Все.
Принаймні так вважав поліцейський.
У Кошового ж виникли свої міркування, поділитися якими дуже кортіло. Єдиною людиною у Львові, здатною зараз вислухати його та відповісти на кілька питань, був Йозеф Шацький. З контори Клима відпустили на цілий день, і можна було прогулятися до Кракідалів. Уже навіть почавши рухатися в потрібному напрямку, Кошовий передумав, вирішивши обговорити все на нейтральній території. Тому завернув до поштамту, дав Шацькому телеграму, запросивши на каву в «Сан-Сусі», після чого вирушив на вулицю Валову.
Неквапна піша прогулянка туди, а за деякий час – звідти в бік Сикстуської – забрала трохи більше двох годин. Проте, наблизившись до кав’ярні, Кошовий не стримав здивованого вигуку. Йозеф Шацький уже маячив біля входу, нервово походжаючи й роздивляючись навсібіч, не знаючи, звідки треба чекати появи товариша. Насправді дивуватися не було чому. Клим знав: при нагальній потребі цей чоловік обжене трамвай, хай при цьому захекається й вивалить язика на плече, мов загнаний пес. Навіть хапатиметься за серце. Хоч варто запропонувати кухоль пива, як від змученості його не лишалося й сліду. І все одно Кошовий не міг звикнути за весь час їхнього знайомства до темпів, із якими пересувається у просторі Львова ця вже не першої молодості людина.
Щоправда, Шацькому з однаковим успіхом давали і сорок, і п’ятдесят років. Не гладкий, але й не худий, він здебільшого ходив у старому, але добротному піджаку із довгими полами, котрий висів на хазяїнові вільно. Зараз на Йозефові було ще сіре довгополе пальто із розстебнутими ґудзиками, котре мало, крім прямого призначення – носіння у відповідний сезон, – ще одну, не менш важливу функцію. Як і піджак, верхній одяг був трохи завеликим. І Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися соліднішим. Маючи зріст нижчий за середній, намагався виправити природний ґандж бодай у такий нехитрий спосіб. І все одно, коли вони стояли поруч, різниця більш ніж на півголови була помітною.
Кучма засіяного початковою сивиною волосся лише збоку виглядала неохайною. Насправді ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо пострижене, ось лиш уперто не хотіло здаватися на милість гребінця, не прогинаючись навіть під капелюхом із широкими крисами. З бородою удавалося впоратися значно краще, тому й виглядала вона охайнішою. Видовжене лице прикрашали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха та прямий, широкуватий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс.
– Ви зарезервували столик, пане Кошовий? – вигукнув Йозеф замість привітання.
При розмові він ковтав звук «р». Не гаркавив грубо, мов залізом по шершавому, не грасирував м’яко, немов дзвіночок дзвенить. Просто не вимовляв, почулося таке собі «за’езе’вували». На його крик озирнулися перехожі та швидко втратили інтерес – нічого вартого уваги не відбувалося.
– Хіба ми не знайдемо місця? – Наблизившись і потиснувши Шацькому руку, Клим вирішив так само обійти зайві вітальні церемонії.
– О цій порі – ні! – Йозеф був категоричним. – Хіба забули? Нині – п’ятниця, такий самий святий день для християн, як для жидів – субота. Й то не для всіх, пане Кошовий. Бо зуби болять у людей незалежно від днів тижня, церковних свят і взагалі, скажу я вам, не зважають на календар. Якось мав проблему: в самий Пейсах одна герутене так захопилася, що від власної жадібності до їжі зламала собі відразу два зуби. Потім я мусив іти до рабина, аби…
– Пізніше про це, Шацький, – перервав Клим і, відчувши, що сказав аж надто різко, тут же пом’якшив прохання: – Якщо можна, потім. На десерт. До чого тут п’ятниця?
Йозеф усе одно надувся, бо не любив, коли не давали доказати історію до кінця. Тому, закотивши очі, що здебільшого означало «чого ви всі від мене хочете», пояснив:
– Зараз уже по четвертій. Завершився черговий тяжкий тиждень. Люди поспішають попрощатися з ним. Тому займають усі вільні місця в пристойних кав’ярнях. Глядіть, пане Кошовий, аби не довелося нам із вами йти в якусь діру.
Так Шацький іменував доступні невибагливим містянам дешеві заклади, звідки ніколи, здається, не вивітряться жовті димні клуби. Вкриваючи, немов першим снігом, лампи, під скляними ковпачками яких тремтіли вогники, вони додавали таким кав’ярням певної загадковості. Втім, таке враження було першим і хибним. Усяка романтика відходила, коли разом із сизим тютюновим димом відвідувач-новачок занурювався в гамірне море, котре складалося з безпричинного сміху, лайливих тирад, нудних та позбавлених змісту монотонних сповідей, відрижок і випущених то тут, то там вітрів.
