7
Осіннім листям облітали ночі та дні. Віола майже не відходила од великого рефрактора обсерваторії. Пливло величною рікою зоряне дивоколо, мерехтіли екрани, падали на стіл нові й нові фотографії. Сяйво комети на них збільшувалося, виростало, змінювалося. Потім у комети з’явився хвіст, пишною мітлою простягнувся у просторі. Розвиток хвостатої зорі йшов як звичайно. Та потім сталось несподіване: у комети спереду виріс гострий світловий промінь.
Віола захвилювалася. Дуже рідкісна комета. Такою приблизно була тільки комета Аренда-Ролана. Повне порушення всіх теоретичних передбачень. Невже знову наука нічого нового не відкриє, а лише підтвердить тривіальні припущення, як і при дослідженні комети Галлея? Такий дивовижний шанс торкнутися таємниці, котра може відкрити не лише причини появи комет, а й щось таке, про що навіть не мріє світова наука. Є ж технічні можливості, навіть для незначних потреб витрачаються колосальні кошти, а тут…
Дівчина вирішила порадитися з Надійкою. Після чергування, на світанку, вона помчала до гуртожитку, розбудила подругу. Надійка скочила з ліжка розпатлана, злякана.
— Що трапилося? Нещастя?
— Та ні! Яке там нещастя! Наша комета — типу Аренда-Ролана! Тільки набагато потужніша. Ти розумієш?
— Невже?
— Правду кажу. Ось фотографії…
— Оце так! — раділа Надійка, швиденько вдягаючись. — Класна кометочка! Фантастика! Заковика ученим!
— До чого тут учені? Я хочу сказати інше: комета пройде на відстані всього сто тисяч кілометрів від Землі. Ти розумієш?
— Нічого не розумію. Ти що — злякалася? Землі вона нічого не заподіє. Маса нікчемна. Ну, може, буде феєричний зорепад…
— Я не про те, смішна! Треба використати близьке проходження.
— Як?
— Запустити супутник. Так, як при дослідженні комети Гал-лея. Тільки щоб досліджували не автомати, а людина, учений. Треба, щоб супутник і комета зблизилися максимально. Збагнула? Вивчити хвостату бродягу, та ще таку оригінальну, впритул…
— Віолонько! — зраділа Надійка. — Це здорово! Ти геній!
— Який там геній. Біжімо до шефа…
8
Директор метав громи й блискавиці. Тикав пальцем у Віолу, а очі з-під окулярів просвердлювали дівчину наскрізь.
— Це все ви, ви! Вносите в інститут атмосферу суєти та безглуздя. Так, так! Романтичного безглуздя! А тепер ще й політ людини до комети. Що це вам — прогулянка за грибами до Броварів? Не дозволю!
— А чому, власне, ви повинні давати дозвіл? — спокійно запитала Надійка. — Хіба відкриття або експерименти здійснюються за дозволом бюрократів?
Директор закашлявся, побагровів.
— Як це зрозуміти?
Віола люб’язно всміхнулася, схвально поглянула на подругу.
— Надійка правду сказала. Ми, професоре, справді не будемо питати ні в кого дозволу. Ми звернемося до президента Академії.
Директор ще щось хотів сказати, та дівчата засміялися, пурхнули в двері, як дві пташини, залишивши розгніваного Грабера наодинці з його вельможною люттю…
За тиждень у газетах з’явився “Відкритий лист президентові Академії наук”. Почалася дискусія про необхідність контактного дослідження нової комети. її підхопили закордонні часописи, газети, футурологічні видання, телебачення. Пропозицією зацікавилися фахівці. А через місяць, ранньої осені, прийшов лист: Віолу викликали до Космоцентру. Для польоту до хвостатої зорі висувалася її кандидатура. Треба було пройти відповідні комісії, тренування.
Друзі раділи й сумували. Зібралися востаннє в гуртожитку. Посиділи, помовчали. Надійка припала до Віолиного плеча, прошепотіла:
— А може… доки не пізно… відмовитися? Га? Хіба мало таємниць тут, на Землі? Нам так гарно разом жити, сперечатися, досліджувати. А раптом, Віолонько, щось трапиться…
— Надійко! — обурилася Віола. — Невже це ти говориш? Не вірю. Щоб ви більше про таке навіть не думали, ось вам на прощання мій поетичний заповіт.
І вона продекламувала:
Переступи межу. І вийди в таємничість.
Дмухни за вітром попіл та іржу.
Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?
Переступи межу. Переступи межу.
Суворо глянь довкіл і запитай сумління:
— Кого чекаю тут? І що я бережу? -
Хто в небо не росте — приречений на тління.
Переступи межу. Переступи межу!
Багато голосів. Та лиш один — пророчий:
— Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу!
Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.
Переступи межу. Переступи межу!..
Надійка обняла подругу, заплакала.
— Ну чого ти, чого? — дивувалася Віола.
