В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич 13 стр.


ЖИВИЙ ЦИРКУЛЬ

Дивний запах одурманив мене.

Не знаю, чи багато часу минуло. Я, мабуть, знепритомнів.

Прийшов я до пам’яті на дні якогось колодязя. Згори струмувало світло. Треба вибратися звідси. Витягнувши ноги з липкої маси, я вхопився за виступ стінки.

Раптом стало темно, ніби хтось прикрив отвір колодязя. Голова вдарилась об щось тверде. Що за дах з’явився наді мною? Він щільно припасований до того самого отвору, крізь який я провалився в колодязь. Дах трохи просвічує. Я вдарив кулаком — пробив дірку; ще один удар — дірка поширшала.

Я підтягнувся, вхопився за край колодязя і виліз назовні.

На свіжому повітрі я зовсім очуняв і знову почув дурманливий запах. Це мед! Я побував у величезній бочці меду. Смішно!

Я голодний, але, не покуштувавши меду, втік від нього. Даремно! Чи не повернутися мені назад? А несподіваний дах? Чому він опинився в мене над головою? Спущуся знову в колодязь, поснідаю. А що, як мене наглухо прикриє дах і не можна буде вибратись? Треба придивитися: звідки тут медовий колодязь і хто споруджує над ним дах?

Сіра тварина з’явилася на зеленому величезному полотнищі — на листку, зовсім поряд зі мною. Я причаївся. Мене не видно. Тварина поводилася досить дивно. Які несподівані рухи! Танок? Ні, це не танок. Тварина вирізувала з листка якийсь круг, правильний і точний. Ніби коло для вирізування було накреслено циркулем. За опорну точку правив тулуб тварини, а голова із щелепами рухалась, описуючи коло.

Виріз було зроблено по колу. Несхибно й точно. Раптом тварина з гудінням знялася вгору, опустилася поруч мене і прикрила вирізаним з листка зеленим кругом той колодязь, з якого я оце тільки вибрався.

А на другому зеленому листку така ж сіра тварина теж “танцює” — вирізує. Ось вона полетіла. А на листку залишився виріз, але зроблений не по колу, а по еліпсу. Комаха тут двічі пересувала точку опори: два неповні кола й утворили виріз по еліпсу.

Дах мого колодязя — це кусок листка, вирізаний по колу. А кусок, вирізаний по еліпсу, піде, мабуть, на обкладання стін колодязів, у яких зберігається мед.

Я згадав: сіра комаха — це бджола-листоріз, мегахіла. Вся її робота — ніби наочний урок нарисної геометрії.

“Добре було б поснідати, — сказав я сам собі, придивляючись, як бджола-листоріз укладає на свій медовий колодязь один круглий зелений дах над другим. — Треба поспішати! Якщо бджола укладе весь свій багатошаровий зелений дах, то такий дах кулаком не пробити. Залишуся без сніданку”.

Ось бджола акуратно закрила колодязь круглим зеленим дахом. Тільки вона полетіла геть, я швидко підбіг і вдарив по ньому кулаком. Пробив отвір, але лізти по мед ще не наважувався. А що, як не встигну? Повернеться. Так і було.

Бджола укладала дах — я ждав. Вона відлітала, вирізувала новий — я пробивав. Знову терпляче ждав. Знову готовий дах, а я знову відновлюю свій прохід у медовий колодязь. Бджола робить марну роботу. Дається взнаки автоматизм інстинкту.

Закінчить же вона колись класти свої дахи?!

Багато разів вона прилітала й укладала круги. Поклавши тринадцятий шар, так само старанно пробитий мною, як і попередні дванадцять, вона полетіла геть і більше не повернулась. Я чекав довго, та бджола, певно, вважала свою роботу закінченою.

“Тепер час!”

Я поліз у колодязь, хапаючись за краї листяних стінок. Непоганий харч замісила для мене бджола: медове тісто з квіткового пилку й нектару. Сюди вона відклала своє яєчко.

Я поснідав, вибрався нагору й почав спускатися з пенька, тримаючись за вибої кори.

Але що там блиснуло біля коріння трав? Чи не срібляста це крупинка, яка скотилася з пенька?

Так воно й є! Я побачив сріблястий блиск крупинки. Це була вона! Дорогоцінна крупинка! Хай друга залишається в павука!

