуга, яку могли успадкувати її діти. Вона наполягала на розтині, хоч я доводив їй, що без волі господньої ніщо не може успадкуватись.
— Давай докази! — закричав Анрі, тупнувши ногою. — А то жодному слову не повірю!
Тоді лікар і справді видобув якийсь напір, згорнений у дудочку, подав його синові небіжчиці, і Анрі прочитав на тому папері материне ім'я, написане її власною рукою — щодо цього він не мав сумніву. А вище було записано іншою рукою її розпорядження — таке, як щойно повідомив лікар.
— Ну, і що ж ви знайшли? Кажи швидше, я хочу знати!
Цього разу відповів йому хірург:
— У тілі все, що передбачив пан Кайяр: затвердіння в ураженій легені й пухлину, що прорвалась і призвела до смерті. А в голові — оце.
Ніби штукар, що зробив вдалий фокус, він усміхнувся й показав на стіл, де вже лежав великий, покреслений якимись лініями аркуш. Щойно там була гола стільниця. Анрі придивився ближче й злякався: на папері виступив намальований череп, череп його матері. А хірург доповідав:
— Відпилявши голову королеві…
— В моїй присутності,— квапливо докинув лікар.
— …бо інакше не можна було розкрити черепа, — я його розпиляв і під тім'яною кісткою побачив такі пухирі, наповнені водянистою рідиною, що вилилась під зовнішню оболонку, напевне, ще за життя померлої.
— Це, певне, й було причиною лоскоту, бо інакше його не можна з'ясувати, — зауважив лікар.
Хірург штовхнув його під бік і провищав:
— От він, бачте, з'ясував. А я б не зумів. Я тільки малюнок зробив. Бачите, ось, де мій палець?
Але високий, що зберігав урочистий вигляд, безцеремонно відіпхнув руку низенького, і той аж посинів із злості.
Поки лікар докладно, з якнайщирішим переконанням тлумачив лінії та крапки на малюнку, Анрі слухав його, але водночас стежив за пані Катрін. Вона спочатку теж із великою увагою схилялась над аркушем, хоча напевне бачила його не вперше. Та що зрозуміліша робилась недуга її доброї приятельки, то далі відхилялась від малюнка пані Катрін, аж поки зовсім випросталась у своєму прямому кріслі.
— Випадок такий рідкісний, — зауважив лікар, — і такого підозрілого характеру, що мій учитель і попередник напевне припустив би тут дію чарів. Одначе я складаю все на природу й на волю божу.
Тоді пані Катрін кивнула головою й зиркнула на сина своєї доброї приятельки; він побачив обличчя добродушної, простої жінки, досвідченої й, коли хочете, мудрої, але безсилої щось тут з'ясувати і щиро стурбованої незбагненною неласкою життя. «Якби ж я міг проникнути в глиб цього погляду, — подумав син отруєної Жанни — чи, може, зовсім і не отруєної? — Все здається аж занадто природним. Що лікар говорить щиро — нема сумніву, але ж так само нема сумніву, що знання його обмежені. Ці пухирі під черепом у моєї матусі — звідки вони взялись? Від отрути? О, якби я міг проникнути в глиб цього чорного погляду й своїми руками помацати, що там ховається! Якби мені певність!»
Майже перемогла
Боротьба в його душі навряд чи втаїлась від розумної старої, вона тільки не дала нічого взнаки. Вона поводилась так, ніби хотіла тільки не ятрити синівського горя. Зразу вона кивнула обом медикам, і ті вклонились, як перше, й відійшли з таким самим виразом смутної гідності. А потім дала йому час зібрати докупи думки — навіть трохи забагато часу, бо його ненависть, що вже була захиталася, повернулась до нього, тверда, як і раніше. Син згадав про обидва розпечатані листи: адже мати вмерла після того, як їх відіслано! Сам того не тямлячи, він почав великими кроками ходити по залі туди й сюди. Пані Катрін спокійно стежила за ним очима, і він знов спантеличився, помітивши це. Він раптово зупинився перед нею в зухвалій, нешанобливій поставі, згорнувши на грудях руки. Все ж таки слово «убивця» мало злетіти з його уст; він ще ніколи не був такий близький до цього, як ту мить. Та стара випередила його, спинила вибух. Вона заговорила дуже повільно й мирно:
— Любе дитя, ви тепер знаєте стільки, як і я, і в мене спокійніше на серці. Мені було дуже втішно бачити, як ви помалу переконувалися. І тепер ми можемо забути своє горе й звернути думки до радісного майбуття.