— Не знаю, — прошепотіла Надійка. — Серце стислося. Здалося, що я вже тебе не побачу…
— Дурниці, — пробурчав Іван, нервово потираючи кістляві долоні. — Гарантія у наших космічних кораблів — сто відсотків. Або майже сто. Точно кажу. За останні роки — жодної катастрофи. Жодної жертви. Так що, дівчата…
Він не закінчив фрази і замовк. І Віола теж мовчала, сумно дивлячись на Надійку. Чому вона мовчала? Чому нічого не відповіла на дивне віщування подруги?
9
Почалися дні напруженого тренування. Віола добре витримувала всі необхідні вправи в барокамері та центрифузі. А у вільний від занять час гуляла в лісі. Тут вона відчувала себе серед друзів. Обнімала білокорі стовбури берізок, пестила чутливими пальцями шорстку кору сосен. Прислухаючись до урочистого дзвону лісових велетнів, шепотіла їм ніжні слова:
— До побачення, сестриці… До зустрічі, браття… Я лечу від вас. Чи вернуся — не знаю…
Вона простягала руки до мерехтливого дивокола, ніби віддавала зіркам свою душу.
— Зорі, прийміть мене. Я прагну до вас… Зорі, відкрийте свою тайну!
Вона легко вальсувала серед галявини, і танцювали разом з нею зірки, місяць, золотаві хмаринки, дерева. І здавалося дівчині, що в ритмі її танцю в просторі починає звучати мелодія радісної симфонії.
Одного дня Віола зустріла в холі Космоцентру Віктора. Обоє були страшенно вражені. Космонавт напружено дивився в очі дівчині, тривожно мовчав. Вона ясно, по-дитячому всміхнулася, подала руку. Він полегшено зітхнув.
— Здрастуй, Віоло.
— Здрастуй, Вікторе.
— Віоло, так багато днів минуло відтоді, як ми… Ціла вічність. Тоді я, знаєш…
— Не треба, мовчи…
— Ні, треба. Треба, Віоло… Я багато передумав, багато збагнув. Віоло, я тебе…
— Мовчи, Вікторе. Не треба…
Дівчина благаючим поглядом глянула на нього, підняла застережливо вгору долоню.
— Віоло! Чому борониш мені сказати заповітне?
— Мовчи, мовчи. Я чую, знаю все. І мені радісно…
— Це правда?
— Правда.
— Я читав, що ти маєш летіти до комети.
— Так.
— Я теж лечу. На Марс. Незабаром старт.
— Я чула, Вікторе. Я знала, що ти такий… незвичайний…
Віктор торкнувся пальцями Віолиної долоні. Поглянув на її бліде, одухотворене обличчя, на сяючі смарагдові очі. Зітхнув легко і щасливо.
— Хай буде так, як є, Віоло. Після повернення з неба ми стрінемося знову… І хай тоді моє серце скаже все, що я приготував для тебе…
Він рушив до виходу, перед тим, як зачинити двері холу, ще раз оглянувся. А Віола довго дивилася вслід йому, шепотіла:
— Чи буде воно — повернення? Чи буде?
Вона зайшла до лікаря, слухняно витерпіла всі процедури. Літня гарна жінка з пронизливими сірими очима вимірювала їй тиск, жартувала:
— Вам позаздрить будь-який космонавт. Можете летіти хоч до іншої зірки…
— Туди, може, й полечу, — задумливо сказала Віола, дивлячись у простір.
— Що ви сказали? — здивовано перепитала лікарка.
— Та ні… нічого! — спалахнула Віола. — То я так… замислилась…
Того ж вечора вона знову зустрілася в холі з Віктором. Він кинувся до неї, схопив за руку.
— Віоло! Я шукав тебе. Я дізнався, що ти вже цими днями…
— Так, це правда. Післязавтра.
— Чому ж не сказала одразу? Чому промовчала?
— А що це міняє? Проте, добре, що ти прийшов сьогодні. Я тобі відкрию свою таємницю. Лише тобі, Вікторе…
— Яка в тебе може бути таємниця, Віоло?
— Велика таємниця. Слухай…
Вона підвела Віктора до вікна. Звідси видно було зорі, мерехтіння ліхтарів, задумливі дерева в осінньому вбранні, що роняли барвисте листя на темні смуги асфальтових доріжок.
— Вікторе… річ у тім, що я… не повернуся…
Віктор закам’янів. Він якусь мить помовчав, потім жалібно всміхнувся. Дівчині було важко дивитися на нього, вона опустила вії.
— Віоло, ти, звичайно, жартуєш. Як можна летіти з таким передчуттям?
— Це не передчуття, — заперечила вона. — Це знання…
— Що ти вигадала?
— Послухай. Я тобі все поясню. Я прийшла до висновку, що комета, котра тепер наближається до Землі, штучна…
— Що за химерна ідея?
— Я певна, що це — посланець іншого світу.
— А інші комети?
— Може, й деякі інші. Не знаю… Та й не в цьому справа, Вікторе. Нам треба міняти свій заскорузлий світогляд. Треба звільнятися від звичних, сірих, одшліфованих думок, аксіом, переконань і традицій. Треба бути полум’яними. Помилятися, падати, вставати і шукати, шукати, шукати нових стежок і проходів до таємниці буття. Адже ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез — нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа, і притягуємо до тих гіпотез усі факти науки та пізнання. Так не можна! Ти чуєш? Треба, щоб кожен на своєму місці довбав скелю таємниці, готуючись до небувалого. І я в цьому експерименті, що має здійснитися, хочу довести собі й іншим, що космос не такий примітивний, як дехто гадає…
Віктор, піднявши руку, потер чоло, розгублено глянув на Віолу.
