Зразу після того її родич Конде спробував учинити не більш не менш як напад на короля Франції та його двір. Королева-мати гадала, що сигналом до нових заворушень на півночі й на півдні була втеча її доброї приятельки Жанни, і, як завжди, коли їй ставало скрутно, вдалась до переговорів. Вона послала до Жанни одного пронозливого пана з гучним ім'ям; та хоч як солодко розводився той, Жанна знала, що її просто хочуть знову заманити в свої руки.
Тому вона просто зажадала, щоб її сина зробили справжнім намісником у Гієнні, великій провінції з головним містом Бордо; бо досі Анрі лише мав титул намісника. А що Катерина й тепер не погодилась на це, все стало зрозуміле. Відразу Коліньї й Конде спільно розпочали нову військову кампанію. А Жанна мала таку підозру, що тепер вороги спробують силоміць захопити самого принца Анрі. Особливо кардинала Лотарінгського вона вважала здатним на що завгодно. Він був небезпечніший, ніж королівський дім, бо Валуа вже мали в руках владу, а Гізи тільки жадали її. Жанна д'Альбре по собі знала, що це означає.
Тому вона вирішила перебратись туди, де позиції протестантів були найміцніші,— до Сентонжу, що лежить понад узбережжям океану північніше від Бордо. Анрі охопило радісне хвилювання, та його матір не покидали сумніви.
— Чого ти плачеш, матусю?
— Бо я не знаю, де добро, а де зло. Адже сатана завжди стоїть на перешкоді добру, і хоч би як я вчинила, однаково мушу боятися, що це він мене підбив.
— Ні. Бовуа мені каже, що я вже великий і можу піти на війну.
— А хто такий твій Бовуа? Хіба сатана ніколи не промовля його вустами?
— Цей раз він користується вустами пана де ла Мот-Фенелона. — Так звали посланця Катерини. — Я добре вмію розпізнавати голос лукавого! — вигукнув Анрі.
На це Жанна не відказала нічого. Вона була надто щаслива, що хоча б її чотирнадцятирічний син іще вміє відрізнити добро від зла. Коли Жанна дивилась у його сповнене рішучості личко, тоді вона зневажала своє оточення — тих, що не радили їй розривати з двором, бо самі вони були тільки світські люди або й слабодухи. В такі хвилини вона не боялася й нашіптувань сатани і сама перемагала його в своїй душі. Її син уже доріс до того, щоб узяти зброю, ось що було головне!
Вона тільки спитала, щоб розвіяти всі сумніви:
— А за що ж ти, сину, битимешся?
— За що? — здивовано перепитав він, бо з радощів зовсім забув про те, запалившися думкою, що нарешті піде в бій.
Жанна не стала допитуватися далі, вона подумала: «Дарма, колись зрозуміє, за що. Підступність ворогів, а ще дужче — підступність долі навчить його. І щоразу йому додаватиме снаги те, що він бореться за істинну віру. Та й кров же повинна озватись: адже Конде, його дядько, ближчий родич, ніж будь-хто з католицьких князів. Крім того, все королівство жадає, щоб наша перемога принесла йому мир, — додала Жанна, згадавши й про честь. — Але головне, — міркувала вона далі,— це служити богові. Все життя мого синочка буде як суцільна брила, і споїть його в одне ціле віра».
Ось як прикро помилялась королева Жанна щодо свого веселого забіяки. Вона не хотіла й знати про ноги принцеси Марго, хоч сама бачила, як він цікавився ними, коли її добра приятелька Катерина показала їй ту сценку з вікна. Забула вона й про те, що в монастирській школі він врешті-решт усе ж таки зрікся своєї віри й пішов до обідні. Звичайно, деякий час він мужньо опирався, але що може вдіяти дитина, коли за неї так узялися всі. Та що вдіяв би тут навіть дорослий, коли він хоче мати друзів і тішитися життям, а не стати мучеником? Одначе королева Жанна належала до тих людей, що їх не можуть навчити ніякі знегоди, ніякі підступи ворогів. Зате ці люди, навіть старіючи, ще здатні любити й вірити.