— А як же череп? — погрозливо кинув Анрі в її обличчя, важке й сіре, мов свинець. Тоді пошукав очима на столі, та аркуша з малюнком уже не було. Від подиву у нього аж руки опустились. І пані Катрін уперше дозволила собі всміхнутись — навіть досить глузливо. Той усміх ніби промовляв: «Бачте, дитя моє, ви навіть цього не допильнували».
Навдивовижу, ця поразка заспокоїла Анрі, зразу настроїла його по-діловому. «Що я можу вдіяти! Вона сильніша. Треба з нею порозумітися!» І вмить він забув про ненависть і недовіру, ніби сховав і те, й те в кишеню. З його вдачею йому було неважко це зробити. Відчувши полегкість, він сів навпроти старої королеви, і вона схвально кивнула йому головою.
— У мене для вас є багато приємного.
Анрі не відповів, і вона повела далі:
— Тепер ми вже друзі, і я можу сказати вам відверто, чому я хочу віддати за вас дочку. Я це роблю через герцога Гіза, бо він міг би стати небезпечним для мого дому. Він учився разом з вами в школі; ви, певне, знаєте, що останнім часом Анрі Гіз усіляко намагався стати улюбленцем паризького люду. Він удає з себе більшого християнина, ніж я, а я ж таки справді захищаю святу церкву.
У її непроникних очах ледь блиснула якась іскорка, і Анрі забув, що марно хотів зазирнути в них аж до дна; він подумки засміявся разом з нею, бо вона принаймні визнала своє безвір'я, і це було йому до вподоби. Зневага до лицемірного фанатизму зближувала його з Катериною Медічі. А втім, вона зразу й споважніла:
— Але цим він досяг того, що папа й Іспанія допомагають йому. На їхні гроші цей нікчемний лотарінжець міг би спорядити проти мене численне військо. І навіть більше: якщо він і далі так поводитиметься, то ще, чого доброго, збунтує Париж. І це ще не все — він може найняти вбивць. А чого він досягне врешті-решт? Що Франція стане іспанською провінцією.
Пані Катрін не думала про те, що її випадково слухає якийсь там незначний молодик. Вона віддавалась найбільшій своїй насолоді — перелітала думкою через безодню.
— Я теж могла б догодити іспанському королю, — тихо промовила вона. — Він дорікає мені за те, що я поблажлива до своїх протестантів.
Пані Катрін довгенько про щось думала, ворушачи стуленими тубами. І це насторожило Анрі ще дужче, ніж її слова. Найняти вбивць? Так це ж і вона змогла б! Тільки їй це ні до чого, бо вона сама чудово вміє своєю пухкенькою рукою наколотити питва. Анрі пильно дивився на неї, і вона незабаром завважила те.
— Мої протестанти дорогі мені, як і всі інші французи, — сказала вона знову зовсім недбало, а потім додала зі спокійним притиском: — Я ж королева Франції.
— Це ваш син король, — необачно поправив її Анрі — власне, лиш тому, що згадав, як мати розповідала про короля та його кровотечі. Обидва ще живі брати Карла Дев'ятого були теж приречені на цю недугу, а сам Карл уже хворів на неї. «А хто, власне, ця самотня стара жінка, що в неї один по одному вмирають сини? — подумав Анрі,— Насправді всі інші французи так само чужі їй, як і ми, протестанти». А вголос він сказав:
— Вельможна пані, який гарний замок ваш Лувр! Але все, що дає йому красу, прийшло з вашої батьківщини. Архітектура його італійська. — А подумки додав: «Як і мистецтво готувати отрути».
Катерина тільки здвигнула плечима: те з двох мистецтв, яке він назвав, було зовсім незнайоме їй. До того ж вона зовсім не любила своєї Флоренції, бо замолоду набралась там лиха і її звідти вислано. Пані Катрін завжди вміла бути тільки собою, і в цьому полягала її сила — поки тієї сили вистачало.
Тепер вона вже дивилась на юнака підозріливо:
— Ви згадали про короля. Хіба ви бачилися з ним раніше, ніж зі мною?
Анрі жваво заперечив. Катерина ще дужче стишила голос: того, що вона казала, не повинні були чути навіть вартові-швейцарці, хоч вони б однаково нічого не зрозуміли.