Тиснява, не пробитись!
Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.
Тиснява!
Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився, підібгав хвоста, кинувся під воза й знову пішов пробиратись далі.
Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.
А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.
А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.
І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”
Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.
Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.
Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.
“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”
“Де, де?”
“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”
“На небо полетить людина!”
І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.
На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.
Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.
Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.
Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.
Обгороджене місце навколо вишки густо заповнювали цікаві.
Хазяїн піднявся на кілька сходинок вишки й проголосив:
— Вельмишановні добродійки й добродії! Зараз людина полетить на небо. Самі на власні очі побачите. То чи не завгодно вам за ваші гроші запитання ставити цьому чоловікові? Як-не-як від нас на небо людина вирушить і назад до нас повернеться!
Підприємець витер блискучу лисину червоною квітчастою хусткою.
З натовпу почулися голоси — зверталися до чоловіка на вишці:
“Назвись: хто ти такий?”
“Що за один?”
“Промислове свідоцтво маєш? Якої віри?”
“Коли на небо летить — то віри якої?”
“Я Сергій Сергійович Думчев! Росіянин”, — відповідав молодий чоловік.
“Ну, лети!” — сказали в натовпі. Чоловік, який назвав себе Думчевим, скинув крилатку і продовжував поратися біля снаряда.
“Шановна публіко! — звернувся хазяїн до натовпу. — Терпіння! Лише п’ять-десять хвилиночок — і полетить!”
— Я стояла недалеко від вишки, — оповідала далі Поліна Олександрівна, — і бачила, як тремтіли руки в Думчева. Неспокій, хвилювання, переляк охопили мене. Адже вишка висока! Невже всі вони тут не розуміють, що він, цей сміливець, зараз розіб’ється?
“Відрадь, відрадь його від польоту”, — благала я брата-студента.
Вчився він у Політехнічному. Знаєте, такі гарні еполети на синій тужурці. Брат дуже добре розбирався в технічних питаннях. Він скрізь супроводив мене. Як давно це було! Я тоді носила брилика з широкими крисами.
“Колего! — гукнув мій брат до винахідника. — Чи не допомогти вам?”
І він почав вилазити на вишку.
Але винахідник заперечливо похитав головою. Він продовжував поратися біля снаряда.
Навколо гомоніли.
“Ніколи не полетить!”
“А чому птах летить? Вся сила у птаха в пір’ї, — пояснював статечний купець. — А в його снаряді крила ж без пір’я”.
“А кажан літає чи не літає? — обернувся брат і додав: — Виходить, що справа не в пір’ї?”
“Ну, то чого ж він не летить? Дотягне до ночі, та так і не полетить!”
“Час! Час!”
“Швидше! Починай! Час!” — кричав нетерплячий натовп.
Думчев розправив широкі крила снаряда і підтягнув весь снаряд на край вишки.
Натовп завмер.
Він просунув ноги в ремені й приладнав снаряд до пояса. Потім заходився просувати руки під крила. Крила були легкі, з лози, обтягнуті тканиною і дуже рухомі, очевидно, на завісах.
“Зараз полетить!” — залунали голоси.
“Стій! Стій! — загорлав раптом хазяїн. — Стій!”
Весь час хазяїн не стояв на одному місці; то вилазив на вишку, то бігав до хвіртки перевіряти виторг.
“Стій!” — крикнув він, розштовхуючи натовп, і підвів аж до самісінької вишки якогось чиновника з дружиною.
Чиновник гукнув до Думчева:
“Слухайте! Дружина моя хоче поставити одне запитання, а ви, добродію, будьте ласкаві відповісти!”
Дружина чиновника рвучко піднесла лорнета:
“Я цікавлюся, добродію, яка на цих крилах тканина. Знизу мені здається, що це муслін. Скажіть, де ви взяли такий чарівний колір? Чи багато платили за аршин?”
Думчев детально відповів на це запитання.
“А зараз лети!” — гукнув хазяїн.
Брат стиха проказав:
“Полю, пам’ятаєш ці вірші?
У натовпі казали:
“Приміряється, як віє вітер!”
Несподівано Думчев кинувся з помосту. Полетів.
Усі завмерли, затамували подих. І враз побігли слідом. Бігли, перестрибуючи, перелазячи через огорожі. Бігли мовчки, відкинувши назад голови.
Снаряд раптом нахилився. Люди кинулися на всі боки.
Швидким рухом ніг, що були просунуті в стремена, прикріплені до віялоподібного хвоста, Думчев відновив рівновагу. Апарат вирівнявся.
“Ура-а-а!!!” — загуло навколо.
Та це тривало навряд чи більше двох-трьох хвилин.
Від подуву вітру сколихнулися хустки в жінок. Схопилися за шапки й кашкети чоловіки, що бігли за снарядом. Вітер повіяв дужче.
Брат, який біг поряд зі мною, вигукнув:
“Нещастя! Вітер заважає йому! На двобій з вітром пішов наш російський Ікар!”
Я бачила: крила снаряда-бабки дуже перехнябились. Снаряд різко нахилявся то в один, то в другий бік. Ось-ось упаде!
Брат кричав:
“Дивіться! Вітер хилить апарат ліворуч— Думчев викидає ноги праворуч! Вітер праворуч— Думчев ліворуч! І снаряд вирівнюємся!”
Та вітер ніби зрозумів хитрощі людини і налетів згори. Апарат “клюнув носом”.
І тоді Думчев почав руками опускати і підіймати крила. Апарат знову на якийсь час вирівнявся. Поряд зі мною хтось вигукнув:
“В нього сили кінчаються. За повітря не вчепишся!”
Апарат падав. Марні були помахи крил. Снаряд гнало вітром до моря.
Натовп зойкнув.
“Втопиться! Втопиться!” Заголосили жінки, хтось почав хреститися. Біля самісінької води снаряд ткнувся носом у пісок.
“Вбився! Вбився!” — кричав натовп і біг до моря.
Я випередила всіх. Мій брилик з’їхав набік і ледве тримався на стрічці. Я перша підбігла до Думчева. За мною — брат.
“Ви живі?” — гукнула я.
Думчев поворухнувся. Розстібнувши ремені, ми допомогли йому вилізти з-під снаряда, що вгруз у сипучому піску.
Підбігли люди. Підходили обережно і мовчки, неначе боялися потурбувати Думчева. Навіть дітлахи, босі, вихрясті, перебігаючи від натовпу до снаряда і від снаряда до натовпу, розмовляли поміж себе пошепки.
Брат попросив усіх розійтись.
Принесли глек води, і я намочила Думчеву лоба. Брат побіг по візника.
Думчев опритомнів. Але він не помічав нікого. Час ішов. Люди почали розходитися. Раптом він спробував підвестись.
Я допомогла йому. Він встав, обернувся і побачив свій розбитий апарат.
“Я ще полечу! Полечу!” — проказав він тихо і вперто.
Низько над нами легко промайнула чайка.
“Як оцей птах?” — я показала на чайку.
“Птах?” — перепитав він.
“Як оця чайка?” — мовила я.
Він довго мовчав, немов радився з якимись своїми думками.
“Ні! Ні! — раптом різко вигукнув він. — Краще від птаха! Як муха! Не лише літати, але й стояти в небі! Стояти в повітрі, так само впевнено, як і на землі!”
Я злякалася: чи не з’їхав він з глузду? І спитала:
“Яка муха? Що ви! Хіба муха стоїть у повітрі?”
Він нічого не відповів. Потім стиха додав:
“Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!”
“Де?”
Та він нічого не відповів.
Мені стало страшно. Брата з візником і досі не було.
Повільно, спираючись на мою руку, Думчев пішов до міста.
Біля моря залишився розбитий апарат. Уже темніло. Я допомагала йти цій дивній людині.
Поряд з Думчевим я по-іншому, по-новому тепер почула шум моря, по-новому побачила, які навскісні бувають промені в призахідного сонця.
А він ішов поруч мене, похиливши голову. На мене він ні разу не глянув. І весь час шепотів:
“Виходу немає! Виходу немає! Тільки в них! У них вчитися”.
Я чула ці слова, але нічого не розуміла і ні про що не питала. А сонце сідало в море.
ЛИСТ АНДРІЯ БУЛАЯ
Десь далеко в коридорі то стукотів, то шурхотів віничок сусідки.
Від самого початку розповіді Поліни Олександрівни я думав: “Швидше б перевірити, чи писав лікар Думчев мікрозаписки. Чи то його рука? Звірити почерк! Це головне!”
Але розповідь тривала, і поступово душа моя повнилася іншими думками й почуттями. Я відчув рвучкий подув вітру, почув гострий порив повітря, що рвонулося під крилами перших літаків. Яка ясна, сповнена дерзання була мрія тих людей, що вперше зважилися підкорити собі повітряний простір!
Дивне становище: сидіти в зуболікарському кріслі, дивитися на стару ножну бормашину та на блискучі металеві інструменти, але нічого цього не бачити, а приймати серцем теплоту й світло тієї мрії, що володіла Думчевим, коли на саморобному апараті він піднявся в повітря і полетів над галасливим ярмарком.
Але що ж означають слова Думчева після невдалого польоту: “Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!” Зрозуміти б цю фразу, розкрити б її справжній зміст!
Шурхотів, стукотів сусідчин віничок у коридорі. Поліна Олександрівна вела далі:
— Я вже казала вам, що політ Думчева спостерігав і мій брат, який вчився в Петербурзі у Політехнічному інституті. Після того польоту брат часто відвідував Думчева. Бував він у Сергія Сергійовича й кожного разу, як приїздив у Ченськ в наступні роки.