Анрі знав свою матір краще, ніж вона його, а тому дуже рідко просив у неї грошей. Він полюбляв азартно грати, часто бенкетував, а кошти добував, посилаючи різним людям боргові розписки. Дехто повертав таку розписку назад, а дехто присилав під неї грошей; від матері Анрі все це приховував. Тільки війна могла сплатити його борги, і юнак добре розумів це. Отже, він мав не лише високі та некорисливі підстави жадати усобної війни. Він був тоді такий самий, як і всі голодні гугеноти. Проте це було добре й для справи, якій він служив, бо ж тим завзятіше й переконливіше він говорив і діяв.
Жанна вирушила з ним у дорогу; та ще не доїхали вони до протестантської фортеці Лa-Рошель, як їх знову загаяв той самий посланець французького короля. Він спитав принца Наваррського, чого йому так захотілося у Ла-Рошель, до свого дядька Конде.
— А щоб не втрачатися на вбрання, — вмить відповів Анрі.— Нам, принцам крові, треба загинути всім разом, тоді жодному не доведеться носити жалобу по інших.
Той пан Фенелон, видно, мав Анрі за дурника, а то б не пробував намовити його проти матері. Не називаючи її імені, він заговорив про паліїв усобної пожежі.
— Відро води — й усій пожежі кінець! — ураз вигукнув Анрі.
— Як це?
— Нехай кардинал Лотарінгський видудлить те відро й лусне!
Коли придворний пан і цього не зрозумів, то він був дурніший за п'ятнадцятирічного підлітка. Зате Жанна примічала синові дотепні відповіді. Вона так утішалася сином, що не дуже поспішала до Ла-Рошелі й трохи не попала в лабети Монлюкові, якого знов послали в погоню за нею. Одначе мати з сином щасливо дістались до укріпленого міста над океаном, і велика, неповторна була то радість — нарешті побачити довкола себе самих тільки друзів. Від тієї радості в них блищали очі — і коли вони сміялись, і коли плакали. Коліньї, Конде й усі, хто був уже там і тривожився за них, відсвяткували зустріч не менш розчулено.
Це дуже багато — місто, де вас оточують зичливість і безпека, коли ви проїхали цілу країну ненависті й переслідувань! Зразу розвіюється недовіра, можна забути про обережність, і людині, що втекла від небезпеки, на перший час досить того, що вона на волі, спокійно дихає. Ви не боїтеся виповідати все, що вас мучило й злостило, а інші дивляться на вас і говорять ніби вашими устами. Ви разом, серед своїх, довкола вас тільки люди, яких ви не мусите зневажати. Визволи нас від лукавого! Проведи крізь усі небезпеки тих, кого я люблю! І ось вони вже тут.
Анрі стояв над морем. Навіть у нічній темряві йому можна було, нікого не боячись, ходити до гавані й на бастіони. Море котило могутні хвилі, вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу. Його матуся в хвилину такого захвату, коли серце аж калатає, сказала б, що це промовляє бог. А її сина Анрі п'янила думка, що ці водяні гори не перестануть котитись і ревти, аж поки розіб'ються об незнаний берег нової частини світу, Америки. Мабуть, вона пустельна, безлюдна й вільна; тобто, думав він, вільна від зла, від ненависті, від примусу вірити в те чи в те і або страждати за свою віру, або ж мати владу. Так, ночами, над безкраїм морем, стоячи на камінні, мокрому від бризок, юний син ставав зовсім схожий на свою любу матусю, і те, що він називав Америкою, було, власне, царство боже… Іноді серед невиразних швидкоплинних хмар на мить проблискували зорі; отак само ще невиразна, мов хмара, душа п'ятнадцятирічного юнака іноді на мить осявалася світлом. Згодом вона вже не буде здатна до такого; земля під ногами в нього робитиметься дедалі реальнішою й твердішою, і він триматиметься за неї всіма чуттями й помислами.
Ціна боротьби
Принд Наваррський квапив старших нарешті вдарити на ворога. Він не бажав ні порад, ні промов. Представникам міста, що вийшли його вітати, він відповів:
— Я не вмію так гарно говорити, як ви, але я зроблю щось краще — я щось зроблю!
Нарешті він побачить ворога, нарешті помститься за все й покаже, чого він варт, нарешті він натішиться!
— Матусю, це ж волає до небес! Французький король відібрав у тебе всі твої володіння, а його військо захоплює наш край. Я хочу битись! Ти знов питатимеш, за кого? За тебе!
