— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.
— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.
Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:
— На небі бог, а чоловік на землі.
— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!
— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.
— і син мій дурний звабився князівською ложкою! Казав йому: не йди! Так сам же князь ішов тут, побачив мого сина, вподобав, узяв собі в отроки. Казав йому: втікай! Не послухав батька — загинув. Тепер Горина — вдовиця, а Назимка — сирота.
— Не дам їх зобидити! — гордо заявив я.
Дід Плюта пустив поза вуха моє кукурікання, чистив рибу. Риба з холодної зимової води — велика, сильна.
— Спатимеш як? — спитав дід. — На кожуховій постелі чи на льоновій? Небіжчиця моя — все на льоновій любила.
— Я ж воїн, то й ліпше на кожухах.
— Зостанешся чи побіжиш далі? — без цікавості мовив дід.
— Прийшов, то зостанусь.
Я ще хотів додати: «з Назимкою», — та вчасно затулив рота. Спитати б, де живуть Назимка і її мати, чому не разом з дідом у його просторій оселі, та знов забракло мені відваги, ждав дня, де були всі мої надії.
Дід Плюта не дав мені доспати. Розштурхав ще вдосвіта. Золотий вогонь палахкотів посеред хижі, розганяв нічний холод, огортав хвилями ласкавого тепла, ось тут би поманіжитися, в солодкій дрімоті згадуючи Назимку і вигадуючи завтрішні мови-перемови з нею.
— Боки повідлежуєш, — бурчав дід Плюта, — а риба не жде. До неї треба зрання.
— Вчора ж, діду, ходив надвечір, — борюкався я.
— і надвечір треба буде йти, а зрання так само. Чи не зучений у князя рано вставати?
— У князя часто й зовсім не спиш, коли треба.
— Отож, отож: коли треба! Зодягайся та й підемо. Коневі твоєму я вже підклав сіна. Напувати поведеш, як вернемось.
— Ще й риба вся спить.
— А ми її сонну й візьмемо!
Крізь якусь довгу нору, в якій згори й з боків сипався на нас пісок, дід вивів мене одразу до Дніпра, мало не під ту саму кручу, в якій він учора сховався від мене, пригінці побіг по темній кризі, махнувши мені рукою, щоб не відставав, довго так бігав, кружеляв, то беручи під берег, то знов на кригу, видно, збивав мене з сліду, ще не вірив, остерігався, а може, просто вів себе, як усі рибалки й ловці, які добровільно майже ніколи не показують своїх угідь стороннім. Коли вже й самому остогидло виписувати заячі петлі, дід змилостивився наді мною:
— Сіті потягнемо завтра, а сьогодні лиш потрусимо верші, та й уже!
— Які ж верші, коли все замерзло?
— Там побачиш. Є тут незамерзлі ручаї, вода ніби весняна. А для сітей і ополонок не треба рубати — на течії повно промивин під кригою, цюкнеш плішнею — і вже!
Вертаючись з рибою, ми знов проринули крізь піщаний прокоп, в селищі вже пахло димом, біля криниці за дідовою хатою стукало об цямриння тяжке дерев’яне відро, лунко схлюпувалася вниз вода, гнучко хилилася висока жіноча постать. Назимка! По-звірячому нечутно я кинувся туди. То була не вона, інша жінка. Але тепер я знав, де зустріну Назимку, коли не прийде вона до діда Плюти. Вистежу, підстережу, наскочу зненацька. А що скажу їй?
Тоді стояло літо, а Назимка була холодна, як лід. Може, від ревнощів? Хтось з дружинників сказав їй, яким ласим оком споглядав я на ромейських дияконис? Та то ж самі погляди, якими навіть не погладиш жінку.
— Ти пішов з князем, — сказала вона, — я ждала тебе одні літні грища та й не одні. Хіба ж сподівалася, що привезеш нового бога?
— Не я привіз — князь наш великий.
— Для мене хіба князь? Ти для мене. А тепер, виходить, проти мене.
Який жах! і в Корсуні, і в путі від Корсуня до Києва, і тепер у самому Києві, і ще віки цілі не помітили ми, як розполовинюються наші серця, як замешкує в них страшна візантійська двоєдушність, а Назимка відчула це одразу.
