В тiм станi одубiння можна було зробити з нею, що хто хотiв. Одно тiльки осталося в нiй живе чуття — любов до сина i ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою змiною, в котрiй вiн бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лiкарi впевнили його, що се ознаки надмiрного роздражнення i ослаблення нервiв i що треба тiльки супокою, а все буде добре. I Рифка певно досить мала супокою, цiлий день нiхто до неї не творився, окрiм хiба що слуги закликали її до їди або до постелi. Але знов певно й те, що такий спокiй, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї лiком!
Готлiб, зайнятий своєю любвою, зовсiм не вважав на її стан, але скоро тiльки ввiйшов до покою, зараз прямо приступив до дiла.
— Мамо! — сказав вiн, пiдходячи i сiдаючи обiч неї.
В її мутних, погаслих очах засвiтилася живiша iскорка.
— Чого, синку?
— Чи Леон Гаммершляг хотiв сватати за мене свою доньку?
— Леон? Ага, правда, той поганець — хотiв.
— I що ви сказали йому?
— Я? Радше умру сама, нiж маю прийняти її до себе!
Готлiб гнiвно, майже люто позирнув на неї.
— Дурнi ви, мамо!
— Чому, синку?
— Бо я iменно Леонову доньку люблю i радше вмру, анiж вона мала б бути не моя.
Рифка зiрвалася на рiвнi ноги. Слова Готлiба були для неї немов сильним, пробуджуючим ударом.
— Се не може бути! — сказала вона мiцно.
— Те мусить бути! — сказав Готлiб з притиском.
— Але як же ти можеш її любити?
— Але як ви можете її ненавидiти?
— О, я їх усiх ненавиджу, до смертi ненавиджу: i того Леона, i твого батька, i її, - усiх, усiх тих, що для грошей вiдрiкаються життя i сумлiння, та ще й других потопляють враз iз собою в тiй проклятiй золотiй калюжi!
— Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?
— Чи ще можеш питатися?
— I бажаєте мойого щастя?
— Бiльше, нiж собi самiй.
— Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.
— Що зробити, синку?
Хвилевий вибух давньої енергiї швидко погас в душi Рифки, i вона знов сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.
— Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!
— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, небагато розумiючи його мови.
— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!
— Куди, синку?
— Адже ж кажу вам — до Леона.
— До Леона? Нi, нiколи!
Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав лютитись, грозити, що собi смерть зробить, — i Рифка тим дуже перелякалася.
— Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi нiчого! Прошу тя, будь супокiйний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокiйний.
I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала одежу, що Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкiнцi вийшли обоє.
Леон Гаммершляг в дуже добрiм настрої сидiв в своїм кабiнетi при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, i перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде можна i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, — вiн чувся сильним i гордим, як нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка, блiда, як нiколи, з вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява i дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змiшали його.
— Прошу сiдати, — сказав вiн у вiдповiдь на її привiтання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сiла i довгу хвилю мовчала. Мовчав i Леон.
— Я до вас з одним дiлом, — сказала повiльно Рифка, — хоч i не своїм, але все-таки…
— Дуже менi приємно буде, — вiдповiв Леон.
— Чи ви гнiваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.
— Але ж… але ж, ласкава панi… Як панi можуть…
— Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, буває, в гнiвi та не схотiли менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч i ае для мене… ' — О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.
— Дiло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари нашi дiти?
— Га, що ж робити, мусив покинутiї, хоч як менi жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!
— А якби мiй син був?
Леон поглядiв на неї пильно i добачив нетаєну тривогу вижидання в її лицi.
«Ага, — погадав вiн собi, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько пiти, i вони заловляють тепер моєї ласки. Але постiй, я тобi вiдплачу за колишнє!» — I додав голосно:
— Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м… Маю вже iншi види з моєю донькою.
— Ну, як так, то, звiсно… Я тiлько думала… Розумiється, не в своїм iнтересi…
Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов її.
— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?
— Моя донька вашого сина? Се не може бути!
— Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймiм, якби так було?