Я зіскочив на землю і боляче подряпався об гострі краї каміння. Каміння? Раніше я сказав би, дивлячись на нього: великозернистий кварцовий пісок. Тепер — це величезні каменюки. Невелика й вузька кам’яниста смуга, а навколо шумить ліс…

Я кинувся до крупинки, але кругла кулеподібна гора заввишки з триповерховий будинок, яка стояла неподалік, раптом рушила з місця і перегородила мені дорогу.

РУХЛИВА ГОРА

Була мить, коли я міг би, рвонувшись уперед, схопити білий м’яч-крупинку. Але гора насувалася на мене так невблаганно й грізно, а дух, який ішов від неї, був такий смердючий і важкий, що я відскочив, прогаяв час. Кулеподібна гора раптом зупинилась. Я кинувся в обхід. Та чудернацька істота, закута в чорну броню, визирнула з-за гори. Вона була схожа на лицаря середніх віків. Але які розміри! Який безглуздий обладунок! І цей чудернацький “лицар” притулився спиною до гори.

Передній край голови чудовиська нагадував напівкруглий величезний ківш з великими зубцями. Передні ноги скидалися на дві довгі широкі лопати із зубчастими краями.

Мерщій в обхід! Обійти! Будь-що-будь обійти рухливу гору та схопити рятівну крупинку!

Я промчав повз тварину, оббіг гору з правого боку. Та раптом гора зрушила з місця й покотилася назад, знову перегороджуючи мені дорогу.

Я відступив. З-за гори з’явився другий чорний “лицар”. Цей другий був менший на зріст, рухи його були швидкі та вправні і, мабуть, навіть злодійкуваті. Він-то і посунув гору в інший бік. Злодійкуватий “лицар” заходився був котити її, але перший вперся, навалився, почав штовхати в попередньому напрямку.

Обидві істоти котили свою велетенську кулю то в той, то в той бік, то відкриваючи шлях до рятівної крупинки, то закриваючи його. Кинутися на одчай душі вперед? Але ж я неминуче буду розчавлений горою або ж розтоптаний чорними “лицарями”.

Оббігти гору, піти кружним шляхом? Але ж праворуч і ліворуч такі густі зарості! Мені не пробитися крізь них. І ще: якщо я упущу пілюлю з очей, то рискую потім не знайти її.

Зненацька гора покотилася просто на пілюлю. Все загинуло! І ось уже моя надія, моя крупинка блиснула на вершечку величезної кулі. Мить — і кругла гора покотилася далі піщаною смугою. А місце, де щойно лежав білий м’ячик, було порожнє.

Я побіг за горою, але “лицарі” котили її дедалі швидше. Я біг слідом, задихався, але біг; Шлях був важкий: я обминав валуни, стрибав через ями, видирався на круті могили. Дарма… Сили зраджували мене. Незабаром кругла гора з прилиплою до неї пілюлею зникла за величезними піщаними горбами.

Хто ці істоти з довгими зубчастими лопатами і граблями, ці чорні, закуті в броню “лицарі”?

Що це за куля-гора?

Все це стало мені ясно лише згодом.

ЛІС ШУМІВ

Я добіг до піщаних горбів і почав видиратися на один з них. Аби тільки наздогнати!

Зовсім недавно ці горби були для мене купками землі, викинутими нагору кротами і польовими мишами. Біля отворів своїх підземних ходів вони завжди залишають викинуту ними землю. Я б спокійно і безтурботно, не помітивши, переступив через це “пасмо горбів”.

А зараз? Каміння котилося з-під моїх ніг. Валуни захаращували мій шлях, — Земля із стрімких схилів сповзала й тягла мене вниз.

До вершини горба я так і не дістався. Оглянувся. Горби, високі горби стояли близько один до одного, утворюючи довге пасмо. Вузькі небезпечні ущелини зяяли між ними. Там, за цими горбами, була моя пілюля.

Я знову ступив крок до вершини. Іще крок. Та один невдалий рух — і я скотився вниз. Я вкрай знесилився. Відчай охопив мене. Ніколи мені не зрозуміти, як перебралися через горби двоє чорних “лицарів” разом із своєю велетенською кулею.

Безпорадний і розгублений, я довго не міг зібратися з думками. Що робити? Може, повернутися до старого пенька? Але надто вже важкий кам’янистий шлях. Неможливо із зраненими ногами видиратися на горби, що осипаються під тобою. Я повернув праворуч — і ось я йду лісом, густими, непрохідними нетрями. Я знав, пам’ятав, що перебуваю в травах, які недавно топтав ногами… Трави… трави… Ні!

