Бамкання… Бамкання стоїть у повітрі. Летять бризки-осколки в різні боки, а в бризках і кулях виграє сонячне проміння. Звуки і барви!
Здрастуй, дзвінкий росяний ранок!
ТІНЬ СТАРОГО ПЕНЬКА
З тієї хвилини, коли я проковтнув порошок і трави біля старого пенька враз піднялися, як голки дикобраза, потяглися вгору й оточили мене з усіх боків, — з тієї хвилини, хоч куди б пішов, я всюди бачив, відчував велетенську тінь старого пенька.
Хоч як би далеко відійшов від пенька, я все-таки відчував прохолоду цієї тіні. Пробираючись поміж велетенських дерев-трав, блукаючи нетрями, я раптом зупинявся і, спантеличено озираючись, хапався руками за голову: що ж це таке? Адже дерева, що от зараз гойдаються і шелестять, цей грізний ліс, в якому я опинився, були ще вчора травою, зеленою травичкою. Я толочив її ногами.
Тінь старого пенька простяглася далеко і лягла на ліс трав. Звичайно, можна піти з цієї тіні. Але ж до старого пенька прийдуть люди шукати мене, — по них побігла Черникова; біля пенька залишився лежати і жде мене мій костюм; я його вдягну і повернуся до міста.
І сьогодні, цього росяного ранку, тінь старого, гнилого, порохнявого пенька заколисувала, заспокоювала моє злякане серце.
Волочачи слідом за собою крупинку, загорнуту в плащ, з ложкою в руці я обережно просувався через горбки, пагорби, виступи, ущелини — поміж старого коріння пенька, — просувався ближче до того місця, де залишився мій костюм. Чи ніхто, бува, не взяв його? Чи стереже його собака?
Хтось штовхнув мене. Я впав, але миттю схопився на ноги. Величезний бурий удав! Він звивався, гучно шурхотів по землі. Я відбіг. Але дивно, чому так багато ніг у цієї тварини? Голова в неї товста, бура, з червоною облямівкою. Удав кільцем звивався зовсім поруч. Цієї миті я втратив усе своє самовладання: переді мною величезна голова з двома виряченими очима. Голова роздувалася.
Я біг все далі від удава, припадав до виступів, намагався стати зовсім непомітним. Раптом я побачив якусь щілину, затулену каменем. Відсунув його і опинився в печері. Лише тут я віддихався.
Ніколи не можна розгублюватися, втрачати впевненість у своїх силах. Адже цей “удав з ногами” — тільки гусениця, здається, метелика винний бражник. Знову обман! Її очі, що не можуть не лякати, — просто дві плями. Гусениця сама злякалась, і в неї роздулось одне з кілець тіла. її вигляд лякає” навіть малих пташок.
Звичайно, я залишився на якийсь час у своїй схованці, нехай гусениця, яка стала для мене удавом, відповзе далі.
Світло проникало крізь щілину і м’яко розливалося по печері. Я притулився до стіни, помацав її руками і здивувався — вона була гладенька, зовсім гладенька, наче її вкрили лаком. Я добре розумів, що заліз у гнилий, порохнявий пеньок і кожної миті шматки деревини можуть упасти, звалитися на мене. Якою ж сумішшю хтось скріпив, помазав, вкрив поверхню стін і стелю?
Я знав з прочитаних книжок, що залози бджіл виділяють віск, знав і те, що деякі комахи виділяють лаки. Ось чому я подумав, що перебуваю в норі невідомої мені комахи, яка воском або лаком обробила стіни.
Ноги мої ковзались, наче по навощеному паркету. Нахилився. Придивився. Підлога була вкрита… кольоровими надкрилками сонечок. Надкрилки щільно прилягали один до одного, немовби хтось хотів уберегти житло від вогкості.
Мацаючи рукою по стіні, я зачепив краєчок м’якої тканини. Я дуже здивувався б, якби не знав, що багато які комахи “виробляють” і вату, і шовк, і павутиння.