— Е, байки, фантазiї! Я маю iншi види i прошу менi не забирати часу подiбними придабашками!
Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за зуб, i зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.
В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же влетiв до кабiнету задиханий, запилений, спочений жид — касiєр Леонiв з Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.
— А се що? Ти чого прибiг?
— Пане, нещастя!
— Яке?
— Робiтники змовилися i не хотять робити.
— Не хотять робити? А то чому?
— Кажуть, що замало їм платимо.
— То не може бути. Ти хiба п'яний!
— Нi, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.
— Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?
— I при фабрицi.
— Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту дiяти? Робота на фабрицi мусить iти конечно! Слухай, Шльомо, бiгай на мiсто, накликай тутка робiтникiв i веди до Борислава, я сам також їду.
I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на Рифку. Вона чула тоту вiсть i всмiхнулася по їх виходi.
— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовляє! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдної, доброї… Але що я йому скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най буде, що буде!
I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав її.
— Ну, що? — спитав вiн, глядячи їй у очi.
— Добре, синку, добре, все добре.
— Пристав, приймив?
— Аякже, аякже! За мiсяць заручини.
— За мiсяць? Чому так пiзно?
— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобi твiй вiк молодий!
I вона почала хлипати, мов дитина.
— Мамо, не говорiть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнiвно Готлiб.
— Не буду, синку, не буду!..
Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилi, чи задля того, що мати сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, — досить, що Готлiб не почував такої радостi, як би йому бажалося. Вiн iшов мовчки з матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а Готлiб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм часi, як i до Леона, прийшла й до нього, i вiн, схопившися, сейчас казав запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну вiсть про робiтницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так i кинулася на фотель i потонула в своїй безмиснiй меланхолiї. Готлiб в готелi ходив по своїй свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о своїм щастi i силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей в боковiй стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку i накривши лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.
XVI
Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досi в Бориславi подiя робiтницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, вiн довго вночi не мiг заснути, роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав вiд часу, як вiн послiднiй раз виїхав з нього! Немов яка чародiйська сила перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида на вулицi не побачиш, а зато купи робiтникiв, мов рої шершенiв, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди, було, глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотнi рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовванiють, мов бруднi костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свiжого воздуха. Зато на толоцi, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вiкна видно дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять собi кашу. З Германового вiкна чути гомiн нарад, чути оклики варти, розставленої по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. «Чорт би їх побрав! Що вони собi гадають?» — думалось Германовi, i вiн нетерпеливо ждав восьмої години, о котрiй мали до нього посходитися на нараду позапрошуванi властивцi ям.
— Нi, ее так не може бути! — говорив вiн сам до себе, ходячи по свiтлицi. — Ми мусимо перела' мати їх опiр. Менi конче потрiбно робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня вiддати «Спiлцi визискування» цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти вiд неї грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав! I «Спiлка» леда день бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi якої поганi наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю тим панам вiд «Спiлки» па мiсцi, — а вони най собi роблять, що знають, лиш менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив законтрактовану масу воску на двi рати, — тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим лiпше.
От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування його виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш робiтники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!
— Але вони мусять! То не може бути!.. — говорив вiн дальше. — Хоч би-м мав i переплатити, все-таки я тiлько їм не переплачу, кiлько менi зиску прийде!
Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора пiслав Мортка, щоби збирав по Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв i християн, робiтникiв i неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв їм добру плату i провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських робiтникiв. «Се ж i найлiпший лiк на їх недугу, — думав вiн, затираючи руки з радостi. — Як побачать, що я можу без них обiйтися, що маю своїх робiтникiв, то тодi самi прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ануко, побачимо, чия возьме!»
Дивний якийсь гомiн, що йшов вiд толоки i змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого, окрiм цiлої купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.
— Се що там такого? — спитав їх Герман через вiкно.
— Бiйка якась! Б'ються! — вiдповiли хором жиди.
— Хто з ким б'ється?
— Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла вiд Губич, вошi не хотять їх пустити до Борислава, ну, i розпочалася бiйка.
Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.
— Гурра! гурра! — розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблiдли i затремтiли, але нiхто не казав i слова. Нiмо i тривожно слухали далi.
— Гурра! гурра! — роздавалися далi радiснi крики, але, окрiм того «гурра», не можна було нiчого бiльше розiбрати.
— Прошу, панове, ходiть до покою, порадимось, — сказав по довгiй мовчанцi Герман.
Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання, аж тут створилися дверi i впав блiдий i заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нiм була запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i, влетiвши до покою, кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не кажучи. Жиди обступили його i глядiли на нього з виразом такої тривоги, немов се був вiщун їх нехибної погибелi.
— Що сталося, господи боже, що сталося? — допитували вони, але Леон нешвидко спромiгся на слово.
— Gott soll sie strafen! — крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з крiсла. — Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!
— Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки знаєте? — гомонiли жиди, тремтячи зо страху.
— Нiхто ii казати не потребував! — вiдповiв Леон. — Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!
— Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най їх кольбами женуть до роботи! — крикнув один жид.
— Що жандармiв? — поправив другий. — Що ту порадять жандарми. Ту цiлої кумпанiї вiйська треба, щоб їх половину перестрiляла!
— Але що ж сталося? — допитували жиди Леоиа. — Розказуйте, як що було!
— Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я на толоку, жду на тих робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi. На толоцi вже їх як того гайвороння — снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi дiстають? Та то пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!
Леон замовк на хвилю, щоби додати тим бiльшої ваги своїм послiднiм словам, а погляд його, облетiвши всю свiтлицю, упав на Германа, котрий в задумi стояв коло вiкна i пальцями тарабанив по шибi. Многi жиди й собi' ж туди зирнули, а деякi аж скрикнули, немов просвiченi наглою здогадкою.
— Невже ж! Не може бути!
— Або я знаю, — вiдказав нiби рiвнодушно Леон, — здвигаючи плечима. — Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совiсть казала йому бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачiв кинув iскру пiдозрiння, буцiмто весь бунт робiтницький — дiло Германа, пiдняте в тiй цiлi, щоби всiх дрiбнiших предприємцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.
— Але слухайте ж, що далi було. Iду я собi гостинцем, аж ту менi назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. «Куди?» — питають. Я зiбрався на вiдвагу: «А вам що до того?» — кажу. «Нам до того! — вiдповiли. — Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб нiхто з Борислава не виходив!» — «Що ви дурницi плетете, — скрикнув я, — не зачiпайте людей насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!» — «Ну, то дайте ж i ви нам спокiй, — вiдказують, — вернiться собi подобру до Борислава, а туди ходити не вiльно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальшi розмови, за плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в смiх. Стисли мене мов клiщами, вiдпровадили аж до входу Борислава i пустили. «Ов, бiда», — погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робiтники з Дрогобича. «Га, — гадаю собi, — господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й iду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» — крикнули. «Добрi люди, робiтники», — вiдповiдають тамтi. «А куди ту iдете?» — «От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава». — «Не можна!» — «Як то не можна?» — «Так що не можна. Ви хiба по чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей i просили, щоб нiхто через тих кiлька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всiх лiпшої плати не доб'ємося?» — «Нi, не чули», — кажуть дрогобицькi. «Ну, то чуйте ж тепер, i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!» Робiтники почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали з тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили тiй бесiдi, але боялися, що їх тут така многота зiбралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув: «Не слухайте їх бесiди, люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал їм буде, не бiльша плата! Ходiть до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, — що вам бiльше потрiбно!» Тi слова троха немов оголомшили всiх. Приходящi зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: «Стiйте! Не пустимо нiкого!» Я собi знов кричу: «Далi за мною!» Гармидер зробився, далi п'ястуки почали сипатись, штурканцi, а далi й камiння. На крик поназбiгалося їх багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв заїхало менi то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустiший стиск, а вiдтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бiйка вже скiнчилася, приходящi розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт: «Гурра! гурра!» Аж оглушило мене, i я, видячiї, що нiчого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!