Я спробував захищатися чужими словами:
— Є таємниці, до яких людям не слід доторкуватися.
— Назвеш бодай одну?
— Гріх.
— Що ж то таке?
Я злякався. Нащо вжив це незнане слово? Ми жили без нього і були щасливі, а тепер воно падає на всіх нас, як чорна тінь.
— Прости мене. Я дурний.
Вона лукаво усміхнулася і дала поцілувати себе в шию. Збоку, біля вуха. Голову відвертала. Дивилася кудись в далину, мені не приступну. її очі! Зазирнути б у них тої хвилі! О, всі боги дотеперішні й нинішні!
Я все ж сподівався, що вона буде, як і всі кияни. Княжі биричі разом з царгородськими і корсунськими ієреями ходили вулицями Києва, закликали киян радісно прийняти нову віру, прийти на Ручай до князя і узріти нового бога.
Назимка ще до того затялася:
— Не піду!
— Як же так?
— Така вже вродилася. Не гнуся і не ламаюся. Кажеш — усі туди підуть? Усі підуть, а ми з матір’ю не підемо!
— Лишатися не можна. Чула веління великого князя?
— Піду, та не до князя!
— Куди ж?
— Де ніхто не ламатиме моєї душі.
— і від мене підеш?
— і від тебе. Душу не розполовиниш. Міг би піти зі мною.
В мені заметушилося, заскімлило щось холодне, слизьке й гидке.
— Душа моя й так буде з тобою повсюди і вічно. А тіло мені не належить. Воно — князеве.
— От бач. А в мене — де душа, там і тіло. і жити можу тільки так — і хай дадуть мені жити! А не дадуть — сама візьму. Любила тебе, а тепер бачу, що це — безнадія.
Вона ненастирливо наблизилася до мене, а тоді м’яко відсторонилася, мовби кликала мене за собою не словами вже, а всім чаром свого тіла і не рвучко, не грубо, а майже ніжно, а я нездатен був зворухнутися. Чи вже так прикований до місця свого ланцюгами обов’язку?
Назимка вернулася, взяла мою руку, приклала до своєї щоки, тоді відкинула її, мов щось чуже й вороже.
— Пошлють кликати вас до нового бога, не приходь, не шукай і не клич!
Невже так кінчається все найдорожче на світі? Наша любов, здавалося мені, перевершувала все найдорожче, а тепер знайшлося щось ще вище. Що ж саме? Я втішав себе: смерть любові — ще не смерть душі. Любов охоплює, може, й півсвіту, а душа — це весь світ.
Були ці всі розмови чи тільки наснилися мені?
* * *
Через тисячу років моєму молодшому братові Марку, якого всі прислужники й підтакувачі звали Маркерієм, приснилося, ніби його зняли з усіх постів і послали в колгосп доїти корів. Марко так кричав од жаху, що Марсель викликала його особистого лікаря, а той, щоб перестрахуватися, визначив у свого високого пацієнта передінфарктний стан і мерщій розпорядився про госпіталізацію.
Марсель подзвонила мені на агростанцію і трагічним голосом повідомила, що Маркерій помирає.
— Сміяни не вмирають, вони живуть вічно, — віджартувався я, знаючи її пристрасть до перебільшень.
— Твої жарти зовсім недоречні,— холодно заявила Марсель. — Я говорю дуже серйозно.
— То що — провідати брата?
— Для цього я й подзвонила.
П’ятдесят хвилин літаком — і вже Київ. Я летів до брата, як ангел. Маркерій лежав у лікарні з монастирською назвою Феофанія. Колись у тому урочищі справді був монастир, тепер вибудували кілька корпусів спеціальної клініки для начальства.
Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.
Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку «Ержбет», в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:
— Як ти думаєш, Миколо, я помру?
— Не придурюйся! — гримнув я на нього. — Комедію можеш ламати перед своїми лагодами та перед Марсель, а не перед рідним братом. Хіба в таких палатах вмирають? Чого ти оце тут розлігся? і взагалі — що це таке?