Бруднуваті простонародні питні «діри» мали все ж одну чесноту, здатну переважити вінок заданих ґанджів. На відвідувачів там не звертали жодної уваги, якщо, звісно, ті не виділялися одягом, манерами чи в якийсь інакший спосіб. Злитися із тутешнім гармидером було завиграшки, й проводити небажані для сторонніх очей та вух зустрічі й перемовини все ж було ліпше там. Єдине, на що зважав у таких випадках Кошовий, – усі ці заклади могли бути, а часто – дійсно були густо нашпиговані поліцейськими агентами. Нема гарантій, що п’яндига у м’ятому котелкові за сусіднім від тебе столиком, котрий мочить вуса в пивній гальбі, не працює на кримінальну поліцію за гроші або просто з ідейних, авантюрних чи інших міркувань.
Натомість нові, більше наближені до світського життя кав’ярні, чий глянцевий блиск перегукувався з віденським і навіть мусив відповідати тамтешньому стилю, уже впевнено відвойовували позиції. Найчастіше вони відкривалися в нових, сецесійних будинках – саме на них тривав бум в останні роки. Дорогу й стильну кам’яницю поблизу Сикстуської вулиці мода не оминула: популярна у Львові кав’ярня «Сан-Сусі» відкрилася тут лише два роки тому, й фірма-забудовник внесла її в проект від самого початку.
Кошовий любив тут бувати, хоча все ж частіше заходив до кав’ярні Добровольського. Там завжди було людно, та відвідувачі, не домовляючись наперед, ніби так і потрібно, дотримувалися тиші. Адже туди сходилися панове з усього міського центру читати свіжі газети, чим заклад мимоволі нагадував закритий британський клуб джентльменів, подібний до описаних у своїх оповіданнях сером Конан Дойлем. Думалося там справді краще. А ось поговорити ліпше деінде. «Сан-Сусі» підходила якнайкраще.
Переступивши поріг, Клим зрозумів, що Шацький мав рацію. Й заразом спіймав себе на думці – давно не заходив сюди, тим більше під кінець дня й під кінець тижня. Вільних місць не було, принаймні Кошовий їх не помітив. Зате від нього не сховалися вогники торжества, що блимнули в очах зубного лікаря. Випнувши вперед худі груди, він зміряв Клима таким поглядом, ніби раптом виріс на цілу голову і глядів на товариша згори вниз. Кошовий відразу здогадався, що зараз відбудеться, але дозволив Йозефу скупатися у променях слави.
– Проведіть нас! – гордо попросив наспілого кельнера.
Той, лавіруючи між столиками, перетнув разом із ними залу, тримаючи курс ліворуч, завів обох за широку масивну колону, жестом показав призначений для двох столик.
– Прошу дуже. Панове відразу зволять замовити?
– Дві чорні кави, будь ласка, – сказав Клим. – Одну без молока.
– Дві без молока, – тут же виправив Шацький. – І прошу принести також ваших фірмових круасанів.
Мода на французькі рогалики завелася у Львові не так давно. Кошовий уже знав, що, кажучи «фірмові», замовник мав на увазі оригінальну начинку, яку додавав кожен кухар. Зазвичай вони були сезонними, і нині в «Сан-Сусі» пропонувалися круасани з корицею та абрикосовим джемом.
– Що б ви робили без мене, – мовив Шацький, коли кельнер відійшов, а вони вмостилися за столик один навпроти одного, прилаштувавши перед тим капелюхи й пальта на стоячий лакований вішак. – Якби я не прискочив сюди так скоро, як мені дозволила моя Естер, не вдалося б зарезервувати навіть стільця біля шинквасу. Довелося б нам з вами блукати, мов двом моркв’яним поцам, від закладу до закладу, всюди ловити облизня й опинитися нарешті у кращому випадку – «Під вошею», що на Личакові, а в гіршому – в одній із брудних довколишніх дір.
– Я ціную вашу спритність, Шацький, – потішив його самолюбство Клим.
– Дякую, пане Кошовий.
Минулого літа, невдовзі після знайомства, Йозеф офіційно попросив Кошового не звертатися до себе «пане», бо вважав – так простіше, і це визначає певний ступінь довіри між обома. Сам же натомість уперто «панькався», нічим це не пояснюючи, й Клим вирішив не сушити голову, а додати це до великого переліку дивацтв свого доброго львівського приятеля.
