Жанна сказала так, бо їй прикро було думати про нього як про людину посередню, позбавлену високих поривань.
Антуан слухав спантеличено. Він не відповів їй, не заперечив — почасти від збентеження, а почасти жаліючи її, бо подумав, що вона трохи схибнулася з розуму. А Жанна, хоча вже не вважала його за гідного обняти її, все ж хотіла, щоб у справах їхнього дому між ними збереглася довіра. Вона сказала:
— Франція неминуче колись матиме короля-протестанта. Адже в нас найбільше рішучості, бо наша віра істинна. А що є в них? Підстаркувата, обрезкла жінка, яка ні в що не вірить.
— Тільки в астрологію, — підхопив він, радий, що між ними є згода хоч би в чомусь. Одначе додав: — Але ж у неї троє синів!
— Вона народила їх дуже пізно, довго була неплідна. Та й поглянь ти на тих трьох хлопців, котрі ще живі! — непохитно провадила Жанна. — Адже четвертого вже нема, помер у шістнадцять років, пробувши на троні лише сімнадцять місяців. Правда, його брат Карл править уже на кілька місяців більше, але очі в нього немов у столітнього діда.
— Після нього лишиться ще двоє,— зауважив Антуан.
— У такої матері й вони довго не проживуть. Що це за жінка — і очей не зведе, коли у двері ввійде дитина. Королівство існує для неї тільки доти, доки вона сама жива. Якби вона мала віру, то знала б, що рука господня благословила її лоно не лише на сьогодні й на завтра, а на віки віків!
Жанна д'Альбре вимовила ці високі слова спокійним, але твердим голосом. Чоловіка її охопив і подив, і якийсь аж острах. Аби знов відчути твердий грунт під собою, він сказав:
— А ти б нагадала пані Катрін, що покійний король заручив нашого сина з її дочкою.
— Вона сама мені нагадає,— відповіла Жанна, — і я ще подумаю, чи підійде для мого сина принцеса з такого напіввимерлого роду.
Антуан нарешті роздратувався.
— Як тобі важко догодити! Адже покійний король був здоровісінький, він загинув на турнірі. Хіба Валуа винні, що італійка Медічі погано ростить їхніх дітей?
— Скажи вже зразу й про ті ганебні звичаї, що вона принесла з собою до цього двору! — зажадала Жанна.
Хоч Антуан передчував подружню бурю, він не зумів приховати своїх почуттів. Все його тіло нездоланною солодкою млістю нагадало йому про ті втіхи, яких він зазнав із жінками при цьому дворі; і те можна було прочитати в нього на обличчі.
Жанна, щойно така лагідна й розважлива, раптом спалахнула й почала кричати та читати йому проповідь. Мовляв, ідолопоклонниці-католички люблять тільки плоть. А люди істинної віри чисті й суворі, і в руках їхніх залізо й вогонь, щоб вигубити гнилизну.
Може, голос її чути було аж у передпокої; так чи інак, а двері несподівано розчинилися, з'явилось кілька дворян-протестантів, і вони оголосили, що до замку прибув адмірал Коліньї, він уже піднімається сходами, вже близько, ось він уже тут. Усі розступились, протестантський полководець увійшов і на знак вітання приклав руку до грудей. Король Наваррський навіть схилив голову перед цим старим чоловіком, а тим самим і перед партією, на чолі якої той стояв. Інші тільки використовували її для своєї вигоди, але в нього на гнівному й скорботному чолі лежала печать некорисливої мученицької суворості.
Жанна д'Альбре обняла адмірала. Саме його вона ще потребувала зараз, щоб цілком віддатися своєму запалові. Вона покликала всіх своїх людей, обох пасторів, сина й дочку. Сина вона підвела до адмірала, він поклав праву руку на голову Анрі й не знімав її, поки промовляв перший пастор. А той говорив зрозумілими кожному, недвозначними словами про недалеке царство боже. Наш час настає! Всі почули ці слова, байдуже, вимовлено їх чи ні. Люди штовхались у повнісінькому покої, кожен хотів наперед, уже вхопити, уже заволодіти — всією владою, всім багатством, та ще й на славу божу!
Другий пастор завів хорал: «О господи, яви свій вид!» За ним підхопили всі, і в співі тому лунало завзяття, надія, зневага до смерті й певність перемоги. Бо де ж це вони співали так голосно, де утверджували так зухвало свою справу? У власному домі королів Франції! У них стало на це зваги, і вони зважились!
