Вірити не хотілося.
– Ти це серйозно, Мироне?
– Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.
Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:
– Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемію. Кожна їхня радянська, більшовицька установа – окрема чекістська філія. Хоч полковий штаб, хоч домовий комітет чи як це все в них зветься – усяк із мандатом від нової влади має право робити арешт. Навіть судити на місці. Посилаються на революційну доцільність і таке інше. Насправді ж більшість випадків – це узаконений грабунок.
– Тобто?
– Майно і житло, Артемію. Чиясь прислуга давно накинула оком на панські меблі, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобі: тут революційне правосуддя на кожному кроці. Хто неграмотний – іде до комісара, той записує з голосу. Ображений тільки хрестика малює біля свого прізвища. Чи пальця прикладає. Таке теж трапляється. Далі машина працює злагоджено.
– Абсурд.
– Якби це все не закінчувалося розстрілом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов миші. Чекаємо, коли прийдуть і по нас. Так і живемо, свояче.
Слухаючи брата своєї дружини, Артем ніби дивися на себе збоку. І не міг до кінця зрозуміти, де він справжній. І який з двох Шереметів тепер поводиться правильно: той, хто спокійно собі слухає про криваве свавілля влади робітників та селян у Києві, чи той, хто ледь-ледь панує над собою.
Хотілося кинути все, перепинити Миронове скиглення.
Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.
Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Ліда.
І чому той досі ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволі.
2
Повернувшись рік тому до Києва, тридцятирічний хірург Артем Данилович Шеремет надумав стати на службу до військового шпиталю.
Доти він устиг попрацювати земським лікарем у Ржищеві. Зголосився доброхіть, викликавши цим захват молодої дружини. Донька відомого київського правника, заразившись у не такі вже й далекі революційні часи модним вірусом народництва, щиро вважала: треба йти до людей. І віддано їм служити. Лише так, мовляв, зітреться одвічна суперечність між містом і селом, яка згубно впливає на формування сучасного суспільства.
На той час російських народників уже витіснили соціалісти-революціонери. Точніше кажучи, гору взяло їхнє лівацьке крило.
Оцих Артем недолюблював.
Через популярну в їхньому середовищі ідею тотального праведного терору як єдиного дійового засобу боротьби з реакційним царським режимом. Натомість тяжів до так званих інтернаціоналістів: саме вони – есерівське крило – стояли на позиціях тісного зближення міської інтелігенції з народом.
Говорити про політику, особливо на початку і в перший рік війни, було даниною моді, демонстрацією небайдужості й водночас стурбованості долею країни.
Не входячи до жодної з політичних партій, Шеремет усе ж таки підтримував заборонених поступовців, дарма що вони були не дуже популярні серед громади. Що далі, то частіше Артем із тестем сперечалися через політичні вподобання. У такі моменти Лідія воліла заткнути вуха або й зовсім вийти з кімнати.
Романовський виступав за війну до переможного кінця. І вважав: хоч хто в ній переможе, українці однаково виграють, бо лише так може послабитися тиск на них відразу двох імперій, до яких вони належали. У дискусійному запалі називав зятя гнилим лібералом, і потім вони, не дійшовши згоди, якийсь час традиційно сердилися один на одного. Щоб потім традиційно замиритися. Домовитися: ділити українцям нема чого. І так до іншого разу. Коли якась подія – чи то в країні, чи то в самому Києві, чи то на фронті – знову дасть привід схрестити шпаги.
Відтоді, як на початку сімнадцятого року новостворена Центральна Рада зайшла в незрозумілу гру й домовленості з петроградським Тимчасовим урядом, Шеремет на певний час охолов до її діяльності. Та й узагалі до політики. На диво, тесть був з ним солідарний, і так тривало, аж поки Центральна Рада категорично заявила, що не сприймає більшовицького перевороту, і проголосила себе єдиним керівним органом нової незалежної Української держави.
Тоді Артем уголос читав газети дружині. Разом вони плескали в долоні цим сміливим крокам. Романовський і тут поводився стримано, навіть скептично. Називав зятя з донькою молодими та зеленими й прорікав усілякі негаразди. Його нищівна критика геть розпушувала діяльність української влади. Звісно, самим керівникам на думку якогось там громадянина було начхати. Вони хоч би один одного слухали. Саме тому тесть, уперто не зважаючи на слізні вмовляння Ліди й зятя, лишився в Києві, коли уряд відступав. Точніше кажучи, панічно тікав із міста під більшовицьким натиском.
Тож не маючи вже більше року практики в земстві, Шеремет запропонував свої послуги владі.
Узимку, коли більшовики знову почали тиснути, Артема мобілізували. Разом із регулярними частинами Північної групи військ він відступив на захід. Неподалік Житомира поранили – не тяжко, але все одно не міг із військом іти далі. Відлежавшись у знайомих і залишивши собі з військової форми саму шинель без погонів, яка тоді не привертала зайвої уваги, подався назад до Києва. Бо не мав куди повертатися.
А головне – в місті лишилася Ліда.
Намір Шеремета був простий: знайти дружину, дібрати способів покинути Київ, пробитися до родичів, що жили в Проскурові. Ширилися чутки, що уряд УНР перебирався ближче до тих країв. Артем на хвилі загального хаосу намірився перейти нарешті лінію фронту. Усвідомлюючи собі ризик цього заходу, Шеремет усе одно розумів, що кидати Ліду тут, у більшовицькому Києві, куди небезпечніше. Гіркий, навіть трагічний досвід минулого року став визначальним.