– Про що поговоримо? – діловито спитав Йозеф. – Давно не було нічого цікавого? Знову якась страшна таємниця?
– Поки що ні, – заспокоїв його Клим. – І, маю надію, нічого страшного не станеться. Скажу більше – готовий припустити, що перегинаю палицю й даю надмірну волю фантазії. Заскучав, почав мохом заростати у конторі пана Штефка.
– Можна без передмов, пане Кошовий? Відразу, отак, просто в лоба. Що вас тривожить цього разу?
Клим умостився зручніше.
– Чули про нещасний випадок на Валовій? У будинку, котрий зараз перебудовується?
– Нічого не… – Раптом Шацький стрепенувся, ніби його торкнуло струмом, примружився: – Чекайте, на Валовій? Ви сказали – на Валовій?
– Саме так. А що…
Клима зупинила виставлена вперед рука.
– Часом не будинок за номером двадцять вісім?
– Отже, ви чули.
– Пане Кошовий, – нахилившись ближче й витягнувши шию, Шацький стишив голос. – Я нічого не чув про те, що сталося на Валовій… коли, кажете?
– Сьогодні вночі.
– Ага, ясно. Та якщо на Валовій трапляється нещасний випадок, це може статися лише в кам’яниці під двадцять восьмим номером. Б’юся об заклад, цього не надрукують у газетах. Чорну пані згадувати заборонено.
– Чорну пані?
– Атож, Чорну пані. Бачте, а ми з вами поспішили.
– Тобто?
– Коли мали надію, що нічого страшного не станеться. – За звичкою склавши губи трубочкою й поцмокавши, Шацький при цьому похитав головою. – Комусь дуже треба було її потурбувати. Біда нікого не вчить.
– Яка біда? Шацький, перестаньте говорити загадками!
– Я ні до чого, пане Кошовий. Найбільша тут загадка – саме будинок номер двадцять вісім по Валовій. Бачте, я відразу визначив номер, – знову почулися нотки гордості. – Але давайте так. Спершу розкажіть, чому вас схвилювала смерть на Валовій. І вже потім я поясню вам, чому варто обходити той будинок десятою дорогою.
Віко сіпнулося.
– Хай буде так. Розумієте, Шацький… Словом, там не нещасний випадок. Людину там убили.
Принесли каву, розмова на короткий час перервалася.
Зробивши акуратний ковток, Шацький додав ще цукру на свій смак, черпаючи його з цукорниці мініатюрною срібною ложечкою. Кошовий не любив дуже солодку. Щоправда, в перші місяці свого львівського життя не міг стриматися, солодив щедро. Десь читав або, швидше за все, чув – солодке допомагає впоратися зі стресом, заспокоює нерви, додає впевненості в собі. Може, це дурня, та напевне було в тому щось, бо справді цукор і тістечка дивним чином додавали енергії. Але одного разу, десь на третій місяць своєї служби в конторі пана Штефка, він відчув, як погладшав. Відразу згадав про намір поновити спортивні заняття й навіть навчитися краще боксувати, декларований у присутності Шацького та чоловіка, котрий убив адвоката Сойку. І почав відвідувати гімнастичний зал, переконавшись заодно: тут, у Галичині, мода на спорт поширеніша, ніж у його рідному Києві, не кажучи вже про всю неосяжну Російську імперію.
Відтоді ж Клим почав або класти менше цукру в каву, чай чи какао, або взагалі пив без цукру, отримуючи незнану раніше насолоду від кавової гіркоти, що приємно щипала кінчик язика.
З’явилися й круасани, м’які, щойно спечені. Щедро додана кориця лоскотала ніздрі, змішуючись із ароматом паруючої кави. Все разом категорично суперечило Климовим намірам говорити далі про смерть. Кортіло замовити до цього ще й порцію коньяку, а ще краще – наливки, вона не така міцна, зате додасть пікантності вже існуючій композиції запахів. Поза сумнівом, Йозеф радо підтримав би його намір.
Замість того Кошовий, дмухнувши на свою каву, теж ковтнув, поставив чашечку поруч із блюдцем.
– Ви мене трохи… та де трохи – сильно збили з толку, Шацький.
– Я? – Той тицьнув себе пальцем у груди. – Вас? – Палець націлився на Клима. – Чим?
– Не думав, що маєте в запасі спеціальну страшну історію про місце скоєння злочину. Збирався поділитися власними міркуваннями й порадитися, що б це могло означати. Ви ж знаєте все і всіх у Львові.