Коліньї обома руками підніс принца Наваррського над головами, щоб малий на все життя увібрав у себе, затямив, що тут діється і що це за люди. Адже то складали велику присягу безстрашні борці за віру. Анрі поділяв їхні почуття, він був глибоко зворушений, бо бачив, що його матуся плаче, і теж заплакав. Зате його батько, боячись наслідків цієї прекрасної, урочистої сцени, звелів позачиняти всі вікна, і задуха в покої стала майже нестерпна.
Все це було досить небезпечне порушення меж дозволеного, і Жанна згодом сама те зрозуміла, чоловікові не довелося довго втлумачувати їй. Вона вирішила власкавити королеву Катерину якими завгодно поступками, бо навряд чи можна було сподіватися, що пані Катрін — так звали флорентійку при дворі — не доповіли про ту сцену. Та коли дві добрі приятельки побачилися знову, виявилось, що, одна нічого не знає про негожу поведінку другої або воліє вдавати, ніби не знає. Замість показувати Жанні свою недовіру, королева-мати попросила в неї допомоги проти своїх ворогів.
Найгрізнішу небезпеку для королівського дому становили Гізи, лотарінгський рід, що мав претензії на трон. Жанна розуміла, що проти них маленька родина Бурбонів вважається нестрашною. Гізи виставляли себе куди ревнішими католиками, ніж королева, та ще й були багаті. І те, й друге сприяло їхнім замірам, і вони вже почали вдавати з себе перед паризьким людом рятівників королівства. А вбогих наваррських володарів тут ніхто не знав, вони прибули з далекої провінції, до того ж єретицької й бунтівничої. Пані Катрін щоразу, побачивши Жанну д'Альбре, починала благодушно муркотіти, немов стара кішка, і Жанна почувала себе приниженою, одначе не виявляла того.
Вона була розумна й погоджувалась на все, чого хотіла від неї стара кішка. А та провертіла дірку в стіні свого кабінету й підглядала та підслухувала, про що розмовляють Антуан Бурбон з кардиналом Лотарінгським, чи не замишляють чого проти неї. І Жанна мусила підглядати й підслухувати разом з нею, хоч один з тих, за ким вони стежили, був її чоловік. Щоправда, річ була не в ньому, бо його ніхто не боявся; та якраз це й було найпринизливіше, хоча Жанна нічим того не виказувала. Стара кішка боялася глави роду Гізів, багатого кардинала, що міг підкупити всіх, хто їй служив, зокрема короля Наваррського. А втім, цьому досить було пообіцяти іспанські Піренеї — а потім не віддати; обіцянка ж нічого не коштує.
Катерина, а з нею й Жанна дізналися про багато інтриг, бо кардинал приймав у Антуановому покої, що здавався йому найбезпечнішим, ще й інших людей. Жанну дивувала чоловікова легковажність. Мабуть, він навіть не розумів усього; крізь дірку в стіні вона бачила по його обличчю, що думками він десь біля коханки. Для неї це була ще одна підстава не остерігати його, не викривати перед ним своєї приятельки Катерини. Жанна навіть постановила собі ніколи не спускатись до прилюдної сутички з Антуановою коханкою. Отак силкувалась вона вгамувати свою запальну вдачу, бо інтереси її сина й істинної віри вимагали, щоб вона жила у злагоді зі старою кішкою.
І все ж те, чого вона боялася, сталось: та жінка, дружина одного маршала, зустрілася їй і навіть зважилась відрекомендуватися, ще й чекала, що Жанна привітає її поцілунком. Попри всі свої мудрі постанови Жанна цього не стерпіла. Адже кожна година, яку проводив у обіймах цієї жінки, на її оголених грудях єдиний чоловік, за чию любов вона колись боролася, робила Жанну старішою й слабішою! Жанна обурено вп'яла очі в принадне, навіть вродливе обличчя суперниці. Вся облуда життя зринула перед нею, і їй здушило горло. І вона, хоч не хотіла того робити, повернулась до тієї жінки спиною і відійшла.
Але дружина маршала не схотіла проковтнути образу й не відступила. Коли королева Наваррська звернулася з привітанням до іншої, вона, стоячи поряд, сказала досить голосно, з бридкою, злісною міною:
— Ах, ти повертаєшся до мене задом? І поцілувати не хочеш? Присягаюся святим Іоанном, тим менше матимеш ти поцілунків від свого чоловіка: вони всі мені дістануться!