Величезні, із зеленими стовбурами дерева небачених обрисів оточували мене. Вони безнастанно здригалися від вітру. Кожне дерево злякано тремтіло, хиталося, хилилося майже до коріння. В повітрі стояв шум.

Я почав пробиратися крізь хащі, сповнені дивних звуків. Мене оглушували дзенькотливий шум, різкий свист, безупинний гул, безугавне тріскотіння й ревіння.

Тепле, вологе, задушне повітря обдавало мене, наче я опинився в джунглях.

Я розсував стебла, відхиляв величезне листя невідомих рослин. Яка розмаїтість рослинного світу! Пахощі накочувалися дужими хвилями. В голові паморочилось.

Де ж, де знайомі, з дитинства звичні пахощі трав: солодкий аромат хрестиків, гіркота полину, різкий лікарський запах ромен-зілля, терпкий дух м’яти? І як упізнати, як розрізнити серед трав, які видаються мені деревами, як упізнати найзвичайнісінький подорожник, конюшину, житницю, приворотень, жовтець, дзвоник? Звичайно, всі вони тут. Але я бачив величезне листя — широкі полотнища, що колихались під вітром; бачив полотна круглі і зубчасті, тонкі і плоскі, загострені, наче зуби пилки, блискучо-гладенькі і вкриті густим ворсом.

Листя то було притиснуте до стовбурів, то гойдалося на довгих черешках, то віялом вихоплювалося просто із землі. Ліани густо переплелися між рівних стовбурів і заступали мені дорогу. Очевидно, це були всім відомі ніжний в’юнок і чіпкий горобиний горошок…

Всі мої уявлення й відчуття сплутались. Я бачив інші розміри й барви, чув інші звуки, вдихав нові запахи. Як усе навколо мучило й примушувало страждати!

Дивні, небачені птахи перелітали з дерева на дерево… Чи птахи це?

Незрозумілі тварини, величезні й маленькі, стрибали і переповзали з місця на місце: серед них були яскраво-зелені, що зливалися з зеленню листя, чорні, що припадали до темного коріння, жовті й бурі, що повзали по землі. Всі вони перебували в безперервному русі. Все довкола то злітало вгору, то падало. Звичайно, це були зовсім не птахи і не звірі — це були незліченні види комах.

Яка цікава й грізна, нова й небезпечна ця країна!

ВИТВІР РУК ЛЮДСЬКИХ

“Ні, — сказав я сам собі, — годі!” Мені стає дедалі важче дихати. Я тут боюся зробити крок, не знаю, як ступити. Не розумію і ніколи не зрозумію, не назву всього, що мене оточує. Тут стало незрозумілим усе зрозуміле в житті. Я глянув на небо: воно було таке знайоме, звичне, з пухнастими сіренькими хмарками, що спокійно пливли у глибокому синьому небі, змінюючи легкі обриси. І завжди холодна синява стала для мене теплою, рідною. Тільки небо лишилося таким, як колись…

Треба роздобути, неодмінно роздобути крупинку, що відновлює зріст, і повернутися до людей! Було дві крупинки… Якісь тварини котили смердючу гору і разом з нею занесли крупинку. Я назвав їх чорними “лицарями”. А насправді? Я уявив собі життя в його колишніх масштабах: та це ж жуки-скарабеї! Жуки-гнойовики! Дожену… дожену! Відберу! Але від самої лише згадки про жуків на мене війнув огидний дух кулі, виготовленої з пресованого гною. Я ще не погнався за скарабеями, а мене вже почав душити аміачний дух гори гною, яку вони кудись котили.

Отже, залишається одне: піти на двобій з павуком. У нього в сітці друга крупинка. Але я згадав восьмиоке чудовисько, що розгойдувалося в повітрі, страшні щелепи-ножиці. Мотузки… липкі канати… Що робити? Я притулився до якогось дерева і скрикнув. від болю — в мене увігналася гостра голка.

З великими зусиллями я витяг із свого тіла кінець цієї голки, що відломився. Біль як від опіку. Відійшовши од дерева, я опустився на землю. Тіло було наче у вогні.

Щільною стіною стояли переді мною дерева, всі стовбури їх було вкрито такими ж самими голками. Дерева хиталися під вітром, шурхотячи пласким зубчастим листям. Кожний зубець листка теж мав голку на кінці. Кропива!

Треба прикласти до опеченого місця жменю сирої землі. Від цього має полегшати. Простягнув руку, разом із жменею землі підняв… дерев’яну ложку. Дерев’яна ложка? Я дивився на неї і дивом дивувався: як зручно її тримати в моїй руці — руці людини, яка зменшилася в багато-багато разів. Чи це лише кусок дерева, випадково подібний до ложки? Гра природи? Авжеж! Але ложку вкрито лаком. Ось у кількох місцях лак потріскався. Як старанно виточували цю ложку! Витвір рук людських?! Думчев! Невже ця маленька ложка — ознака життя людини серед трав? Не знаю, не здогадуюсь, як можна без ножа виготовити тебе, маленька ложко! Але добре відчуваю, як через цей кусок деревини, який я тримаю в руці, передається мені тепло іншої людської руки.

РЯДЖЕНІ І ФОКУСНИКИ

До павукової сітки я дійду. Крупинку заберу. Вздовж і впоперек пройду Країну Трав і знайду людину, яка виготовила маленьку дерев’яну ложку. Розшукаю Думчева. Так я казав собі. В ті хвилини мені й на думку не спадало, що, може, тут давно немає того, кого я збираюсь шукати, і що дерев’яну ложку, яку я так міцно стискаю в руці, Думчев загубив, можливо, тридцять-сорок років тому.

Отже, я вирішив здобути крупинку зворотного зросту, яка зачепилась у павутинні. Вирішив, але відразу ж задумався. Куди йти? Як знайти шлях до сітки павука?

Коли я біг за скарабеями, моя тінь бігла попереду. Отже, тепер треба йти так, щоб тінь наздоганяла мене.

Велетенський птах з шістьма ніжками, з прозорими вузькими довгими крилами злетів угору, спустився і поліз по стовбуру дерева, біля якого я стояв. Я ступив убік. Він спустився із стовбура і рушив просто на мене.

Я відбіг, спотикаючись об коріння, і причаївся за іншим грубим деревом. То оса! Вжалить — загину! Добре, що я зразу помітив її і відбіг. Вона миттю розправилась би зі мною.

Але, стоячи за деревом, я вдивився в хижака і розсміявся. У неї немає жала! Вона абсолютно не шкідлива. Ось наочний приклад до вчення Дарвіна. Мімікрія. Наслідування форми і кольору крил оси. Це метелик-склівка, його крильця прозорі, як у оси, — вони не вкриті пилком. Птахи давно знищили б метеликів-склівок, та грізне вбрання оси рятує їх.

Внизу біля коріння, де я пробирався, була півтемрява, тепла й волога. Немовби я опинився в погребі — напівтемному і вогкому, сповненому випарів від гниття овочів. Несподіванка змінювалась несподіванкою. Яку цьому лісовому маскараді відрізнити справжнього хижака від рядженого? І я то ховався за дерево, то накривався листком, то припадав до землі, непорушно завмираючи. Але скільки разів це було даремно — я ховався не від хижака!

Справді, я хотів був переступити через дві палички, що лежали поряд: вони перегородили мені дорогу. Та раптом одна з них відокремилася від другої, штовхнула мене й поповзла. Переляканий, я впав. Але, придивившись, зрозумів: гусениця! Кому не відомо, що єдиний захист деяких гусениць від хижаків — наслідування палички формою і кольором.

Щось лунко і дзвінко загуло коло величезного куща. На його вершечку злегка погойдувались малиново-рожеві кулі. Колір їхній підказав мені: це конюшина. А велетенська комаха, яка так лунко гула, — джміль. Небезпечне сусідство! Я сховався під кущ. Тут, під кущем, я побачив другого джмеля. Де ж рятуватись?

Та виявилося, що в джмеля тільки два крила, зовсім як у мухи. Знову фокус — це не джміль, а муха-волохачка. Скрізь ряджені! Волохачка у вбранні джмеля! Так відлякує вона ворогів.

Не тільки ряджені, але й фокусники заповнили світ, у який я попав. Ось упала на землю якась істота. Вона неначе кепкує з мене: гепнулася на землю, миттю зігнула своє тіло — знялася вгору.

Фокусник — жук-ляскун.

Я йшов уперед. А гра навколо тривала. Гра йшла у наростаючому темпі. Мімікрія проявлялася довкола мене у найнесподіваніших формах: фокуси, хованки, костюми, взяті напрокат у сусіда-хижака…

Я перебігав з місця на місце. Як я стомився від цього маскараду!.. І ніяк мені іти! Не дійти, не дістатися до павукової сітки, де залишилася рятівна крупинка.

Назад Дальше