– Половину, – уточнив Шацький, роблячи ще ковток. – Інша половина знає Шацького. Та, сподіваюсь, не про Шацького й не все. Бо деякі речі, пане Кошовий, я змушений приховувати від очей та вух своєї коханої Естер. Ви чудово знаєте, про що я.
– Знаю. – Климові завжди коштувало чималих зусиль стримати потік слів, що ними сипав балакучий товариш, по можливості спрямовуючи їх у потрібне русло. – Давайте так зараз домовимося. Спершу я ділюся з вами своїми сумнівами та висновками. Потім ви пояснюєте, як їх пов’язати з поганою репутацією того будинку на Валовій. Годиться?
– Приймається.
Підхопивши з тарілки круасан, Шацький умочив краєчок ріжка в каву, добряче відкусив, почав жувати. Кошовий примружився, вибудовуючи в голові правильну послідовність викладення думок.
– Труп знайшли вранці. Будівельні робітники вийшли до праці, побачили тіло із загуслою калюжею крові довкола голови. Поруч повалене риштування. Дерся вночі на другий поверх, ступив не туди чи щось таке. Кажуть, буває, навіть удень. Хто він такий і для чого приперся туди серед ночі, жоден із будівельників поняття не мав. Його впізнав один із поліцейських. Такий собі Антон Моргун, колись сам служив у поліції.
– Дуже відомий, раз отак упізнали?
– Віхура сьогодні чомусь розговорився. Зрозумів, що я не вів із Моргуном жодних справ, тому ми просто побазікали. Він, мабуть, остаточно переконався, що труп не кримінальний, та втішився. Все ж йому та його сищикам мороки менше. Не докладно, двома словами пояснив, чим Моргун був такий прикметний. Значить, було йому тридцять шість. Ані дружини, ані дітей. Перебрався до Львова з Кам’янця-Подільського, там служив у суді чи щось таке. Чому вирішив емігрувати, Віхура не сказав, але насправді то не має зараз жодного значення. Факт інший: Моргун спробував влаштуватися на поліцейську службу, але його брали хіба патрулювати вулиці. Щось не поділив із одним колегою, побилися серед білого дня. Про те навіть газети писали – двоє стражів порядку порушили порядок у подвійних розмірах. Читали?
– Не читав. Але вже щось таке пригадую, ходили колись Краківським базаром розмови.
– Звісно, після такого Моргуна виперли. Та все ж, зі слів Віхури, ту історію вдалося навіть використати. Вигнаний із поліції русин напевне мав на неї зуб. Тому – поза всякими підозрами. Й кілька наступних років він працював таємним агентом, з тих, що винюхують по різних кублах потрібну інформацію. Мав якусь легальну службу, не суть. Важливо інше: останнім часом від послуг Моргуна кримінальна поліція відмовилася. Є… гм… була підозра, що, мовляв, знюхався зі злочинцями, веде якусь одному йому зрозумілу подвійну гру. Словом, в будинку на Валовій сьогодні зранку знайдено труп таємного поліцейського інформатора, остаточно списаного на пси з усіх рахунків. Ось так воно все виглядає на перший погляд. І розбиратися, що привело Моргуна вночі в той будинок та погнало на риштування, кримінальна поліція в особі комісара Віхури не хоче. Схоже, дирекція його в цьому обома руками підтримує.
Поки Кошовий говорив, Шацький ум’яв свій круасан. Запивши кавою й переконавшись, що у чашці ще лишилося, запитав:
– Чому вас уся ця буденність насторожує? Був собі невдаха, тепер нема. Про сам той дім…
– Потім про будинок! – неввічливо перервав його Клим. – Не поспішайте з висновками. Ви уявляєте собі, що значить – кілька років поспіль ризикувати здоров’ям та навіть життям, вдаючи із себе свого на кримінальному дні? Ми з вами мали змогу трошки доторкнутися до нього, згадайте ту славну нічну прогулянку Личаковом. Нам нічого не загрожувало, і то! – Він багатозначно підніс пальця, відсунувши заразом ближче до краю столу каву, що поволі вистигала. – Судячи навіть із почутого від Віхури мізеру, Моргунові кортіло гострих відчуттів. Йому ж пропонували ганяти батярів на Гетьманських Валах чи жебраків із Ринку. Тому й подався в таємні агенти, проковтнув образу. Чоловік бачив себе таким, шукав, де краще проявити, як то кажуть, власну сутність. Словом, я б не називав убитого таким уже невдахою.