Жанні довелося заховатись у тісному гурті дам-приятельок, аби відійти пристойно. Бо її суперниця була жінка дебела, грізна, і сутичка могла скінчитися погано. Кілька придворних-чоловіків, що помітили ту сцену, теж заступили Жанну під час утечі.
Та аж пізніше ця пригода трохи не обернулася для неї справжньою небезпекою. Ще ніколи вона не бачила свого чоловіка такого розгніваного: він погрожував, що зречеться її, навіть ув'язнить, і Жанна знала, що під'юджує його не тільки полюбовниця. Завдяки дірці вона переконалася: кардинал Лотарінгський робить із бідним Антуаном що хоче, а кардиналова мета була усунути Жанну; адже тоді дім Гізів не матиме більше конкурентів, а протестанти втратять свою королеву.
Жанна чудово розуміла, що шукати захисту вона може тільки в Катерини. Обидві вони чули крізь дірку, як приятелі втовкмачують Антуанові, що він міг би одружитися з молодою Марією Стюарт. То була вдова померлого найстаршого сина Катерини Медічі — одного з її синів, які по черзі називалися королями, тоді як правила державою вона. Катерина, як і Жанна, вважала, що цьому шлюбові слід перешкодити. Їй не потрібен був у родині дорослий чоловік, навіть такий, як добряга Антуан. Щодо цього обидві жінки порозумілись якнайкраще.
Катерині ця справа навіть нагадала про ще один намір — заручити свою дочку Марго з малим Анрі Наваррським. Вона відверто казала, що, коли прийняти в королівський дім найближчого родича, принца крові, й таким чином прив'язати його до себе, королівству з цього буде тільки користь. Один з її астрологів запевнив стару пані Катрін, що це, можливо, наймудріша з її постанов. На жаль, для таких заручин ще не наспів час — діти були занадто малі. Королева-мати засвідчила Жанні свою щирість, обнявши її; одначе в обіймах старої кішки Жанна аж затремтіла. Їй пригадалась одна чутка про цю добру приятельку. Пані Катрін буцімто отруїла одного зі своїх вельмож, щоб віддати його маєтки іншому. А Катерина тої самої миті, пригорнувши Жанну міцніше, сказала:
— Для своїх друзів я на все здатна.
Може, то була випадковість. Але, так чи інак, ці слова ще раз нагадали матері Анрі, як важливо будь-що зберегти прихильність цієї жінки. Та Жаннина душа надто палко повставала проти її власної розважливості, вона ніколи не могла довго триматись розуму. Хоч як намагалась Жанна затаїти свої справжні думки, правда несподівано виривалась на волю й озивалася вголос. І тоді хирлява королева Наваррська починала говорити владно і гордо, бо ж промовляла від імені істинної віри. Навіть тепер, під час цієї самої розмови, забувши всі страхітні чутки про пані Катрін, вона зажадала:
— Нехай Марго перейде у протестантство! Бо інакше мій син не зможе з нею одружитися.
Вона зовсім не передбачала, як сприйме це стара королева; а та лишилась так само приязна, і тон її став навіть іще більш довірчий. Вона зізналася, що й сама думає, чи не перейти з усіма своїми дітьми в нову віру! Може, протестанти все-таки сильніші, і вона тоді з їхньою допомогою поб'є Гізів! Про саму віру вона й слова не сказала, і Жанна почала їй за те докоряти; але Жаннина проповідь нітрохи не зворушила її доброї приятельки Катерини. Вона просто відповіла, що краще не розкривати карт, а приятелька нехай і далі слухає собі своїх пасторів, тільки при зачинених вікнах.
По цих словах вона відчинила вікно й попросила Жанну виглянути надвір. У саду бавились Марго й Анрі. Він гойдав дівчинку на гойдалці. Марго сьогодні була не в розкішній парадній сукні, а в легенькій, що роздималась за кожним розмахом гойдалки. Анрі сів на землю, і коли Марго пролітала над ним, гукнув:
— А я бачу твої ноги!
— Ні, не бачиш, — відказала згори Марго.
— Щоб я з місця не встав! — заприсягся він.
— Неправда.
— А товсті які!
— Зараз мені спини гойдалку!
