Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, — кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь їх тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в їх нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, їй було любо i приємно, як нiколи. Вона мовчала.
Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'її до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.
— Панi, ту для вас листок! — шепнув коминарчук.
Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.
— Постiй, постiй, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до своєї спальнi, дрижачи всiм тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула глибоко, щоб успокоїтися, i зачала читати:
«Я видiв її! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до неї, я не мiг опертися. їхала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, — я стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я кинувся перед конi — пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але конi перепудились мене i шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я, учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в ногах, а тiлько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» — сказав я їй. Але втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона знов скрикнула, озирнулася, — бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мої ноги порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, — я трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужi люди ходять, — могли б домiркуватися…»
Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.
VII
Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на своїм малiм стiльчику, латав свої ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скiнчена», був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.
— Дай боже час добрий! — сказав вiн.
— Дай боже здоров'я! — вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов.
Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя:
— А що у тебе, побратиме, чувати?
— От, увiйде, — вiдповiв Бенедьо.
— Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при своїй фабрицi!
— По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, — ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…
— Ну, i що ж ви видумали? — спитав Андрусь.
— Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, — адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…
— Та я, власне, для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить?
— Е, та що вам розповiдати? — знехотя вiдказав Матiй. — Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!
— Та хто знає, хто знає, чи скiнчена, — сказав Бенедьо. — Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся своєю грижею.
— Ая, ая, i я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все-то сам-один чоловiк — дурень напротив громади.
— Ой так, так, побратиме Андрусю, — вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, — може, то й але, що чоловiк дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й моє. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.
Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по моїм приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, — тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню… «Що такого»? — питаю я. «А що, — вiдповiдає оден чоловiк, — довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний…» — «Ну, та й що з ним сталося?» — «А не видиш, — каже чоловiк, — видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собi купили. Той в крик — жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а їх злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: «Люди добрi, ви видите, що ту дiєся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто має, в руки — сокири, цiпи, коси, — берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять… А ту оден жид, — он той, що он визирав з вiкна, — пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрi, не дайте моїй дитинi загибати! Я вмираю!..»
Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, — вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.
Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!»
В менi кров закипiла.
«Люди, — заревiв я не своїм голосом, — чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви стоїте та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодiїв жидiв!»
«Бий! — заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. — Бий злодiїв, п'явок!»
То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння — i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина западаєся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлiї зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху… Люди по кусневi розiрвали стiни, — зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище…
Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг єї добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й її заголомшив який камiнь. Але, бог дав, — прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:
— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять покалiчених. Пропало. З'їздила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого дiла i не втручалися до бiдної сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, їй було тодi дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.
А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в головi, така ми стала дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають, коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говорiть собi, говорiть!
Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб — рiпник, давнiй пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловiк лиха на своїм вiцi. А лихо — велика школа. То й гадаю собi:
«Чень-то хоть їй бог деяк лiпше пощастить». Шанував я її — нi роботи тяжкої, нi слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де i коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, - ну цiлими днями сидить у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. I побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно — до всего…
Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: «Що ж, бiдний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний». Якось раз так при недiлi прийшов вiн до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв троха, далi сiв на лаву.
— Ну, що там такого? Кажiть! — повiдає. Я посидiв троха, — мовчу i позираюся на него. Не знає чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.
— А як ти, — кажу, — Iване, гадаєш? Марта от наша — нiчого дiвчина?
— А вам що до того, як я гадаю? — вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палiє.
«Ов, — гадаю собi я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так рiжеш».
— Ну, — кажу, — багато менi до того не є, але виджу, що тобi щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вiтця нема, а я тепер для'неї i отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумiєш? Як скоро би-м iгобачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж. арту нема.
Iван аж затремтiв на тоту бесiду.
— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бiйтеся, Матiю, — каже вiдтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.
— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловiк, та й по всьому!..
Ну, нiчо. Зробили ми умову — пiбралися вони. У Iвана по батьковi якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки тої весни виставив, — уже то нiби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що мiг, то доносив їм, — звичайне, чоловiк уже привик, зжився…
Аж от якось так в пару мiсяцiв здибає мене Iїван та й каже:
— А знаєте, — каже, — Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий, що ви на то скажете?
— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених грошей. Знаєте, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було… А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. «Продам», — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?