— Так от, Френко, — розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мігель Хуанес. — Ми маємо незаперечні відомості, що «Люцифер» невідомого поки що нам Сивого Капітана з’являється в ряді місць, розташованих майже правильним півколом навкруги великого лісу Фонтіверос. Тільки іноді «Люцифера» помічали в інших місцях… як, наприклад, учора в столиці. Проте це зовсім не заважає основній, провідній думці. Висновок такий. Десь усередині Фонтівероса є його лігво, в якому завжди переховується «Люцифер». Там, мабуть, мусять бути і його склади палива, і ремонтна майстерня, і всякі інші речі. Одним словом — база. Звісно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарів лісу… проте… проте для розумної людини немає нічого неможливого, Френко, чи не правда?
Мігель Хуанес знову примружив очі. Але й з-під опущених повік він бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навіть сяє від захоплення своїм начальником яка, мовляв, світла, талановита голова Хуанес задоволено посміхнувся
— Я не сказав вам ще одного, Френко, — мовив він виймаючи люльку з рота. — Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справі ліквідації Сивого Капітана.
— Так, пане Хуанес.
— Я призначаю вас моїм безпосереднім помічником і цього разу. Вірю, ви зможете бути на щось придатні. Ви вмієте принаймні не заважати, коли в мене народжуються ідеї. І в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Білого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволені, Френко?
— Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У двері постукали.
— Увійдіть! — недбало кинув Мігель Хуанес.
Увійшов черговий.
— Термінова телеграма. Начальник відділу рапортів наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!
Черговий вручив Хуанесу телеграму і вийшов. Детектив розгорнув папірця і прочитав:
«Агент № 418 доповідає появу розшукуваного автомобіля західніше Вінароса. Автомобіль з великою швидкістю півгодини тому проїхав на захід у напрямі Фонтівероса. Назад не проїжджав».
Хуанес пихнув люлькою і мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її і так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тоді він повільно заговорив, мовби радився сам з собою:
— Близько години тому Сивий Капітан розмовляв з начальником поліції по телефону. Тсс, Френко, про це ніхто не мусить знати! Говорив він з автомата номер три тисячі п’ятнадцять, тут, з околиці столиці. Минуло всього півгодини — і його автомобіль уже бачили біля Вінароса… за двісті — двісті п’ятдесят кілометрів від столиці. Гм… Виходить…
— Жоден автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.
— Це я й без вас знаю, — буркнув Мігель Хуанес. — Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капітан ще й досі лишається в столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без нього, або по телефону з начальником поліції говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав і вчора… Гм… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Головне — не марнувати часу, Френко.
— Так, пане Хуанес.
— Ви тільки й кажете, що «так», Френко! — незадоволено скривився його начальник. — Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справі…
— Пробачте, пане Хуанес!
— Гм… Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його зараз серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні не арештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, чи як його там… і не довідавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорільї! Від мого імені, як особливо уповноваженого!
— Єсть, пане Хуанес.
— Далі розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам усі інші накази… Доведеться використати й військові частини. І негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… Здається, Сивий Капітан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..
Розділ третій
1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ
Олесь відкрив очі — і зразу ж таки знов заплющив їх від яскравого світла, яке засліпило його. Щось заважало на голові, мов стягувало лоба. Хлопець спробував підвести руку і здивувався: рука підводилась дуже повільно, непевно. Здавалося, що на ній висить важкий тягар. І, щоб подолати той тягар, треба напружувати всі сили. А їх чомусь так мало…
Нарешті слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов’язка чи бинт… Що трапилось?
Хотілося спати. Олесь знову потихеньку відкрив очі. Світло вже не здавалося таким сліпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Він обдивлявся навколо себе — і все більше дивувався.
Справді, де це він? Крихітна довгаста кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькі каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке ліжко з подушечкою, на якій ледве вміщується голова… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. А над ним, угорі, ще одне ліжко, таке саме вузеньке. Зовсім наче морська каюта… І як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем…
Навіть вікна в цій кімнатці теж незвичайні. Вони не прямокутні, а овальні, з товстими рамами і ще товщим склом — помітно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалі щось крізь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! І губи сухі-сухі, позапікалися…
Тільки тепер Олесь помітив на столику біля свого ліжка невеличкий графин з водою і склянку. Ось воно — те, що йому зараз найбільш потрібно!
Він простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянішою! А чому ж графин не підіймається, хіба він такий важкий? А, зрозуміло. І графин, і склянка не просто стояли на столику, а були закріплені в пружних підставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що він потрапив на корабель? Нічого не можна зрозуміти, навколо самі загадки…
Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освіжаючим присмаком.