Та Анрі не послухався. Коли гойдалка нарешті спинилась сама, Марго зійшла з неї, зіпершись на його чемно підставлену руку, а тоді з усієї сили ляснула його по щоці.
— Заробив, — сказав Анрі, скривившись від болю. А потім схопив краєчок її сукні й поцілував.
— Ну, годі! Знов починаєш! — крикнула вона сердито. — Ти весь час такий чемний, такий вихований, а я цього не люблю. Ось сьогодні ти вперше заговорив зі мною так, як слід.
— Бо тепер я знаю, що в тебе є ноги, як у всіх дівчат, тільки кращі.
— Нічого ти ще не знаєш. Ось постривай, нехай ми підростемо!
Марго замовкла й тільки дивилась на нього, ворушачи вистромленим між губами рожевим кінчиком язика. Личко її було схоже на персик, тільки не справжній, а намальований на порцеляні. Анрі ніяк не міг добрати, чи вона його дражнить, чи таки сердиться. Щоб уже впевнитися, він схопив її в обійми й силоміць поцілував. Марго аж дух перейняло, і вона щасливо засміялась.
— А ти цілуєшся краще за…
— За кого? — спитав він і тупнув ногою.
— Ні за кого, — ображено відказала вона.
Нагорі пані Катрін зачинила вікно, бо Жанна вже хотіла гукнути сина.
— Наші діти порозуміються, — зауважила огрядна з властивою їй добродушною іронією. Худорлява хворобливо зблідла, одначе стримала себе.
Та після цього вона ревно заходилась виховувати сина, як тоді, коли вони були ще вдома. Анрі давно вже не чув повчань, а тепер мати знов день у день утовкмачувала йому, щоб він ні на мить не забував, що вони прибули у ворожий край, самі проти всіх, боротися за свою віру: захищати її, поширювати, висміювати обідню, зображення святих і ще багато чого такого. Анрі вірив у матір, і все, що вона казала, відразу поставало перед ним як живе. Про Марго вона не згадала й словом — мабуть, Жанна соромилась тієї сценки, яку бачила з вікна, і була лиха на Катерину, що їй ту сценку показала.
Та Анрі й сам усе зрозумів; нечисте сумління підказало йому, що має на увазі матуся, і він несподівано заявив маленькій Маргариті з таким виразом, що вона аж злякалася: про її ноги більше мови не буде, бо ті ноги колись горітимуть у пеклі! Марго відповіла, що не вірить, але насправді перестрашилась і згодом спитала в матері, що ж їй діяти.
Перша розлука
Пані Катрін ще й іншими шляхами довідувалася про Жаннині інтриги. Це було неважке діло, бо Жанна не дуже стримувала свого малого сина. Сама протестантка ще силкувалася бути терплячою та обережною, але від Анрі вона такого зовсім не вимагала, якраз навпаки. Вона покладалась на те, що істина недоторканна, коли виходить із дитячих уст.
Анрі був радісінький догоджати любій матусі, та ще в таких речах, що тішили і його самого, як-от брати на глузи католиків. Він уже встиг зробитися ватажком у хлопчаків і зумів утлумачити їм усім, що нема на світі нічого кумеднішого, ніж єпископи та ченці. Незабаром у його ватазі було вже трохи не все юне покоління двору, і навіть королева-мати не здогадувалася про справжній розмах змови, бо хто ж би наважився сказати їй, що до тієї змови причетні і її сини. Найперше Анрі підбив на нову забавку — перевдягатись духовними особами й у такому вигляді бешкетувати по всьому замку — найменшого з трьох принців. Вони зухвало перебивали поважні наради, сполохували коханців, та ще й вимагали, щоб їм цілували хрест. Для них то був справжній веселий карнавал, хоча осінь — пора зовсім не карнавальна.
Найменший принц, що мав титул герцога Алансонського, був у пустощах найзавзятіший — правда, він і втікав перший. Але й другий Анрі, монсеньйор, теж, звичайно, захотів бавитись, як усі, а нарешті того ж таки закортіло й Карлові Дев'ятому, християнському королю, главі всіх католиків. Він перебирався єпископом і лупцював загнутою патерицею придворних панів і дам, а вони з шаноби терпіли все. Сміятися цей підліток не вмів, він тільки бліднув на виду, поглядав скоса ще підозріливіше й розпалювався так, що йому аж зле робилось. А хто стояв обіч і невинно радів із того, що підстроїв? Хто ж, як не Анрі Наварра.