— Отже я можу сподіватися, Звіробою, що ви залишитеся біля мене й моїх дочок? — спитав старий з виразом батьківського неспокою на обличчі.
— Можете, Плавучий Томе, здається, вас так величають. Я стоятиму за вас, як брат за сестру, як чоловік за дружину чи як закоханий за свою кохану. В цій біді ви можете звіритися на мене в усьому, і я гадаю, що Непосида зрадить себе самого й свої жадання, коли не скаже вам те саме.
— Еге, він скаже! — вигукнула Джудіт, вистромивши гарненьке личко з-за дверей. — Він непосида і за вдачею, і за прізвиськом і, звісно, й миті не посидить на місці, коли відчує, що його панській вроді загрожує небезпека. Ні «старий Том», ні його «дівчатка» не покладаються на майстра Марча: вони його вже знають. А вам, Звіробою, вони вірять. Ваше чесне обличчя і чесне серце переконують нас, що ви дотримаєте свого слова.
Все це було сказано швидше з удаваною, ніж з щирою зневагою до Непосиди. Але в слова було вкладено чимало почуття. Вродливе обличчя Джудіт досить промовисто говорило про це. І якщо Марчеві здалося, що він ще ніколи не бачив на цьому обличчі такої гордовитої зверхності — почуття, до якого особливо була схильна красуня, — то, безперечно, ще ніколи воно не освітлювалося такою жіночою ласкою й ніжністю як тоді, коли її блакитні очі глянули на Звіробоя.
— Облиш нас, Джудіт! — суворо наказав Гаттер, перш ніж юнаки встигли щось відповісти. — Іди геть і не повертайся, поки не приготуєш дичини та, риби. Дівку розбестили своїми лестощами офіцери, що іноді забрідають сюди, майстре Марчу, і ти не ображайся на її дурне патякання.
— Нічого розумнішого ти ніколи не говорив, старий Томе, — погодився Непосида, якого аж пересмикнуло від репліки Джудіт. — Язикаті дженджики з форту зіпсували її. Я майже не впізнаю Джуді й скоро стану прихильником її сестри, яка мені більше до душі.
— Радий це чути, Гаррі, і бачу в цьому добру ознаку того, що ти берешся за розум. Гетті буде відданішою і розсудливішою подругою життя, ніж Джудіт, і, мабуть, охочіше прийматиме твоє упадання, бо я справді дуже боюся, що офіцери задурили голову її сестриці.
— Не може бути на світі дружини, відданішої за Гетті,— сказав, сміючись, Непосида, — хоч я не став би ручатися за її розсудливість. Та все одно: Звіробій не помилився, коли сказав, що ви знайдете мене на посту. Я не покину тебе, дядечку Томе, хоч би які були мої почуття та наміри щодо твоєї старшої дочки.
За своє молодецтво Непосида мав заслужену славу серед товаришів, і тому Гаттер з неприхованим задоволенням вислухав його обіцянку. Величезна фізична сила Марча була неоціненною підмогою навіть зараз, коли треба було пересунути «ковчег», а як вона могла прислужитися під час рукопашних сутичок у лісі! Жоден воєначальник, притиснутий ворогом, не радів так, почувши про прибуття свіжих підкріплень, як зрадів навчений досвідом старий лісовик, дізнавшись, що могутній союзник не покине його. Ще хвилину тому Гаттер ладен був піти на угодовство з небезпекою й обмежитися обороною, та тільки-но він відчув себе у відносній безпеці, як невгамовний дух викликав у нього бажання перенести воєнні дії на ворожу територію.
— Великі премії обіцяно з обох сторін за скальпи, — кинув він з похмурою усмішкою, ніби відчуваючи всю силу спокуси й водночас бажаючи показати, що вважає негідним заробляти гроші способом, який хоч і визнано законним, але викликає огиду в усіх цивілізованих людей, — Мабуть, не дуже добре брати золото за людську кров, а проте коли люди вже почали губити одне одного, то чому б не прилучити клаптика шкіри до воєнної здобичі? Як ти гадаєш, Непосидо?
— Я гадаю, що ти здорово дав маху, старина, назвавши дикунську кров людською, і більше нічого. Скальп червоношкірого для мене все одно що пара вовчих ушей, і я з однаковою охотою ладен брати гроші за те й за те. Інша річ—білі, бо їм од природи гидка сама думка, щоб їх скальпували. Тим часом ваші індіяни голять голови в очікуванні ножа і хвастовито відрощують на маківці віхтя, щоб зручніше було його хапати.