— Катерина, моя добра приятелька, вимудрувала листа до суду в Бордо, і той суд має оголосити, що мене позбавлено всіх моїх володінь. Вона твердить, ніби мене тут утримають у полоні,— так, ніби сама не має того на думці! Ні, тут — притулок, а не в'язниця, хоч я й не можу залишити місто й користуватися всім своїм добром. Хай це буде жертва, принесена богові! Так! Іди і розбий його ворогів! За нього бийся!
І Жанна обома схудлими руками взяла сина за голову. Всіма рисами він був дуже схожий на неї: такі самі високо зведені тонкі брови, лагідні очі, чисте чоло, русяве волосся, невеликі рішучі уста; і його юнацька худорлявість ніби повторювала — з другого кінця життя — материне змарніння. Але він був здоровий, ставний, його плечі й груди роздавалися вшир, хоча він, як видно, не вдався високий на зріст. Ніс у нього був занадто довгий, і кінчик уже загинався вниз, хоч і не дуже.
— Я радо відпускаю тебе в похід, — сказала Жанна низьким, лунким голосом, що проривався в неї, коли вона ніби підносилась над собою. І лиш коли він поїхав, зовсім поїхав, вона дозволила собі нишком поплакати, хлипаючи, як дитина.
Мало хто плакав прилюдно в місті Лa-Рошелі, коли гугенотське військо виступало за браму. Всі раділи, бо надходила година господня, година його перемоги. У більшості солдатів родини лишились далеко, серед ворогів, і вони твердо сподівалися визволити своїх рідних. Тож це було велике свято — йти на таку війну.
Але сталося так, що поборників істинної віри розбили. Двох тяжких поразок завдало їм католицьке військо, хоч вони не були слабші числом: з обох боків билося по тридцять тисяч. До протестантів надійшли підкріплення і з півночі, і з півдня Франції. Крім того, вони могли сподіватись на допомогу принців Оранського й Нассауського та герцога Цвайбрюкенського. Адже віра не знає ні кордонів між країнами, ні різниці в мові: хто стоїть за правду, той мені товариш і брат. А проте їх аж двічі тяжко розбили.
Так вийшло тому, що Коліньї був надто повільний. Йому слід було куди навальніше поспішати назустріч своїм чужоземним союзникам, щоб перенести війну в саме серце Франції. А він натомість дав ворогові напасти зненацька, ще як вони відійшли зовсім недалеко від Лa-Poшелі, покликав на поміч Конде й пожертвував принцом крові, аби тільки врятувати військо. Загинув Конде під Жарнаком, від пострілу з засідки. Велика радість була тоді у війську герцога Анжуйського; трупа возили прив'язаного на ослиці, щоб усі солдати бачили його й думали, що незабаром протестантів винищать до ноги. Та Анрі Наваррський, небіж убитого, краще розумів божу волю. Тепер настала його черга, він очолив військо.
Досі він тільки їхав на коні, більш нічого, але й того було немало. Мчиш назустріч ворогові, зовсім безвинний, чистий і свіжий, а він увесь заплямований гріхами і має бути покараний. Та це його діло, і тим гірше для нього, а ми цілі дні, по п'ятнадцять годин, у русі, ми не сходимо з коней, не знаємо втоми, не чуємо свого тіла — яка розкіш! Юнака підхоплював вітер і ніс, мов на крилах, очі його ставали дедалі ясніші й гостріші, він бачив так далеко, як іще ніколи, бо попереду був ворог. Але той ворог нараз виявився не десь, не в далині. Він озвався зовсім зблизька: від нього прилетіло гарматне ядро. Постріл пролунав не гучно, але ядро справді лежить на землі — важке, кам'яне.
На початку кожного бою Анрі відчував страх і мусив його переборювати. «Якби ми не знали страху, — сказав йому один пастор, — то не могли б і перемагати його на славу божу». Анрі опановував своє хвилювання й ставав на те місце, де падав перший вояк. Так зробив колись його батько Антуан, і в нього влучило. Та в сина кулі не попадали, страх його зникав, і він мчав зі своїми вперед, щоб оточити ворожі гармати. Коли це вдавалось, ото була радість!