Я знав, як його оживити. Брат заворушився, забув про свої вдавані хитрощі, обурено витріщився на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— А все, що отут. Мене сюди насилу пропустили. Хто та чого? Я кажу: народ. А вони мовби й слова такого ніколи не чули. Може, поясниш? Ви ж із трибун не злазите, знай виспівуєте: «Все для народу! Все для народу!» Оце так вибудували, мабуть, для народу, а тепер ти лежиш тут сам-один.
Марко вже забув про своє «вмирання», рвучко підхопився в своїй розкішній постелі, сів стовпчиком, щоки йому заграли рум’янцями.
— Ти все примітивізуєш, Миколаю. Чому ти вважаєш, що тут лежу я, Марко Федорович Сміян, у даному випадку твій брат? Так можуть судити тільки примітивні люди. Треба дивитися глибше. Бо тут лежу зовсім не я.
— А хто ж тут лежить?
— Держава.
— Держава? Яка?
— Українська радянська держава, коли хочеш знати! В статті 68 Конституції УРСР записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка — суверенна радянська соціалістична держава».
— Яке це має відношення до того, що ти вилежуєшся в оцих палатах?
— А таке, що ці палати збудовано не для мене, а для нашої держави, для її престижу. От приїдуть до нас з візитом президент Міттеран або прем’єр Маргарет Тетчер, і хтось з них занедужає. Куди накажеш їх класти? В обласну лікарню Імені Мечникова? Суверенна держава повинна мати і відповідні резиденції і належні лікувальні заклади.
— Однак лежить тут не Міттеран, а лежиш ти, селянський син! Як може один чоловік розлягатися на три кімнати та ще й вистогнувати при цьому, що вмирає! Негайно вставай, одягайся, клич свого Самотугу, берися за телефони і шаруди паперами, коли не вмієш робити нічого іншого!
— Ну, чого ж ти зі мною так? — заскімлив Марко. — Брат ти мені чи не брат? Під одним небом народилися, під одним богом ходимо.
— Згадав про бога! Бог один, а путі в кожного — свої…
* * *
Колись усі сиділи на місці, тільки князь зі своєю дружиною невтомно пересувався, рухався, мов човник у ткацькім верстаті. Тепер нова княгиня припнула Володимира до Києва, зате весь люд новим богом буде зрушений з місця, і вже не зупинить його ніяка сила, як не зупиниться ніколи сонце на небі. Я був, може, перший з вигнанців, яким судилося блукати віки цілі, та надто молодий був, щоб це збагнути, хоч, коли подумати, то молодість це вада тільки для одного чоловіка, а для землі цілої — сподівання. і може, давній дух княжих мандрів, здобичливості, збройних пригод замінювався пригодами духу, який несла нова віра і книжна мудрість? Та я не міг збагнути всього цього. і коли їхав шукати Назимку, то радів не для нового бога і не для княгині Анни, а для самого себе найперше, хоч мав би тужити, бо сам себе заганяв у безвихідь.
Княгиня Анна припнула великого князя Володимира до Києва, а я припнув себе не знати й до чого, приселившись до діда Плюти.
Дід Плюта не давав мені спочинку ні вдень, ні вночі. Не встигав я притулитися щокою до м’якого кожуха в постелі, як дід уже розштурхував мене і гнав, квапив у мороз, у сніг, у темряву. Риба, звір, птахи, боги. У діда Плюти повсюди були свої, сказати б, підручні боги, і не він був для них, а вони для нього, вони відзначалися терпеливою невичерпністю, тому дід міг творити з ними будь-що, не відаючи про руйнування святинь і не остерігаючись відплати. В наші лозові верші попадав дурнуватий соменок, і дід Плюта смикав його за вуса, показуючи мені, як він смикає за вуса бога води. Ми ламали в пущі дрова для вогнища, а дід казав мені, що то тріщать кістки бога лісів і пасовиськ. Я бив стрілами тяжких тетеруків, а дід Плюта ловив їх хитро напнутими перевісами і хвалився, що вловлює в ті перевіси не самих тільки зимових гладких птахів, а самого бога летючого вітру.