— Оце говорить мужчина! Я одразу відчув, що коли ти вже став на наш бік, то будеш з нами і душею, і тілом, — підхопив Том, втрачаючи всяку стриманість, як тільки помітив зміну в настрої товариша. — Ця навала червоношкірих може обернутися для них як їм і не снилося. Я певен, Звіробою, ви поділяєте думку Непосиди і вважаєте, що й цим шляхом можна підробити грошей так само чесно, як полюванням чи траперством.
— Ні, я іншої думки, і не хочу приховувати цього, — заперечив молодий мисливець. — Я не здатен знімати скальпи. Це суперечить совісті людей моєї релігії і мого кольору шкіри. Я буду з вами, старий Томе, у ковчезі й у замку, на човнику й у лісі, але я не заплямую себе нелюдською жорстокістю, хоч вона й притаманна індіянам. Якщо ви з Непосидою заздритесь на золото, що його обіцяє колоніальне начальство, ганяйтесь за ним самі, а під мій захист віддайте жінок. У мене інші уявлення про обов'язки білої людини, але всі ми одностайні в тому, що сильний повинен захищати слабшого.
— Гаррі Непосидо, ось та наука, яку вам треба вивчити на зубок і застосовувати на ділі,— почувся з каюти збуджений, але приємний голос Джудіт — неспростовний доказ того, що вона підслухувала всю розмову.
— Годі дуріти, Джуді! — сердито гримнув батько. — Одійди від дверей. У нас тут не жіноча розмова.
Однак Гаттер не ступив навіть кроку, щоб упевнитися, чи його послухали. Він тільки притишив голос і правив своєї далі.
— Хлопець має рацію, Непосидо, — сказав він, — і ми можемо залишити дітей під його опікування. А моя думка така, і, сподіваюсь, ти погодишся, що вона цілком слушна й розумна. На березі зібралася велика зграя дикунів, серед них є й жінки. Я не згадував про це при дівчатках, бо вони надто тонкосльозі й можуть розрюмсатися, коли дійде до справжньої роботи. Я дізнався про це, вивчаючи сліди мокасинів. Цілком можливо, що ці індіяни — звичайні мисливці, які, кочуючи, досі й не чули про війну та про премії за скальпи.
— В такому разі, старий Томе, чому ж вони, замість привітатися, хотіли поперерізати нам горлянки?
— Ми не знаємо, чи такі вже криваві були їхні заміри. Індіяни звикли нападати зненацька із засідки. Немає сумніву, що вони хотіли спершу захопити ковчег, а потім продиктувати нам свої умови. Якщо, зазнавши невдачі, вони почали стріляти, то тут нічого дивного, і я на це не зважаю. Скільки разів у мирний час вони підпалювали мою хату, грабували мої пастки, ба навіть гатили по мені з рушниць!
— Я знаю, негідники щедрі на такі витівки, і ми вправі заплатити їм тією ж монетою. Але, може, ти й маєш рацію, бо жінки справді не йдуть за чоловіками по стежці війни.
— Так само як мисливці не виступають у бойовому розмалюванні,— заперечив Звіробій. — Я добре роздивився цих мінгів і знаю, що вони прийшли полювати людей, а не бобрів чи оленів.
— А що ти на це скажеш, Томе? — підхопив Непосида.
— Щодо гостроти очей, то я скоро віритиму цьому юнакові не менше, ніж найстарішому поселенцеві в усій Колонії. Якщо він каже, що індіяни в бойовому розмалюванні, значить, так воно й є. Отже, виходить, що військовий загін здибався з ватагою мисливців, бо серед них безперечно є й жінки. Гонець, який приніс звістку про війну, проходив тут усього кілька днів тому. Можливо, воїни поспішили назустріч мисливцям, щоб одіслати додому жінок та дітей і завдати першого удару.
— Будь-який суд погодиться з цим, бо це істинна правда! — вигукнув Непосида. — Ти вгадав, старий Томе, і я хочу послухати, які тепер твої плани.
— Заробити на преміях, — зиркнувши з-під лоба на свого нетерплячого товариша, відповів той холодно й похмуро, і в цьому відчувалася скорше безсердечна зажерливість, ніж злість чи жадоба помсти. — Якщо там є жінки, то є і діти. А що великі, що малі скальпи — байдуже. Колонія за всі дає одну ціну…
— Тим гірше, — перебив Звіробій, — тим ганебніше це для всіх нас!
— Май глузд, парубче, і не зчиняй галасу, поки не обмізкуєш цю справу, — незворушно відповів Непосида. — Дикуни скальпують твоїх друзів — делаварів та могіканів. То чого ж і нам їх не скальпувати? Визнаю, було б дуже негарно, коли б ми подалися добувати скальпи в поселення білих. Але зовсім інша річ, коли йдеться про індіянів. Людині, що полює на скальпи, нема чого ображатися, коли принагідно облуплять її власну макітру. Як гукнеш, так і відгукнеться, — це знає весь світ. Це розумно і, гадаю, не суперечить релігії.
— Ой майстре Марчу! — знову почувся голос Джудіт. — Хіба релігія вчить на зло відповідати злом?
— Я ніколи не перечу вам, Джуді, бо ви побиваєте мене своєю красою, навіть коли не можете перемогти розумними доказами. Канадці платять своїм індіянам за скальпи, чому б і нам не платити…
— Нашим індіянам! — вигукнула дівчина, залившись невеселим сміхом. — Тату, тату, облиш про це й думати, слухайся порад Звіробоя — він має совість, чого я не можу сказати про Гаррі Марча.
Гаттер підвівся і, зайшовши в каюту, спровадив своїх дочок на протилежний кінець баржі, потім щільно зачинив обоє дверей і повернувся назад. Тільки після цього вони з Непосидою заговорили далі. Суть їхньої розмови буде ясна з подальшої оповіді, а тому немає потреби детально переказувати її зараз. Читач, одначе, легко збагне, яка мораль панувала на цій нараді. По суті, йшлося про те, чим керувалися у своїх вчинках ці люди, про принцип, за яким зло виправдовувалося злом. Французи платять за скальпи — отже, чому не робити цього й англійцям? Щоправда, той самий аргумент висували й французи, але це, як зауважив Гаттер у відповідь на заперечення Звіробоя, тільки доводило слушність аргументу, бо інакше б його не взяли собі на озброєння їхні закляті вороги. Але ні Гаттер, ні Непосида навіть не згадували про такі «дрібниці», як права корінного населення. В цьому був один з проявів духу загарбництва: глуши сумління, коли не можеш його заспокоїти. У наймирніших куточках країни точилася запекла війна між індіянськими племенами, особливо тими, що жили в Канаді, з одного боку, і тими, що мешкали біля канадських кордонів, — з другого. А скоро існували фактичні й оголошені воєнні дії, то це розглядалось як цілком достатня підстава для законної помсти за тисячі вчинених і не вчинених кривд. До того ж принцип відплати був для Гаттера й Непосиди не тільки виправданим, але й обіцяв великий зиск. Через те вони обидва й ухопилися за нього, щоб відповісти на заперечення їхнього справедливого і совісного товариша.
— Треба бити ворога його ж зброєю, Звіробою! — репетував Непосида голосом, що не допускав ніяких заперечень. — Якщо він жорстокий, ти теж будь жорстокий, якщо він сміливий — ти будь іще сміливіший. Це — правило і для християн, і для дикунів. Дотримуючись його, ти скоріше закінчиш свою мандрівку.
— Віра моравських братів не така. Вони твердять, що про кожен народ треба судити відповідно до його таланту та вченості,— про індіянів як про індіянів, а про білих як про білих. Деякі їхні проповідники навіть повчають, що коли тебе вдарили по одній щоці — підстав другу й стерпи ще один удар, а не шукай втіхи у помсті, і наскільки я зрозумів…
— Далі нікуди! — вигукнув Непосида. — Більше нічого не скажеш про таку віру. Це ж людину за твоїм принципом тільки й лупаситимуть без кінця. А скільки їй стане сили бігати з краю в край по Колонії?
— Ти неправильно мене розумієш, Марчу, — з гідністю відповів молодий мисливець. — Мені ясно в цьому тільки те, що треба робити добро, коли маєш змогу. Помста — у звичаях індіянів, а прощення має бути у звичаях білих людей. Оце й усе. Прости, коли можеш, і не метись, коли можеш. Що ж до людини, яку без кінця лупаситимуть, — на цих словах засмаглі Звіробоєві щоки густо почервоніли, — то такого ніхто не пропонує, майстер Непосидо, ні в Колонії, ні поза нею, і ніхто цього не потерпить. Але я хочу сказати, що коли скальпують червоношкірі, то це аж ніяк не виправдовує білих, які теж беруться за таке діло.
— Роби так, як тобі роблять, Звіробою. Це давня настанова всіх християнських попів.
— Ні, Непосидо, я питав про це моравських братів. «Роби так, як хочеш, щоб тобі робили», — ось що вони насправді кажуть, а люди чинять навпаки. На їхню думку, всі колоніальні власті роблять зле, пропонуючи винагороду за скальпи, і вони вірять, що цьому ніколи не буде благословення. До того ж вони забороняють помсту.
— А хай їм грець, твоїм моравським братам! — вигукнув Марч, стискаючи кулаки. — Вони гірші за квакерів. Якщо ти віриш усьому, що вони тобі наплели, то, виходить, не можна безкарно оббілувати навіть пацюка. А хто коли чув, щоб карали за пацюка!
Зневажливий тон приятеля стримав Звіробоя од відповіді, і Непосида з старим знову заходилися обговорювати свої плани притишеними голосами. Це змовницьке обговорення тривало доти, поки Джудіт принесла просту, але смаковиту вечерю. Марч не зумів приховати свого подиву, завваживши, що найкращі шматки вона поклала Звіробоєві, ніби бажаючи хоч у такий спосіб підкреслити перед усіма, що він для неї почесний гість. Однак, давно уже звикнувши до примх та кокетування своєї красуні, Непосида не дуже схвилювався з цього і взявся до їжі з апетитом, якого не могли зіпсувати ніякі притичини морального порядку.
Незважаючи на сите полуднування, яке вони мали в лісі разом з Непосидою, Звіробій теж не пас задніх перед товаришем і віддав належне принесеним наїдкам.
За годину весь довколишній краєвид геть відмінився. Озеро, як і раніше, було спокійне й гладеньке, мов дзеркало, але м'які сутінки літнього вечора згустилися в нічну пітьму, і весь видимий простір, оперезаний темною смугою лісу, лежав у заколисливих обіймах ночі. Ліс не озивався ні співом, ні криком, ні шерехом, він мовчки вдивлявся в чарівне свічадо з пагорбів, що в урочистій тиші обступили його з усіх боків. Чути було тільки розмірені сплески весел, що ними Звіробій та Непосида спроквола гнали «ковчег» до «замку». Гаттер пішов на корму стернувати, але завваживши, що юнаки й без його допомоги йдуть правильним курсом, опустив стернове весло в воду, сів біля борту й запалив люльку. Він просидів так всього кілька хвилин, коли Гетті тихенько вийшла з каюти, або «хати», як вони звикли називати цю частину «ковчега», й примостилася біля його ніг на ослінчику, якого принесла з собою. Слабоумна дитина часто так робила, і через те старий анітрохи не здивувався. Він тільки пестливо й ніжно поклав руку на голову дівчині, яка з мовчазною покірністю сприйняла цю ласку.
Помовчавши кілька хвилин, Гетті раптом заспівала. Голос у неї був низький і тремтливий, але звучав поважно й урочисто. Гетті співала гімн, якого навчила її мати. Це був один з тих простих гімнів, що завжди й скрізь подобаються усім прошаркам суспільства, бо вони породжені почуттями і звернені до почуттів. Слухаючи цю невибагливу мелодію, Гаттер щоразу відчував, як зм'якшується його серце; дочка чудово знала це й часто користалася з цього, спонукувана інстинктом, що осяває свідомість слабоумних, надто коли вони прагнуть добра.
Щойно залунав низький приємний голос Гетті, як сплески весел стихли, і священна мелодія самотньо попливла в трепетній тиші дикого краю. В міру того, як Гетті набиралась сміливості, голос її глибшав, міцнів, і скоро все повітря сповнилося смиренним славословленням безгрішної душі. Юнаки не зостались байдужі до цього зворушливого співу: вони знову взялися за весла лише після того, як останній звук пісні завмер серед казкових берегів, що в цю чарівну годину доносили за милю найменше коливання людського голосу. Розчулився й сам Гаттер, бо хоч як він зашкаруб і огрубів від довголітнього життя в глушині, його душа й досі залишалася тією жахливою сумішшю добра і зла, що так часто буває притаманна людській натурі.
— Ти чогось невесела сьогодні, дитино, — озвався Гаттер. Коли він звертався до меншої дочки, його мова виказувала в ньому людину, яка замолоду дістала певну освіту. — Ми щойно врятувалися від ворогів, і нам слід скорше радіти.
— Ти ніколи не зробиш цього, тату! — сказала Гетті тихим докірливим голосом, взявши його тверду, вузлувату руку в обидві свої.— Ви довго говорили про це з Гаррі Марчем, але вам не стане серця таке вчинити!
— Це не твого розуму діло, дурненьке дитя… Бач, як негарно підслухувати чужі розмови, інакше б ти нічого не знала!
— Навіщо ви з Непосидою хочете вбивати людей, не жаліючи навіть жінок та дітей?
— Тихше, дівчинко, заспокойся. У нас тепер війна, і ми повинні чинити з ворогами так, як вони чинять з нами.