Не раз Шереметові, який пробирався тилами, тепер йому ворожими, перевіряли документи. Але щастило. Паспорт не викликав підозри. Так само, як і вигадана історія про те, що повертається з визволеного силами Червоної армії Житомира. Там він, колишній земський лікар, нібито пересиджував смутні часи. Більшість житомирян не сприймала київських утікачів, які могли привести за собою червоних і втопити їхнє місто в крові.
Знаючи це, Артем удавав, що зрадів більшовикам у Житомирі. Йому вірили. Зрештою, Шеремет не був схожий на офіцера. Та й узагалі на вояка. Цих пильні патрулі хтозна-яким дивом відразу виявляли в строкатому натовпі. Під сірою шинеллю з діркою на лікті в нього був цивільний одяг: піджак, несвіжа сорочка і штани. Бруд місили важкі черевики, більші на один розмір, із пожмаканими газетами всередині, щоб зручніше було йти. Таких мандрівників навесні 1919 року було чимало. І не лише, як гадав Артем, тут, під Києвом, а й усюди, де вже рік вирувала громадянська війна.
Опинившись у Києві, знайшов Мирона Романовського. Це було неважко. Родич жив у тому самому помешканні, де на нього лишилася чекати дружина. І Артем уже на порозі почув від свояка, що Лідію забрали в чека.
Зупинили просто на вулиці. Принаймні так кажуть очевидці. Молода жінка поверталася додому по обіді. Із самого ранку пішла. Хотіла ще раз спробувати влаштуватися десь на службу, щоб не голодувати й отримувати хоч якийсь пайок.
Як каже сусідка, що йшла о тій порі з протилежного боку вулиці, Ліда сама напитала собі лиха. Побачила, що троє озброєних патрульних, старшим серед яких був вусатий матрос у безкозирці, кльошах і навхрест підперезаній ременями шкірянці, зупинили перехожого. Немолодий чоловік видався їм дуже підозрілим. До того ж сусідка запевняла, що коли й не всі троє, то бодай один із них був добряче напідпитку. Це вусань звелів перевірити документи в буржуя. Коли затриманий почав сваритися на них, то говорив російською, але з дуже помітним українським акцентом. Від того вусань неабияк розлютився, узвав чоловіка петлюрівським агентом і вдарив його, збивши з ніг. Не здержавшись, Лідія кинулася до гурту і спробувала визволити чоловіка. За інших обставин на неї могли б і не зважити, але тепер швиденько забрали обох. Чоловік став пручатися. З ним панькалися до найближчого перехрестя. А тоді він набрид, і матрос застрелив його з маузера майже впритул – так, ніби виконував щоденну роботу.
А може, справді робив так кожного дня.
Ця трагедія сталася два дні тому. Шеремет винуватив себе: міг дістатися Києва раніше, але затримався в одному селі. Його пустили переночувати. Хазяйська донька мала передчасно народжувати. Як лікар, Артем мусив приймати пологи, потім на слізне прохання лишився ще на добу, щоб доглянути породіллю. Навіть побожився, що навідається, їдучи назад. Гадав, це буде за кілька днів. І радів, що знайшов для себе й Ліди місце, де можна якийсь час перебути. Тепер це все нічого не важило.
Навіть ця подоба світської розмови, що нею намагався забити йому баки Мирон. Проте Артем і сам не розумів, чому в цих абсурдних обставинах підтримує її. Ще й збирається вечеряти і пити каламутний самогон: свояк уже виставив перед ним на стіл наполовину наповнений штоф.
Лише тоді, коли той налив склянку по вінця, Шеремет ніби прокинувся.
Стрепенувся.
Труснув головою, неначе проганяючи страшний сон. Різким порухом скинув повну склянку зі столу.
Тої ж миті Мирон скочив на ноги, зваливши дерев’яний ослін, на якому сидів.
3
– Ти що! Ти що робиш! – заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.
– Сядь, – промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: – Сядь, я тобі сказав!
– Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!
– Цілий твій посуд! Треба буде – я тобі склянку об тім’я розтрощу! – тепер уже підвівся й Артем. – Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!
– Знаю я, де вона! – визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. – Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли – не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу-силенну дверей пробив!
Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.
– Вибач.
– Ага! То мало не вбив, тепер – крокодилячі сльози.
– Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?
– Ніхто нікого не знайшов, – буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. – Сідай уже, герою. І слухай, – він знову налив самогону, тепер уже потроху. – Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе – теж ніхто не знає.
– Усе аж так погано?
– Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.
– Добре, Мироне. Ти знайшов Ліду чи ні?
– Не зовсім.
Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:
– Що значить – не зовсім?
– А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира – Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Ліду до губернської чека. Вони це називають просто – губчека, на Садовій.
– Де саме?
– П’ятий номер, – і додав, ніби Шеремет міг забути: – Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку…
– Знаю, – відмахнувся Артем. – Ти там був?
– Хотів навідатися. Але… Артемію, я боюся туди йти! – Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. – Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор, ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!
– Бачу, в них виходить.
– Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.
– Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?
Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:
– Не треба так. Я справді накивав п’ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, – він сумно всміхнувся, – добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти – як сніг на голову.
– Кажи.
– Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, – свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. – Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім’ї. Ти помічав цих людей раніше?
– Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.
– Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! – відмахнувся Романовський. – Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?
Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.
А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам’яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:
– Є таке. Бурчать.
– Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.
– Давно?
– Може, тиждень тому. Чи днів п’ять, достеменно не скажу. Єдине, – так собі думаю, – патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.
Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.
– Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?
– Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, – відрубав Мирон. – Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати – а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, – він заговорив зовсім тихо, самими губами, – коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб’ють когось іншого. Хіба не так?
– Не думав над цим, – признався Шеремет.