«Виходить, я на кораблі», — подумав ще раз Олесь. Він витяг і другу руку з-під легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, і прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м’який гул. Чи це гудуть, майже непомітно вібрують самі стіни?.. Чи, може, то працюють якісь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на місці.
Ось Олесь відчув, як його ліжко гойднулося. Ще раз… ще… Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втім, коли так, чому ті хвилі не гойдають більше? Адже все навколо знов заспокоїлося і стало так само тихо, тільки отой невиразний, ледве чутний гул… Ні, нічого, нічогісінько не можна зрозуміти!
Ну добре, чи не допоможе ділу, якщо він спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалі?..
Легко, майже зовсім нечутно відчинилися двері. Хлопець рвучко повернув голову.
До кімнати ввійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Він поглянув на юнака — і на його широкому вилицюватому обличчі засвітилась посмішка. Під чорною смужкою коротко підстрижених вусів заблищали два рядки міцних білих зубів. Великі темно-карі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?
— Ну, здрастуй, друже, — привітно мовив незнайомець. — Нарешті ти опритомнів. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить і спить… Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?
— Олесь, — через силу відповів юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в роті, немовби він став набагато більший, ніж звичайно.
— Олесь? Дивне ім’я! Ну, нічого, давай руку!
В цьому чоловікові в синьому комбінезоні, який носять звичайно техніки або механіки, в його лагідному басовитому голосі з щирими дружніми інтонаціями було щось таке приємне, що відразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, міцний, і в кімнатці вмить стало тісно, наче він заповнив її всю. Але рухався цей чоловік на диво легко. І широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усміхнувся.
— Чого смієшся? — удавано суворо спитав Валенто Клаудо і при цьому зробив таку звірячу гримасу, що Олесь і зовсім розсміявся. — Чого смієшся? Хіба я такий уже смішний, що не можна стриматися? Га?
— Ні, ви не смішний. А дуже симпатичний, — щиро відповів юнак.
— Якщо я справді симпатичний, тоді називай мене по-товариському, на «ти», як я тебе. Згода?
— Згода, — охоче відповів Олесь.
— Так. Перше діло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звідки в тебе таке чудне ім’я? Принаймні я ніколи ще не чув такого. Хто ти, звідки?
— Я росіянин. Тому в мене й ім’я таке.
— Що? Росіянин? — відверто здивувався Валенто. — А як же ти потрапив сюди? Що за дивна річ!
— Я їхав поїздом, — непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свідомості лежала важка, непрониклива ковдра. — їхав поїздом… — ще непевніше повторив він.
— Та чув уже, що поїздом, — нетерпляче зауважив Валенто. — А звідки? Куди?
Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звідки він їхав? Куди? Поїзд… це він пам’ятає. Поштовх, гуркіт… А що було перед тим? Треба згадати… дуже треба… Хіба ж можна не пам’ятати, звідки він їхав?.. Поїзд… а перед тим — темно, і нічого не видно, наче все завішане чорною пеленою… Нема! Нічого нема перед поїздом, нічого не було! Ой, як це страшно! Звідки?.. Куди?..
Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнішало.
— Не знаю! — з одчаєм вихопилося в Олеся. — Може, додому… Не знаю… нічого не знаю, не пам’ятаю!
— Не пам’ятаєш? — здивовано повторив Валенто. — Слухай, хлопче… — В його голосі забриніли нотки підозріння. — А ти не брешеш?
— Ні! Клянусь, ні! Я не знаю, що зі мною… Я хочу згадати — і не можу. Повірте мені, я кажу правду!
І така щирість була в словах і голосі юнака, такий сум, так чесно дивилися його світло-сірі, майже прозорі очі, що Валенто тільки руками розвів:
— Справді, нібито не брешеш… Але, мушу сказати, виходить зовсім незрозуміла історія… Олесь, росіянин… а як опинився тут — не пам’ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? — раптом пожвавішав він. — В Радянський Союз?
— Мабуть, так, — знову непевно відповів Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, ніби й фізично боляче. На обличчі його з’явився вираз страждання, він зблід.
— І ти комсомолець? — спитав Валенто.
— Так… А звідки ви знаєте?
— Не дивно знати, коли в тебе на джемпері комсомольський значок, — усміхнувся Валенто. — Дивно інше: з якого це часу люди розгулюють по фалангістській Іберії з комсомольськими значками на джемпері, хоч і під піджаком?..
Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого відповісти… Він нічого не знає, нічого не пам’ятає…
— Слухай, Олесю, — вів далі тим часом його співрозмовник, наче з’ясовуючи щось сам для себе, — ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тоді в тебе є, мабуть, якісь документи? З нашої благословенної країни жандармерія так легко не випускає нікого… та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвідчення чи перепустка, дозвіл, нарешті? Чи не так?