Ось що написав мені брат, коли дізнався про зникнення Сергія Сергійовича.
Я взяв у Поліни Олександрівни листа і прочитав:
“Люба Полю!
Я схвильований, приголомшений твоїм повідомленням про Думчева. Ти пишеш, що його одяг знайшли на березі моря. Невже він потонув? З цим я не можу примиритися. Із клаптиків, мозаїчно створюю образ цієї людини. Вже ніколи-ніколи більше його не побачу. Що найбільше дивувало в ньому? Різноманітність інтересів, наукових пошуків і дослідів. Одного разу, спостерігаючи його досліди, я подумав: “Це неможливо! Як уміщуються в голові однієї людини наукові інтереси, такі різні й далекі один від одного? А якщо все — лише порив, захоплення?” Не стримався, сказав Думчеву про це. Він не розсердився: “Еге ж, розумію! Так збоку може здатися… Кого наслідую? В кого вчуся?”
З незвичайною жвавістю він кинувся до книжкової полиці, дістав Пушкіна і прочитав:
“Історик, ритор, механік, хімік, мінералог, художник і віршописець, він усе дослідив і все збагнув…”
Про кого це сказано? Про Ломоносова! Його треба наслідувати, в нього вчитися, як розуміти різні галузі науки”.
“Так було колись… — мовив я. — Далеке вісімнадцяте століття!”
“Колись? А я доведу, покажу, що природознавчі науки й техніка переплітаються. І в мухи, що стоїть у повітрі, треба вчитися, як будувати літак. Різні науки — зовсім не різні. І навіть математика і поезія єдині!”
Тут уже я не витримав:
“А ви самі що, справді вірите, ніби математики писали вірші, а поети…”
“Лобачевський писав вірші так само, як улюблений мій Тютчев. Обидва вони поети! І близькі один одному за духом і за стилем”.
“Що ж, — сказав я, — прочитайте мені вірша Лобачевського”.
“Прочитаю Тютчева, а потім Лобачевського, — відповів він. —
А зараз послухайте, як у Лобачевського:
“Але ви, чиє існування несправедливий випадок перетворив на тяжкий обов’язок для інших, ви, чий розум потьмянів і почуття замовкло, ви не втішаєтеся життям! Для вас природа мертва, вам чужі красоти поезії, позбавлена чарівності й пишноти архітектура, нецікава історія віків…”
Думчев читав ці рядки якось урочисто. Але я так і не зрозумів, що є спільного між Тютчевим і Лобачевським.
І ось тепер, коли Думчева немає, я взяв у руки томик Тютчева і праці Лобачевського, знову прочитав ті самі уривки й кажу: “Так, Думчев мав рацію. В ті дні я не розумів його. Тепер картаю себе за це”.
Чогось зараз пригадав одну розмову із Сергієм Сергійовичем. Це було вранці в день мого від’їзду з Ченська, коли я прийшов до нього попрощатися. Я сказав:
“Ось ви ведете пошуки в різних галузях науки. Але де ж мета? В чому провідне завдання?”
“В тому, щоб стати мікроскопом, живим мікроскопом!”.
“Ви смієтеся, Сергію Сергійовичу”.
“Анітрохи, — вів Думчев далі серйозно й просто. — Чому ви не хочете припустити, уявити собі: людина робить різноманітні досліди й знаходити відкриває найдивовижніші ферменти. Припускаєте?”
“Припускаю”, — відповів я.
“А чи припускаєте ви, що такі самі ферменти лежать зараз тут перед вами на столі, у вигляді порошку? Людина приймає цей порошок. І ось…”
Думчев замислився.
“…і ось, — підказав я, — людина бачить світ ніби крізь скельця мікроскопа”.
“Чому — ніби? Світ перед цією людиною справді почне збільшуватись у масштабах, бо людина почне… — Думчев не закінчив фрази і весело розсміявся: — А здорово я з вас пожартував? Людина-мікроскоп… могутні ферменти… Адже яка безглузда, смішна вигадка! — Думчев сміявся дедалі дужче й веселіше. — А ви от взяли та й повірили б мені”.
Він схопив скрипку й заграв мазурку Венявського…
Люба Полю! Я знаю, що всі гроші Сергій Сергійович витратив на досліди або на купівлю ліків для хворих. При мені до Думчева приходив власник будинку й казав:
“Вам, лікарю, нічого не залишається, як кинутися в море, — орендну плату ви мені не заплатили ще за минулий рік”.
Заплати ж, Поліно, коли одержиш мого листа, все, що належить власникові. Оселіться з мамою в цьому будиночку. Замкни на замок лабораторію. Приїду, розберусь у записках, роботах, дослідах Думчева.