З деяким побоюванням я трохи підняв клапоть тканини, ступив уперед і опинився в другій печері…
Вогники, вогники, вогники… Блідо-ясні світні цяточки, ніби грудочки місяця, утворивши півколо, розливали м’яке світло на стіни, підлогу і стелю печери. Гнилючки! Всього лише світні гнилючки! Але вони допомогли мені побачити щось таке, у що й повірити важко.
Знову наді мною гойдаються трави-велетні, знову я чую безугавний гомін і гудіння їхніх верховіть, знову світить яскраве сонце. Як повірити?! В печерах, де я допіру побував, стіни було вкрито воском і лаком, на дверних отворах — шовкові штори, на долівці — глеки, наповнені квітковим пилком, медом, чистою водою. Як повірити? В одній з печер — спальний мішок з ватяною подушкою, в другій, меншій — складено в порядку скручені канати, мотузяні драбини, вироби з дерева, гострі уламки черепашок і обтесані камені, які в умілих, вправних руках можуть виявитися не згірш від ножа й пилки.
Що за комахи виліплювали посудини, в яких зберігалися різні харчі? Що за комахи працювали над виготовленням вати для подушок і ковдр? Що за гусінь пряла шовкові штори, покривала, мотузки, канати різної довжини? Що за комахи надали для обладнання печер під житло воски, лаки, різні запашні речовини? Хто забирав у мешканців трав їхні вироби (яку винахідливість тут виявлено!), хто зібрав усі ці предмети під це склепіння, розмістив, розклав їх у печерах?
Переходячи з одного приміщення до іншого, я без кінця-краю ставив собі різні запитання. Та як же я здивувався, коли побачив маленький стосик аркушиків, списаних рукою людини!
При ясному сонячному світлі дня дивлюсь на ці аркуші і очам не вірю… Придивляюсь — пізнаю гострий, з легкою в’яззю почерк.
Знову той самий почерк! Я бачив цей почерк на аркушиках під мікроскопом в інституті, на паперах в лабораторії Думчева, на обгорілій записці у Булай і на клаптику паперу, в який було загорнуто порошок.
Та сама рука!
Не вірю собі. Гортаю аркуші. Читаю вголос. Не дуже голосно, але так, щоб чути самого себе. На мить, покинувши читати, озираюсь. Мені здається, ніби гучний гомін трав поступово вщухає, неначе все, що тут живе, прислухається до мого голосу.
Частина четверта
ІСТОРІЯ ОСТАННЬОЇ ПОДОРОЖІ ДУМЧЕВА, НАПИСАНА НИМ САМИМ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ ДО ЩОДЕННИКА
Волею випадку я, Сергій Думчев, опинився в Країні Дрімучих Трав. Прожив тут багато-багато років. А коли знайшов папір і просочив його рідиною потрібного складу, тобто зробив його придатним для писання, коли додумався, як виготовити з чорнильних горішків чорнило, — почав вести щоденник, записувати всі відкриття і досліди, що їх я зробив у цій країні. Кожний аркуш я позначив порядковим номером. Останній аркуш мав номер 2876.
Настав день, година — і я вирушив у подорож, щоб передати щоденник відкриттів людям. Як це здійснити, я ще не знав, але поклав собі дістатися тих місць, де найчастіше бувають люди, де колись, давним-давно, була альтанка.
Подорож була тяжка, майже фатальна. Трапилося так, що буря й ураган розвіяли аркуші щоденника. Можливо, який-небудь аркуш і долетів до людей? Проте, читаючи його, вони нічого не зрозуміють, будуть сміятися. Нехай! А мені залишається: відновити щоденник з самісінького початку і знайти надійний спосіб, щоб люди змогли його прочитати. Але перш ніж почати відновлювати щоденник, я замість передмови до нього опишу історію моєї останньої подорожі.
Аркуш 1
Пам’ятаю, було це над захід сонця. Дописував я тоді черговий аркуш щоденника. Подивився на призахідне сонце й подумав: уже тисячі й тисячі заходів сонця бачив я в Країні Дрімучих Трав. І завжди в цей час переставав писати.
Щоденник мій уже переповнений відкриттями й міркуваннями, думками й спостереженнями, які я зробив у Країні Дрімучих Трав. Час, давно вже час передати його людям. Але як це здійснити? Попереду — ліси, пустеля і Велика Повільна річка. Як мені з важкенним щоденником подолати їх?
Це питання поставало переді мною щоразу, коли я закінчував черговий аркуш. Та я відвертався від цього питання, зволікав, усе зволікав. Потім… якось буде, щось придумаю. А зараз більше зволікати не можна. Час!
Тієї ночі, лежачи в спальному шовковому мішку (кокон гусениці), я весь час до чогось прислухався, чогось чекав, неначе хтось іздалеку міг підказати відповідь на питання, яке мучило мене. Та навколо все було тихо. Лише чути, як колотиться, колотиться серце — маленьке серце маленької людини.
Почало сходити сонце. Десь далеко звідси воно освітило зараз і моє місто. До нього не дістатись. Найкраще йти до альтанки, що стоїть по лівий бік дороги до моря. Люди, гуляючи за містом чи йдучи до моря, заходять в альтанку. Мабуть, вона збереглася й досі. Пам’ятаю, там, поряд з альтанкою, протікав маленький струмок. Тепер цей струмок перетворився для мене на Велику Повільну річку. Як я подолаю її, не знаю. Але вирушати в дорогу треба.
Аркуш 2
Колись я спробував доплисти на плоту по річці, яка тече біля моєї оселі, до Великої Повільної ріки. Не вдалося.
Води маленької річки губляться десь на півдні в пісках. Щоправда, навесні і після рясних дощів ця річка вливається у Велику Повільну ріку. Та вирушати в плавання в такий час безглуздо. Стоїть скажена погода. Віють вітри.
Хоч ця річка тече недалеко від моєї оселі, я чомусь довго не знав, як її назвати. Але ось одного разу вночі напровесні я прокинувся і прислухався до гомону річки. Мені здалося що вона не вгамовується і дорікає за те, що колись, дуже давно, я зовсім не помічав її ступав по ній, ледве замочивши підошви чобіт. І тієї ж ночі я назвав її: “річка Запізні лих Докорів”.
Отже, на північний схід до Великої Повільної ріки можна дістатися тільки лісом і пустелею.
Аркуш 3
Про всяк випадок я склав аркуші в щільний стос, перев’язав мотузками. Із бджолиних гнізд дістав віск, розтопив його на сонці. Обмастив воском стос. Тепер аркуші не промокнуть ні від роси, ні від дощу.
У мішок з добротної водонепроникної тканини поклав щоденник і обмотав його міцними мотузками. Певна річ, колись я назвав би ці мотузки ниточками гусениці, а мішок — коконом.
Але як же нести цей мішок із щоденником? Де той верблюд, що понесе мішок з вантажем?
Скільки треба терпіння, таланту, винахідливості, щоб видресирувати тварину! Історія, зберігши подробиці походу Ганнібала на Рим, забула ім’я чудового дресирувальника, який навчив слонів виконувати різноманітну службу у Ганнібаловому війську.
А чи назве хтось ім’я дресирувальника, що примусив левів покірно везти колісницю, на якій Марк Антоній тріумфально в’їхав у Стародавній Рим?
Терпіння, спостережливість і уява — ось обов’язкові риси характеру дресирувальника. Але потрібний ще й час, тривалий строк, щоб приручити тварину, зробити її слухняною. Я знав старого дивака, який навчив свого чорного кота підбирати кожну впущену додолу монету й приносити на стіл. Знав і натураліста, який влаштував у себе на столі мурашник під скляним ковпаком. В ту ж саму годину, щодня, на тому ж самому краю столу, він годував одну мічену мурашку медом.
Але багато, дуже багато днів минуло, перш ніж кіт навчився приносити монети, а мурашка у призначену годину приходити по солодку поживу.
Кого ж з мешканців Країни Дрімучих Трав можна за короткий строк навчити нести мій вантаж? Хіба можна примусити жука-скарабея штовхати по землі не свою величезну гнойову кулю, а мій мішок із щоденником? Ні, безглуздий намір.
Минали дні. І вже скільки разів я розв’язував дорожчий мішок, клав до щоденника ще один заново написаний аркуш і знову заливав воском. Знову перев’язував щоденник мотузками, ховав у дорожний мішок. А щоденник чекав — чи скоро відвезуть його до людей? А я — я не знав, з якого боку підійти до цієї справи.
Іноді починав думати про бабок, про велетенських метеликів. У мене були мотузки різної довжини і товщини. Я міг би прив’язати до їхньої спини свій вантаж і, вхопившись за кінець мотузки, йти по землі. Так і здійснити подорож. Ні, в такому разі я залежав би від ласки випадку: бабка чи метелик зовсім не зобов’язані летіти до альтанки!
Тримати на поводку метелика, бабку? Чи стане сили? Та й потім людині треба відпочити в дорозі, а бабки й метелики, наприклад бражники, летять, не відпочиваючи, і десять, і двадцять, і сто верст.
І я почав уже думати: чи не розв’язати мішок і чи не розсипати щоденник на аркуші? 1 хай бджоли несуть мої аркуші у вулик, у тих же кошиках на ніжках, в які вони збирають квітковий пилок. Але треба буде кожен аркуш згорнути трубочкою і поставити трубочку в кошик. Поволі й важко бджола повертатиметься до вулика: у кошиках, крім пилку, — мої аркуші. Десь там, у коморах вулика, вона залишить аркуші разом з пилком. Ну, а що далі? Я навіть без вантажу не встигну дійти до пасіки, а мої аркуші разом з пилком бджоли перероблять на… хлібець. Ніхто їх не побачить, ніхто їх не прочитає.
Ні, не треба розсипати щоденник на аркуші. Кожен наступний аркуш щоденника перегукується за своїм змістом з попереднім. Загубиться один аркуш — знеціниться вся праця. Мені дорогий був кожний аркуш мого щоденника.
А дні, години спливали. Іноді можна чекати роки, десятиліття, але як тяжко, як нестерпно тяжко іноді чекати день, годину, хвилину!
Аркуш 4
Це трапилося на смерканні. Були прямі й непорушні трави. Я сидів під навісом. Поступово темрява огортала все навколо. Аж ось раптом трава захиталась, і переді мною з’явився круглий, з похилими краями стіл на восьми викривлених ніжках. Стіл пересувався. А на ньому рухалися, ворушилися маленькі столики. Звичайно, багато що може привидітися в сутінках, коли змінюються обриси предметів…
Я пильно вдивлявся і розрізнив у напівтемряві: стіл зупинився. Я навіть побачив, як маленькі кругленькі столики обережно спустилися на землю. Вони почали пересуватись по землі. Спантеличений, я підійшов ближче і ясно побачив, що всі столики припнуто мотузками до великого столу, з якого вони злізли. Лише тепер я зрозумів, що це павук вивів на вечірню прогулянку маленьких павучат. І вони, спустившись на землю, тримаються за павука з допомогою ниток павутиння. Я кинув камінчик. Усі павучки, один за одним, швидко видерлися на похилий стіл, злилися в одну грудку. Криві ноги заворушилися, стіл хитнувся — павук зник. І знову трави стали непорушні.
Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.
А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.
Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.
Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.
Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.
Аркуш 5
Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.