ЗНОВУ ЗАГАДКИ…
Здавалося, десь загуркотів грім і, дедалі наростаючи й посилюючись, це гримотіння наближається до нас. Зовсім поряд розлігся тріск, шум і гуркіт. Трави-дерева загойдалися. Показалися якісь велетенські колони. Вони спускалися на траву, підіймалися, знов опускалися. Люди йдуть! Крокують!
Мабуть, завідувачка овочевої бази Черникова повідомила в Ченськ, що мій одяг залишився біля пенька, професор Тарасевич, доцент Воронцова і студенти побували в готелі, довідались, що я зник, і прийшли сюди впізнати одяг.
Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.
Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.
Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.
Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.
Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.
Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!
Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!
Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…
Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!
Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!
Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…
І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.
Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.
Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”
Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.
Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.
І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.
Лежачи на березі в спальному мішку, я намагався заснути, зосередитися на чомусь, але думки мої весь час поверталися то до тієї, то до тієї події минулих днів. Думчев лежав поруч і, за. звичкою, розмовляв сам з собою.
Вийшов немовби своєрідний діалог зі слів, які я вимовляв у думці, і з гучних, чітких слів Думчева. Я чув, як Думчев казав:
— Скільки втратили люди тільки тому, що не дивилися собі під ноги, не вивчали Країну Дрімучих Трав.
А я слухав і думав: “Якщо придивитись уважніше, то вся Країна Дрімучих Трав — суцільне безглуздя: інстинкти, інстинкти, інстинкти”.
Думчев. Найважче, коли людині з розумом бракує дисципліни розуму. Ось у чому біда мого гостя!
Я. Авжеж! Хіба я сам не розумію, що Думчеву треба заново написати щоденника? Але як його передати? Так! Адже сюди ще приходитимуть люди, шукатимуть мене. І можливо, можливо… Ні, писати щоденник треба дуже довго, а мене скоро вже покинуть шукати.
Думчев. Зовсім не страшно, коли гостя щось або хтось налякає в Країні Дрімучих Трав. Але я боюся, що він злякається свого переляку.
Я. Як дивно Думчев говорить, але зміст його слів мені зрозумілий. Ах, як мені хочеться сидіти з Думчевим на звичайних стільцях, пити міцний чай, слухати телефонні дзвінки, голос диктора і згадувати, тільки згадувати Країну Дрімучих Трав!
Думчев. Треба завтра-таки сказати гостеві: те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти.
Я. Про що там Сергій Сергійович каже? Адже обидві крупинки втрачено назавжди.
Думчев. Дослід, ще один дослід…
І тут я не стримався і, звертаючись до Думчева, голосно вигукнув:
— Сергію Сергійовичу, поясніть же, скажіть зрозуміло! Адже те, що я приніс, загублене?..
Повернувшись До мене, Думчев спокійно відповів:
— Не поспішайте! Завтра я ставлю дослід… Добраніч!
— На добраніч, Сергію Сергійовичу, — відповів я, нічого не зрозумівши, і перевернувся на другий бік.
Шумно котила річка Запізнілих Докорів свої хвилі, і неспокійно тремтів на її воді місячний промінь.
Я почав засинати, коли до мене в тиші ночі долинули слова Думчева: “Повітря збіглих хвилин…”
Що за дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”? Я прислухався. І ось Думчев знову проникливо і з великим хвилюванням повторив: “Повітря збіглих хвилин…”
— Сергію Сергійовичу, що за загадки? Що таке “повітря збіглих хвилин?”
Із-за хмари вийшов повний місяць, і видався він мені безмежно, безмежно далеким. Ніколи в житті я не бачив такого далекого місяця.
— Сергію Сергійовичу!
Думчев не відповів. Я підбіг, нахилився над ним. Він дихав рівно й тихо. Спав, немов дитя.
Я повернувся, вліз у мішок. Вранці треба спитати Думчева, як розуміти три дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”.
І заснув.
ПІДЗЕМНИЙ ХІД
Прокинувся я пізно. Ранок давно настав.
— Доброго ранку, Сергію Сергійовичу! — промовив я.
Ніхто не відповів. Я побачив, що біля мене стоїть горщичок з ложкою. В горщику була звичайна наша їжа. На землі я побачив, що з камінців викладено слова: “Повернуся пізно”. Я поснідав і почав ждати. Дерева-трави все ще були прибиті до землі. Вчора мені здавалось, що життя в Країні Дрімучих Трав назавжди вичерпалося, припинилось. А тепер, на свій превеликий подив, я побачив, що все навколо мене звучить, шелестить, дзвенить, рухається, літає. Як завжди.
“Куди пішов Думчев? — подумав я. — Як зрозуміти ті дивні слова, що їх я вчора почув: “Повітря збіглих хвилин?” Може, Думчев вимовив їх уві сні?”
Метелик з величезними бурими крилами безпорадно бився об берег річки. Крила його були поламані. І вода відносила його все далі й далі. Ось у річці з’явилось якесь чудовисько з великими ногами і величезною головою. У чудовиська з-під шиї вистромилася маска. Маска відкинулась, ніби на шарнірах. Гострі кігті маски вп’ялися в тіло комахи — і маска знову повернулася на попереднє місце: жертву піднесено до пащі чудовиська. Я згадав запис Думчева на одному з аркушів. Там він називає чудовисько з маскою личинкою бабки. А в першій мікрозаписці, яка була у букеті квітів, він писав: “За допомогою водяних пострілів рухається личинка бабки. За цим принципом злітає в небо палаюча ракета під час великих свят і народних гулянь. За допомогою цього-таки способу пересування люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць…”
Ось личинка бабки попливла. Пересувалася вона м’якими поштовхами. Ногами не гребла, а проте пересувалася швидко: вбирала в себе воду і випускала її назад.
Час минав. Думчев не повертався.
Майже машинально я стежив за іншою істотою з маскою. Ось вона підпливла до купини. На мить завмерла. Але що це? Водевіль з переодяганням? На спина цього потворного чудовиська луснула шкіра. Утворилася щілина. Шкіра розповзлася. Із щілини вилізла зовсім інша істота: величезні очі, довге тонке черевце і тонкі зім’яті крильця. Що ж буде далі?
Ранкове сонце вже гріло, навіть трохи припікало. І в рожевому промені наливалися життям і поступово розпрямлялися молоді тремтливі крильця бабки, починали відсвічувати смарагдом зелені. Бабка оце тільки в мене на очах з’явилася на світ. Мине ще небагато часу — зміцніють її крильця. І злетить бабка легко й граціозно, високо-високо.
Звичайно, якщо я не досліджу Країну Дрімучих Трав і якщо не повідомлю людей про пошуки, знахідки і відкриття Думчева, а буду лише споглядати, розмірковувати, пригадувати, то все моє життя незабаром стане не справжнім життям, а лише карикатурою на життя всякої справжньої людини на землі. Як погано, нерозумно і недбало я поводився колись зі своїм часом. Як багато днів у мене колись пішло на дрібниці, скільки часу змарновано!.. От би написати і створити фільм про пригоди двох людей у Країні Трав!
Дивне шарудіння привернуло мою увагу. Повз мене, перебираючись через зламані дерева-трави, проповзла гусениця. Тепер я вже. дещо навчився розпізнавати деяких тварин. А ще зовсім недавно я таку гусеницю прийняв за… удава. Тепер мене спантеличило тільки те, що в “удава” дві голови. Одна голова дивилася вперед, а друга приросла до хвоста і оглядала пройдений шлях. Я миттю здогадався, що це одна з піддослідних тварин Думчева. Згадав його “галявину хірургії” і пішов слідом за “удавом”. Раптом він зник, ніби крізь землю запався. І тут я побачив між деревами, біля їхнього коріння, трохи піднесену над великим круглим отвором кам’яну плиту. Я побачив, що дрібні камінці й піщинки, з яких її було виготовлено, добротно і надійно зцементовано. Ще більше я здивувався, помітивши, що навколо плити лежав зашморг. Потягнув його і витягнув із шахти… мотузяну драбину. Робота Думчева?! “В цій країні, де гусениці плетуть надміцні нитки і мотузки, не треба дивуватися, якщо людина сплете драбину з мотузок”, — сказав я собі. Спустив мотузяну драбину і поліз до шахти. Що нижче я спускався, то більше світлішало й світлішало. Ось уже і дно шахти. Я пішов широким коридором. Він був освітлений в такий же спосіб, як і будинок Думчева, де я знайшов його аркуші з записами. Очевидно, дбайлива рука господаря в різних місцях підземелля розмістила гнилючки і світних комах. Світло було не яскраве, але все-таки я розгледів: обабіч коридора тяглися комори, камери, закутки, комірчини. Замість дверей — шовкові штори.
Підйоми, спуски, несподівані повороти, круглі зали — і всюди м’яке, рівне, неяскраве світло. Повітря в приміщенні було насичене пахучими і їдкими речовинами.
Тепер, коли пишуться ці рядки, я довідався з книжок і в ентомологів, який різноманітний хімічний склад виділень у комах. Давно відомо, що креозат знайдено у щипавок, ефір саліцилової кислоти — в залозах усача; в одних гусениць — соляну кислоту, в інших — мурашину кислоту. Відомо, що коли комасі час виходити з кокона, вона виділяє їдке калі— міцний луг — і пропалює ним отвори в коконі для виходу. Довідався я, що одні комахи виділяють масляну кислоту, інші — щавлеву, а в деяких виявлено вільний йод, кисневі сполуки азоту і етилхінон.
Про все це згодом я довідався з книжок і від спеціалістів. Дізнався й про те, що ще не названо і не досліджено хімічний склад виділень пахучих залоз багатьох видів комах.
Але тоді, в підвалах, я хоч і відчував багато різних запахів, але розпізнавав лише йод та ефір.
З однієї камери стирчав кінець якоїсь колоди. Я став обходити її. Придивився — ахнув. Знову знайомий шестигранник із золотистими смугами-літерами на червоному фоні. Мій олівець. Колоду було перев’язано мотузками. Нащо Думчев приніс сюди мій олівець “ЗМ”?
Я пішов швидше. Коридор поступово розширювався. В кінці його я побачив широку похилу драбину. Почав підійматись нею нагору й опинився в приміщенні, яке видалося мені дуже знайомим. Так, я вже бував тут! В одній з цих кімнат під старим пеньком я знайшов аркуші із записами Думчева.
Так ось в чім річ! Із свого будинку Думчев зробив підземний хід до річки Запізнілих Докорів!
Пройшовши з першої кімнати до другої, я побачив: спиною до мене сидів Думчев. Він щось писав.
Холодне блідо-голубе світло падало на аркуші паперу і на руку Думчева. Ось він покинув писати. Я мав намір покликати його, але він стомлено поклав голову на руки. Про що він думав? Чи не про свій маленький фанерний будиночок, про який я йому нагадав, — будиночок, де він ставив сміливі, аж надто сміливі досліди? Чи не виник перед ним знову яскравий, строкатий південний ярмарковий день, а він, молодий, завзятий і сміливий, підіймається на вишку, щоб полетіти на своєму літальному снаряді над натовпом?..
Ось він підвівся, узяв гнилючку і почав спускатися в підвали.
Я мовчки пішов слідом за ним.
ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН
Я не наважувався відривати Думчева від серйозних роздумів і мовчки йшов слідом за ним. Могло видатися, ніби я стежу за Думчевим. Звичайно, це було негарно.
Стомлено й повільно він спускався зі східця на східець у свій величезний підвал.
Він підходив то до тієї, то до тієї камери в підвалі, відсовував шовкові штори. При м’якому світлі бактерій я побачив у комірчинах і камерах різноколірні шовкові мішки, туго зав’язані мотузками.
Очевидно, кожен з мішків був наповнений якимсь газом: ось-ось мішок злетить під стелю; але його тримали мотузки, прив’язані до вбитих у землю кілочків. Здавалось би, нічого страшного або дивного в усій цій обстановці не було: звичайні кокони-мішки гусениць, наповнені якоюсь газоподібною речовиною. Але цей підземний лабіринт, камери, освітлені світлом живих Істот — бактерій, і людина, яка по-хазяйськи зосереджено оглядала мішки з невідомими газами, — все це схвилювало мене.
Думчев сів на кілька складених порожніх мішків, подивився вглиб коридора, потім окинув довгим спокійним поглядом входи до камер, комор, комірчин, з яких лилося неяскраве світло, і заговорив: