Черникова замовкла.
— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!
— Хіба ж він твій?
— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!
— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.
— Прошу вас, товаришко Черникова…
— І не просіть! Наказано — ні на крок!
— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.
Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.
— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!
— Де? Де?
— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…
Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.
Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.
Услід нам лунало:
— Розбій! Розбій серед білого дня!
Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.
Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…
Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.
Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…
І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.
БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ
Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!
До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.
Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.
Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.
Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.
Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.
І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.
— Куди ви? — наздогнав я Думчева.
— Вона біжить за ними!
— Хто?
— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.
Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.
Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:
Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:
Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.
— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!
І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.
І от ми в Ченську! То що ж нам допомогло залишити Країну Дрімучих Трав?
Ось за вікном схилилось над картою двоє вихрястих хлопчаків. Один з них швидко водить по карті олівцем і щось доводить другому. А цей другий йому заперечує і з діловим виглядом застругує олівець.
— Збираються у мандри, — сказав я.
Думчев у відповідь вимовив тільки одне слово.
— Графіт!..
І як часто в Країні Дрімучих Трав, так і тепер я здивовано глянув на Думчева.
Але він тут-таки відповів:
— Ви, здається, мене й досі не розумієте? Для того, щоб мій дослід, останній дослід, удався і не сталося нещастя, мені потрібна була малоактивна речовина для уповільнення реакції. Потрібна була порошинка графіту. Ви загубили біля міста паперових ос олівця, і я дістав графіт. Дослід удався. Ми, як бачите, не в Країні Дрімучих Трав, а серед людей, у Ченську.
Я так і не встиг дослухати його: ми підійшли до будинку, де мешкала Поліна Олександрівна Булай.
Тут колись жив і він. Ось старий, перехняблений ганок. Полискувала біла емальована дощечка. Я зійшов уже східцями на ганок і хотів був постукати в двері. Але не постукав.
— Сергію Сергійовичу, чого ж ви зупинились? Адже ми прийшли.
Але він стояв за кілька кроків від ганку і не рухався.
Я збіг з ганку і взяв його за руку.
— Ось ми й прийшли!
Думчев мовчав; Це тривало кілька хвилин. Я чекав.
Потім він раптом заговорив сам з собою, зовсім так, як у Країні Дрімучих Трав:
— Чого ж ти баришся? Ти ж стоїш біля рідної домівки. Знітився? Боїшся? Можливо…
Безстрашний мандрівник, він не боявся проникнути в згубне гніздо ос. Відважний мисливець, що вражає одним ударом хижого богомола, він стоїть тут, біля старого, перехнябленого ганку своєї рідної оселі і… ніяковіє!
Час минав. Нарешті Думчев поволі і обережно зійшов на гайок.
І знову я підніс руку, щоб постукати в двері.
— Не треба! — схопив мене Думчев за руку. — Заждіть… Я… Я ще не зібрався з силами.
Він був у замішанні — я це бачив, розумів.
Місто поступово затихало. Гасли вогні. А Думчев наче виправдувався за щось переді мною:
— Зараз… Ще трохи — і я наважусь… Було тихо. І мені здавалося, що я чую, як колотиться серце в Думчева. Я ждав.
— Що ж, все рівно, стукайте! — мовив Думчев якимсь глухим і далеким голосом.
СКРИПКА ЗНОВУ ЗАЗВУЧАЛА
На мій стук відчинила двері Поліна Олександрівна.
Із-за дверей своєї кімнати визирала сусідка.
— Ось ми й прийшли! — вимовив я так просто і природно, ніби за дорученням Поліни Олександрівни оце бігав до скверика покликати Думчева пити чай.
Поліна Олександрівна раптом схопилася за край шафи. Вона вдивлялася в обличчя Думчева й шепотіла:
— Ні, ні! Не може бути!
Всі мовчали. Розгубленість, замішання й тривога наче ввійшли з нами в цей дім і охопили всіх. Я відразу ж згадав, що в мене досить дивний вигляд…
Я хотів був невимушено засміятися, жартівливо сказати що-небудь, але почував себе ніяково, і всі слова здавалися мені фальшивими.
Всіх виручила сусідка:
— Самоварчик! Тепер треба самоварчик поставити! Я поставлю свого… Будь ласка, гості дорогі!
Я був їй вдячний.
А на наш дивний одяг ніхто не звернув уваги.
Я встиг сказати Поліні Олександрівні:
— Головне — не питайте ні про що Сергія Сергійовича! Бережіть його. Настане час — і він сам розповість, де був. Не розпитуйте його зараз.
Сусідка провела Думчева і мене до дверей лабораторії і при цьому мовила дуже тепло і гостинно:
— Самоварчик у мене швидкий! Жаринки жаркі, скіпочки сухі! Миттю закипить! Зараз подам!.. Поліно Олександрівно, що ж ви?! То весь час чекали, чекали, а тепер чаєм почастувати не хочете! — лунав уже внизу її клопітливий голос.
Двері до лабораторії за нами зачинилися.
Думчев дуже обережно відчинив шафу, довго дивився, потім вийняв свій старий костюм. Я допомагав йому вдягатися. За весь час він не вимовив ані слова. Тільки придивлявся до всього.
У двері лабораторії тихо постукала Булай. Зайшла і мовчки стала накривати на стіл.
Сусідка подала самовар. Почали пити чай. У сахарниці лежали щипці. Думчев взяв їх у руки:
— Жук-рогач!
Поліна Олександрівна і сусідка здивовано глянули на мене. Та я мовчав. Звідкись долинув гудок.
— Мабуть, пароплавом прибули? — запитала сусідка.
— Пароплавом? — перепитав Думчев. — Пароплавом… Отже, все ще пара? А личинка бабки — ракетний двигун…
Булай і сусідка знову глянули на нього з подивом.
Тут я згадав першу мікрозаписку Думчева із згадкою про личинку бабки, запис на одній з карточок в його лабораторії: “Ціолковський… личинка бабки”. Згадав і ранок на березі річки Запізнілих Докорів, де ця личинка з незвичайною відкидною маскою на голові пересувалась у воді поштовхами.
Звичайно, спосіб пересування личинки бабки спрощено нагадує принцип роботи реактивного двигуна. Але ракета переміщується в просторі не простим вбиранням і виштовхуванням води (газу, повітря). В камері ракети згоряє паливо, і маси газу, що при цьому утворюються, тиснуть на верхні стінки ракети, штовхають її вперед. Тому ракета може посуватися в безповітряному просторі — в “порожнечі”.
Самовар охолов. Сусідка понесла його підігрівати.
Очевидно, вона перестала боятися Поліни Олександрівни. Більше того, вона весь час турбувалась і піклувалась про неї, а тепер з усіх сил старалася догодити гостеві.
Думчев оглянув усіх і сказав:
— Спасибі за тишу! Вони до мене прийдуть… Не відразу, але прийдуть… нормальні масштаби!
— Які масштаби? — спитала Булай.
— Не треба, не запитуйте мене ні про що! Я звикну… Мені так важко… Не треба запитань. — Думчев похилив голову.
Нарешті він встав, підвівся з-за столу й почав ходити по лабораторії. Підійшов до маленької шафи, що висіла на стіні, відчинив її, взяв шприц, довго розглядав його і сказав:
— Шершень…
Я зрозумів: голка шприца порожниста, зовсім як жало шершня.
Я слухав Думчева і думав: “Ось Думчев уже вдома, серед людей, але він усе ще бачить перед собою мешканців Країни Дрімучих Трав з їх інстинктивною роботою. Чи заперечувати йому? Ні! Сам він скоро візьме до своїх рук інструменти, створені людиною. Які чудеса творить, які прекрасні речі виробляє людина, володіючи інструментом! Думчев сам це зрозуміє. І, коли згадає скарабея, шершня, жука-рогача, він посміхнеться і скаже: “Який я був смішний у своїх міркуваннях!”
Я уважно стежив за ним і бачив, що кроки його стають дедалі твердіші, впевненіші, що вони все більше відповідають звичайним крокам людини.
Він торкнув рукою футляр скрипки. Вийняв скрипку, притиснув до плеча. Але не грав. Про що він думав?
І раптом усі почули тихий-тихий спів. Я не відразу здогадався, хто це співає.
В протилежному кутку, сидячи на табуретці, притулившись спиною до стіни, Поліна Олександрівна ледве чутно наспівувала:
Вона співала, ніби розмовляла сама з собою. Не спів, а спогад…
Здається, це було зовсім недавно: велика руса коса, новенький брилик, широкі криси, синя стрічка. Тихий весняний вечір. Цвіте бузок. Вона йде і оглядається. А з вікна дивиться їй услід молодий Думчев, і ллється, ллється цей мотив…
І, в міру того як вона співала, обличчя Думчева прояснялося. Ніби в порушений лад його переживань входили якісь живі поправки, входили і ставили все на своє місце.
Нервовим жестом він простягнув руку і повів смичком по струнах.
Цю пісню, цей давно знайомий мотив він тепер заново осягав. Ще трохи — і улюблена пісня допоможе йому повернутись до життя.
Пісня лунала дедалі виразніше і гучніше.
Скрипка Думчева вторувала їй дедалі впевненіше.
Очі Булай дивилися кудись у далечінь, а по щоках котилися сльози.
Я відійшов до дверей — мені було тяжко, дуже тяжко.
Прихилившись до одвірка, сусідка нечутно плакала
ЗНОВУ В ГОТЕЛІ
Була пізня ніч, коли я тихо, самим лише кивком голови, попрощався з Булай, Думчевим та Явдохою Василівною.
Я вийшов з будинку і довго стояв на знайомому ганку.
Треба згадати щось важливе, найголовніше… Але що саме?
Я добре знав дорогу до готелю. Але зараз усе довкола здавалося мені незнайомим, і я довго придивлявся і міркував, поки мені стало ясно, куди треба йти.
Ступив крок, другий — і зупинився.
Глухий шум листя, яке звисало через паркал на вулицю, злякав мене. Що це? Раптом я знову відчув себе в Країні Дрімучих Трав, Мені треба когось шукати, рятуватися. Швидше! Швидше! Тривога і занепокоєння охопили мене…
Потім отямився і тихо побрів далі. Наді мною було небо, таке глибоке, зоряне. Спокійна ніч маленького містечка. Яка тиша! Але чомусь здавалося, що тишу шматують дивні шуми, звуки, шарудіння, дзенькіт. І тепер, у Ченську, настороженість, напруженість і відчуття близької небезпеки не залишали мене. Я зупинився і, ніби для того, щоб стати невидимим та уберегти себе від біди, притиснувся на мить до стіни. Схаменувшись, я пішов далі, але раптом знову зупинився.
Що буде з Думчевим завтра, коли він вийде на вулицю і весь світ — незвичний, новий для нього світ — гляне йому у вічі?
Адже я зовсім недовго пробув у Країні Дрімучих Трав, але не можу звикнути до тихого містечка. І важко зрозуміти, що тут за вікнами люди сплять міцним, спокійним сном. Все мені здається іншим.
Що ж буде з Думчевим?
Адже в лікарні після того, як окуліст зробить операцію, хворого дбайливо й обережно привчають до світла. Точно виконується наказ лікаря: стільки-то днів темна кімната, стільки-то днів напівтемна, і лише потім хворому дозволяється подивитися на навколишній світ, але все ще не при яскравому сонці.
Я йшов до готелю, і так було тихо довкола, так спокійно світили зорі! Десь зовсім поряд безтурботно проспівав півень, мирно гавкнув собака. Тривожні думки про долю Думчева почали розвіюватися.