Олесь кивнув головою.
— А де ж вони тоді? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Ніяких документів не знайшов. Може, вони десь сховані? Зашиті, чи що?
Олесь все так само безпорадно дивився на нього.
— Теж не знаєш? Так, так… Ні, ти, мабуть, не брешеш, — раптом розсміявся Валенто Клаудо. — Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси… Ну, гаразд, спробуємо з іншого боку. Стій, стій! — гукнув він, наче щось згадав. І хитро спитав: — Якщо ти росіянин, тоді звідки ти так добре знаєш іберійську мову? Ну, кажи!
— Не знаю, — важко зітхнув Олесь. Ах, як хотілося йому відповісти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирість! Але нічого, нічого він не пам’ятає…
Валенто безнадійно махнув рукою:
— Знову те ж саме! Слухай, хлопче!
Він сів на друге ліжко навпроти Олеся.
— Можливо, тобі пощастить згадати щось, коли я тобі розповім, як ми знайшли тебе і як ти опинився тут. Ти ж тоді був непритомний і, очевидно, також нічого не пам’ятаєш. Слухай.
Валенто коротко розповів Олесеві про те, як вони знайшли його біля місця залізничної катастрофи, як агент поліції наказав везти непритомного юнака до жандармерії.
— Ну, той агент був трохи неввічливий, тому ми вирішили делікатно заспокоїти його, щоб він відпочив і отямився, — лукаво підморгнув Валенто, — а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотів забрати тебе до жандармерії? Що ти накоїв?
Олесь знизав плечима: і цього він не знає, не пам’ятає…
— Знову не можеш відповісти? Що ж з тобою робити, зрештою?
— Може, я пізніше згадаю, — нерішуче сказав юнак. — Але я, слово честі, нічого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте мені трохи одужати… Ви кудись пливете… дозвольте мені поки що лишитися на вашому кораблі… бо я ж не знаю й сам, що мені робити тепер… коли я нічого не пам’ятаю…
Думки Олеся плутались; йому хотілося сказати так багато, але навіть те, що він говорив, виходило незграбним. І від того на душі ставало ще гірше. Адже й сам він на місці цього нового знайомого дивувався б не менше і, мабуть, не вірив би тим недоладним поясненням… А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привітний, від нього не хотілося б щось приховувати. Ось і зараз на його широкому веселому обличчі грає така ясна посмішка…
— Мабуть, у тебе, хлопче, взагалі дуже погана пам’ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на «ти». Хіба ти забув? Дивись, щоб я більше не чув від тебе «викання». Це по-перше. А по-друге, звідки ти взяв, що ми кудись пливемо?
— Та я ж на кораблі… і ліжко гойдається…
Клаудо голосно розсміявся:
— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки цього разу не вгадав. Ти зовсім не на кораблі і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.
— А де ж я? — спитав Олесь здивовано.
— Згодом дізнаєшся. Не поспішай. Скажу лише, що ти — серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобі допомогти, коли ти нічого не пам’ятаєш про самого себе… Ну, гаразд, хай Капітан розбереться. Як він вирішить, так і буде… а ось і він сам!
Двері кімнати розчинилися. Через поріг переступив чоловік у коричневій шкіряній куртці. Валенто Клаудо одразу підвівся з ліжка, на якому сидів, і випростався.
Чоловік у шкіряній куртці спинився посеред кімнати, заклавши руки за спину. Він був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на його високий блідий лоб. Серед того каштанового волосся біліло велике сиве, наче срібне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловіка з крупним, енергійно окресленим ротом було спокійне і впевнене. Сірі очі під густими, кошлатими, немов зламаними під кутом бровами дивилися серйозно і вдумливо.
Мимоволі Олесь зробив рух, щоб хоч сісти на своєму ліжку. Він не зводив очей з прибулого, який мав вирішити його долю. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.
— Не треба, — мовив він. Голос його звучав м’яко, але владно. Він трохи повернув голову до Клаудо.
— Отже, Валенто? — так само коротко запитав він.
— Дуже цікава і малозрозуміла історія, Капітане, — відповів той. — Хлопця звуть Олесем…
Той, кого звали Капітаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.
— Так, Капітане, — ствердив Валенто. — Він росіянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовніше — він нічого не пам’ятає про себе. Ні звідки їхав, ні куди, ні як він потрапив на поїзд — нічогісінько! Проте добре знає іберійську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.
Чоловік у шкіряній куртці, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, ніби вивчав його. Він підійшов до юнака, не відриваючи від нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у вигляді Олеся, бо він навіть трохи нахилився над ліжком. Десь у глибині сірих очей Капітана немов ховався ледве помітний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширилися. Капітан одійшов і звернувся до Клаудо: