В тiй хвилi молодиця встала.
— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здоровi, пора менi йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала… — проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Нiби донька, але не рiдна.
— Пасербиця?
— Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в бориславськiй ямi, а той рiпник — то був старий Матiй.
IV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старої матерi, то до Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний, конає сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!.. Тут жид витручує робiтника з роботи, кривдить його при виплатi, обдурює i ганьбить; нема кому впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. «Нiхто нi про що не дбає, крiм себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усi бiдують. Але якби всi взялися докупи… То що би зробили?..» Бенедьо не мiг того знати. «Та й як їм взятися докупи?..» I сього Бенедьо не знав. «Господи боже, — зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, — наведи мене на яку добру думку!..»
В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матiєм, посiдали на лавi. Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи, котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i невеликими сiрими очима, — вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися їм, щоби їх розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши своїми широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.
Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти з кута до кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi мiсця до сидження. Вiн кiлька разiв обiздрiв Бенедя, переглипувався з Матiєм, котрий з усмiхом слiдив за його рухами, а навiть шепнув щось до вуха одному в велетiв, тому, що сидiв на зидлику пiдо дверми. Велет тiлько головою махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд печi i встромив свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за той час знов уже обшниряв усi кути, то потираючи собi настовбурчену, мов щiтка, чуприну, то поправляючи на собi ремiнь, то вкiнцi-таки розмахуючи руками…
Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на лавi в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв молодий парубок, круглолиций i рум'яний, мов дiвочка, тiльки що сумний i понурий, мов засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли ще якiсь люди, котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати, — зчинився гамiр.
— А се що, возний на здекуцiї у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном.
— Нi, богу дякувати, — вiдповiв Матiй, — се, бачу, уцтивий чоловiк, робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до нової фабрики, — ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити.
— Так? — вiдповiв велет, протягаючи голос. — Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав вiн, звертаючися до Бенедя.
— Леона Гаммершляга, знаєте, того вiденського жида, що щось два раки тому прибув сюда.
— Ага, того! О, той у нас закарбований вiддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи довкола нього.
— Правда, правда, закарбований моцно, — вiн засмiявся, — але нiчо не пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але як же, побратиме Матiю, можем ми нинi ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш iз хати шукати нового мiсця?
Велет грiзно глянув на Матiя, i, очевидячки, ся бесiда мала бути доганою. Матiй почув се i змiшався трохи, а далi сказав, устаючи зо стiльця i виймаючи люльку з рота:
— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любi, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бiйтеся. I моя хата зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, — знаєте, я на те старий практик, — що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочiм, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для нас добрий… Каже, що горiвки не п'є, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге — робити буде при новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати…
— Горiвки, кажеш, не п'є? — питав велет.
— Сам-єм то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам.
Мовчанка стояла в хатi. Бенедьо сидiв в кутi на своїм потеку i дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зiйшлися тi люди i чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого i шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi звернули на нього очi:
— Ви що, челядник мулярський?
— Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:
— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмiєте добре доповiдати жидовi на своїх товаришiв?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i йти геть iз свї хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.
— Плетете дурницi, — сказав з пiдтиком. — Може, то вашого батька син i вмiє дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила пiдойма, як єсьмо спускали в яму угольний камiнь.
— Ага, — буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого чоловiчка, — а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того Леона, що вiн каже!
— Розумiєся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми маємо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше не буде.
— Ну, а що ж ви, — говорив далi велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi, будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?.. Розумiєся, що так! Майстри всi однаковi!
Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук, обернувся до Матiя:
— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав вiн тремтячим голосом, — казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але принаймнi буду знати, що за люди — бориславськi робiтники!.. Бувайте здоровi!..
З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся до дверей.
Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо рiзко сказав до нього: «Пустiть!» — вiн анi кинувся, немов i не чув нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.
— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй, — стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартiв! Постiй, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — вiдповiв гнiвно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати вiд отсего чоловiка такої ганьби, як досi? I не знаю, вiдки вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напiвлагiдно а напiвстрого велет.
— Розумiєся.
— Ну, то перепрашаю вас.
— Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, — але чи ж тому вже леда хто має менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя геть, не хочу слухати вашої бесiди! — I вiн знов обернувся до дверей.
— Ну, ну, ну, — говорив Матiй, — тi люди ще готовi направду посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий, гнiваєшся, а не знаєш за що!
— Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловiка, а тим часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.
— Витрiбувати? В чiм?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумiєш тепер?
— А нащо ж йому то знати?
— То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на своє мiсце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так на всяку бiду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу бiду перетерпи, щоби бiльшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались жовтими та понурими, мов лиця трупiв.
I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий i грiзний, пiд вiкном.
— Ну, перепросiться раз назавсiгди, — сказав Матiй. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловiка нового товариша!
Бенедьо i велет подали собi руки.
— Як вас маєм звати? — спитав велет.
— Бенедьо Синиця.
— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш «карбовий» Деркач, а отот старий дiдусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш газда також…
— Ви, певно, всi з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою.
— Нi, ми не з одного села, — вiдповiв Басараб, — а так, побратимаємось в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв, не кажучи нiчого i чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до «карбового», — пора нам узятися до свого. Де твої палицi?
— Зараз ту будуть, — вiдповiв Деркач, вибiг до сiней i внiс вiдтам цiлий оберемок тонких пiскових палиць, зв'язаних ужiвкою докупи. На кождiй палицi видно було бiльшi або меншi карби, один попри один, так, як се роблять хлопцi, що пасуть гуси i на паличцi значать собi карбами, кiлько у котрого гусят.
— Закарбуй на Леона то, що повiдав Синиця, — сказав далi Басараб. В хатi мiж тим зробилася тиша. Всi посiдали, де хто мiг, i глядiли на Деркача, котрий сiв собi на припiчку, положив палицi коло себе, вийняв з-за ременя нiж i, видобувши одну палицю, витяв на нiй ще один карб до багато других, давнiших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши со i встромивши палицю знов у зв'язок.
— А тепер, побратими мої милi, — сказав Андрусь, — розповiдайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видiв або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому i за що, — розповiдайте все, як перед богом, щоби, як наповниться мiра наших кривдникiв, як прийде наш час i наш суд, кождому було вiдмiрено по правдi!
Хвилю тихо було пiсля тої вiдозви, далi заговорив старий Стасюра:
— Прийде, кажеш, наш час i наш суд… Дай-то, боже, хоть я, бачу, не дiжду того дня. Ну, але бодай ви, молодшi, дiждете… То вже щоби вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я в нiй роблю, знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бiдний бойчук, голодний та хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рiвним i спокiйним голосом, а тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем.
— Тот бойчук, — говорив далi Стасюра, — дуже добра душа, i я. би був привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботi.
— Приведи, — пiдхопив Андрусь. — Чим бiльше нас, тим бiльша наша сила, а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда i спiльна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?!
Старий кивнув головою i говорив далi:
— А Мотьо Крум, касiєр, знов не доплатив усiм робiтникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посмiє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразницi i що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшiй виплатi здерти з робiтникiв.
Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв на нiй новий карб. Вiдтак говорив далi:
— А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. «От бiда моя, — вiдповiв чоловiк та й заплакав. — От я, — каже, — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касiєр мене чи забув, чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, — пропало. Ще вiдтак випали слуги та й мене в плечi: «Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!..» Пiшов я. Здибаю вiдтак касiєра на улипi i до него: «Чому ви менi не виплатили?» А той визвiрився на мене, а далi як не крикне: «Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!» Ну, а нинi каса заперта. Я зголоднiв, iду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два ведмедi, бог би їх побив, та до мене: «Плати та й плати за тото, що-сь набрав!» Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, — та де! Як мя приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!..»