А тепер Конде, його дядька, не стало, і на безтурботного юнака враз лягла справжня, тяжка відповідальність. Негайно приїхала його мати Жанна й сама показала його військові як нового полководця — спершу кінноті, а потім піхоті. Анрі душею, честю і життям заприсягся, що ніколи не зрадить їхньої правди, і все військо привітало його гучним криком. За все це йому доводилось тепер не тільки мчати верхи назустріч вітрові, а й засідати в раді. Це було б досить нудне діло, якби не траплялося кумедних випадків. Особливо потішив його лист до герцога Анжуйського. Так тепер титулували другого з іще живих синів Катерини, який раніш мав тільки титул монсеньйора, — звали його теж Анрі, і він був один із тих «трьох Анрі», що вчились разом у Парижі. А тепер вони воювали один проти одного.
І ось той Анрі звернувся до нього з посланням, у якому пихатим, повчальним тоном нагадував про його обов'язок і повинності перед королівством. Це б іще можна стерпіти, якби не манірний стиль, — мабуть, послання вимучував у поті чола секретар-чужоземець, або ж Анрі-монсеньйор, якщо то писав він сам, не знав уже як і хизуватися вишуканістю та вченістю, достоту мов його сестриця Марго! І принц Наваррський у своїй відповіді висміяв усю їхню вельможну сімейку. Автор послання, мовляв, висловлюється наче який чужоземець, мови простих людей цієї країни він не знає. Ну, а правда, звичайно, там, де говорять як слід французькою!
Посилаючись на мову й стиль, Анрі виказав дещо таке, чого й не усвідомлював: адже він і сам був трохи чужинець, і мова, якою він говорив змалечку, була не зовсім французька. Звісно, відтоді він навчився говорити мовою двору, школи, а нарешті й мовою солдатів та народу, що була йому найлюбіша. «Французьку мову я собі обрав!» — ще скаже він згодом, коли знов усвідомить, хто він і звідки. А тепер він волів вірити, що ця мова його рідна і єдина. Він спав, коли доводилося, зі своїми людьми на сіні, не роздягаючись, і мився ненабагато частіше за них, і тхнув, і лаявся так само, як вони. Деякі звуки французької мови він і досі вимовляв трохи не так, одначе не хотів того помічати, забув і про те, як колись на шкільному подвір'ї двоє його тезків штовхали один одного під бік та сміялись, коли він замість «тарілка» казав «талірка». Але він і досі вимовляв це слово так.
Інколи він виразно бачив у бойових діях адмірала Коліньї помилки. Це бувало тоді, коли його не захоплювало до останку жадання жити і мчати вперед на коні. Здебільшого йому вдавалося, що битись — це важливіше, ніж вигравати бої,— життя-бо таке довге й радісне! Адмірала, вже старого чоловіка, годилось шанувати, бо він знав мистецтво війни; а лиш поразки, перемоги й досвід, лиш усе це разом дає таке знання. Цьому втіленому богові війни з обличчям трагічної статуї Анрі не звіряв своїх сумнівів і ділився ними тільки з кузеном Конде, сином забитого принца крові, якого Коліньї віддав у жертву.
Вони були згодні в одному — в тому, що зближує тільки юнаків: старий віджив свій час. Йому вже ніщо не вдається — а власне, як уже зайшла про те мова, то коли йому що вдавалося? Е ні, гріх так казати! Одного разу він урятував Францію — про те згадують усі старі люди, це було у Фландрії, під… як же пак називається те місто? Гізи тоді хотіли воювати з Філіппом Іспанським, нашим природженим ворогом. Це все діло давнє, діялося, ще як нас на світі не було, і хто його пам'ятає до ладу? Пан адмірал не радив тоді розпочинати кампанію, а в останню хвилину відвернув поразку, сам засівши в неукріпленому місті. А кому дісталась нагорода? Не йому, а Гізам, винуватцям тієї війни. Це ще гірше, ніж якби він те місто — ага, згадав! — Сен-Кантен воно називається, — зразу віддав іспанцям. Як уже кому не щастить…
Що правда, то правда: свого часу він відібрав у англійців Булонь. Про це ще не забуто. Він командував французьким флотом, і коли я зі скелястого берега в Лa-Рошелі дивився в той бік, де лежить Новий Світ, мені пригадалося, що з усіх французів пан адмірал Коліньї перший спробував заснувати там французьку колонію. Чотирнадцятеро переселенців з двома пасторами відпливли на кораблі до Бразилії, і, звичайно, з цього нічого не вийшло. З адміралом майже щоразу так ставалося: він робив усе, що лишень міг, і програвав. Як уже кому не таланить…