Я мовчав, не суперечив настирливому дідові, терпів його вихваляння і величання своїми богами і все — заради Назимки. Їхав до неї і сподівався бачити її щодня, бо життя тут тісне, зима загнала людей до хиж, а тварин до теплих хлівів, нікуди дітися, не сховаєшся в просторах, як повесні або влітку. Я годував, поїв, чистив свого коня, а сам не спускав ока з дідової криниці — коли ж прийде по воду Назимка? Люди вешталися зрання допізна, терлися між собою, як риби, всі знали одне одного, знали вже й мене і ніби забули, що я чужий, а Назимки не було й не було, не горіли зелені вогники її очей, не обпікали мене холодним аж до здригання в душі вогнем щастя.
Я злився на діда Плюту, чомусь важаючи, ніби то він ховає від мене Назимку, а що не знав, як йому дужче дошкулити, то став всіляко зневажати й принижувати всіх його богів, божків і боженят.
— Гей, діду! — глумився я. — На що здатні твої боги? Вони лиш знай сопуть та дишуть, як ви довбете їм ребра та випускаєте з них душі. А наш бог Ісус Христос сліпих робив зрячими, прокажених — чистими, врачував розслаблених, виганяв з людей злих бісів, повелівав вітрами, шествував сухими ногами по хвилях морських, навіть воскрешав мертвих — і все те люди бачили власними очима…
Дід Плюта слухав і мовчав.
Заохочений його мовчанням, я заливався, як соловейко в густому листі, не здогадуючись спитати діда, чого ж він мовчить. А дід Плюта мовби й не чуючи моєї мови, знай гнав мене то на річку, то в пущу, то в поле, і все йому було мало. Ми ловили рибу, били звіра дрібного й більшого, збирали ягоди й сухе зілля, вже дід ніби й упевнився в моїй молодій силі і в неабиякому сприті, набутому в княжій службі, та він далі ганяв мене до знемоги і бурмотів собі в обмерзлі вуса, що можна бути вдатним, та, бач, нездатним, і я, не насмілюючись хвалити себе самого, брався вихваляти свого нового бога. Сподівався я, що дасть мені дід Плюта перепочинок бодай на святки Калити, коли вибирають у селищі вечерничну хату, де є дівчина-невіста, і пані-матка вечерничої хати запрошує дівчат, щоб вони принесли по жменьці борошна і чарівної води з досхідної криниці і пекли корж-калиту з сонцем, місяцем і зорями, а також пампушки-балабушки, готували святкову вечерю: кишки з кашею, голубці з пшоном, капусту з грибами та рибою, узвар, — а тоді увечері прийдуть хлопці і стануть весільною піснею проситися у вечерничної матері:
Впустіть нас, впустіть,
Або нам відчиніть,
Про нас славонька йде,
Мороз зверху нас б’є,
Ми люди з дороги,
Та болять нас ноги,
Ми люди подорожні
Животи в нас порожні.
А Назимка з дівчатами відспіває:
Відчини, неню, ворота,
Поглянь, яка то голота,
Сховай мене, неню, в коморі,
Це гукнули бояри надворі.
І вже в хаті, сидячи верхи на обсмаленій коцюбі, підплигну вище за всіх і без рук, самими зубами (бо такий звичай) дістану підвішеного на червоній крайці під стелею намазаного медом, ясного, як сонце, коржа-калиту, відкушу шматочок і стану перваком-щасливцем, який рядить ворожінням і чаклуванням дівочим та й усім вечором, і крізь мене промовлятиме висока сила богів, а найперше: сила бога чистого кохання — долі.
Все було ніби й так, та не зовсім так, бо не в Горининій хаті відбувалися вечорниці Калити, і не Назимка впускала нас, і віск лили не на мою і Назимчину долю.
Та предки наші так мудро влаштували життя, що чоловік може жити надіями від одних святок до інших, і вже на зміну Калиті надходили радісні святки бога Корочуна, який вкорочує ніч та повертає кутю і вар своїм батькам і дідам, і Назимка принесе вечерю дідові Плюті, і вже тут я коли й не умкну її, то утримаю для розмови, а тоді з машкарниками водитиму по хатах козу, нарядившись, може, міхоношею, і заведу й до Горининої хати, і знов бачитиму Назимку і для неї та її матері виспівуватимемо й витанцьовуватимемо на щастя, добро і радість.
Ану, міхоношо, напни козі жили,
Щоб наша коза да поскакала!