— Зажди, зажди… Я нічого не збагну. До чого тут проблеми пізнання… і ти? Ти сказала, що не повернешся…
— Це правда. Я вирішила не повертатися. На моєму супутнику є регулюючі ракети. По інструкції я повинна триматися на запланованій відстані від комети. А буде — навпаки. Я наближусь до комети… і сяду на неї…
— Що ти кажеш? — жахнувся Віктор. — Ти ж не повернешся! Віола сумно всміхнулася.
— Ну от. Нарешті ти збагнув. Саме це я тобі й кажу…
Віктор мовчав. їхні погляди зустрілися і вже не могли розійтися. А слів не було. Хлопець гладив долонею ніжні пальці Віоли, і вуста його ледь помітно тремтіли. Нарешті дівчина порушила мовчанку, очі її довірливо запромінилися.
— Я певна, — прошепотіла вона, — що поряд з нами живуть і мислять розумні брати. їх багато. Вони скрізь. І не обов’язково на інших твердих тілах — планетах. Вікторе, ми в полоні якогось карусельного світогляду, примітивної механістичної схематики. Ми цілком ігноруємо той вражаючий факт, що всі небесні тіла, наше єство, кожну частку матерії омиває вакуумний океан, ми в ньому пливемо, ним насичуємося, ним, зрештою, дихаємо. Те, що вважається “нічим”, “порожнечею”, є фундаментом всього сущого і нашого життя зокрема. Ти розумієш, до чого я веду? Нам треба трохи абстрагуватися від планетної каруселі, ступити крок за межі дитячого риштування. Тоді ми побачимо, що простір наповнений великим, всеосяжним життям, що наше життя — то лише лялечка, ембріон всеохопного життя космосу, як про те казав Вернадський. Треба лише розірвати плівку, що оточує нас, ще раз розтрощити кришталеве склепіння, яке колись зруйнував Джордано. О, який страшний консерватизм. І все, все ми будуємо за прадавнім взірцем антропозакоханості, ігноруючи розмаїтість материнської світобудови…
— Віоло! Але ж це…
— Що — волюнтаризм у науці? — насмішкувато запитала вона.
— Ну, не так… але…
— Приблизно так! — підхопила Віола. — Навіть ти, Вікторе, не можеш звільнитися від стереотипів мислення. А інші… Та хай! Хай думають, як завгодно. Я здійсню свій план. Наука не втратить нічого, вона отримає фотографії, дослідження, записи. Все, що заплановано. Я ж залишуся там. Люди дізнаються, хто послав комету до нас, яка її місія, що означає дивна вісниця з безмежності. Ти розумієш, який стрибок для знання? Розумієш, Вікторе? Інколи для обвалу в горах потрібен один камінь…
Віолині очі затуманилися, погляд полинув у далину.
— А може… може, я й не загину… Вони врятують мене…
— Хто? — ледве чутно запитав Віктор.
— Друзі, брати, — просто відповіла Віола. — Ті, які послали комету. Втім, не будемо про це гадати. Навіть підтвердження гіпотези про штучність комети дасть гігантський поштовх науці…
— Ну й ну! — почувся різкий голос. Віола здригнулася.
До них підходив директор ОІКПу професор Грабер. Він насмішкувато мружив очі, хитав головою.
— Де не носій, там і ви, Віоло. Тільки завітав у Космоцентр, як чую ваш приємний голосок. І архіпікантну гіпотезу з ваших вуст. Уже й комети штучні?
— Вітатися не завадило б, професоре, — повела іронічно плечем Віола. — Доброго вечора!
— Драстуйте, драстуйте, — буркнув професор. — Ви мене так вразили своєю абсурдною фразою, що я забув етикет.
— Чому абсурдною? — здивувалася Віола. — Чим моє припущення гірше від інших, тривіальних?
Директор по-дитячому сплеснув руками.
— Всі ви збожеволіли. Позитивні науки перетворили в склад маніакальних ідей. То канали на Марсі штучні, то Фобос і Деймос — утвори пришельців, то цирки на Місяці — дюзи мегаракет, а сам наш природний супутник — корабель, на якому наші предки прибули до Землі. А тепер, з вашої легкої руки, комети штучні. Може, Сонце, планети, а то й галактики теж штучні утвори?
— А чому б і ні? — насмішкувато запитала дівчина.
— Тоді з вами нема про що розмовляти! — пирхнув, як кіт, професор. — Хіба можна дискутувати з несерйозними людьми?
— Дивно, — гаряче сказала Віола, поглядаючи то на професора, то на Віктора. — Дуже дивно! Виходячи з вашої логіки, якась нижча еволюція, спостерігаючи наші супутники, кораблі, космічні комплекси, повинна вважати їх природними утворами, чимось на взірець планетних паразитів — бліх, чи що!
— Нелогічно! — обурився Грабер. — До чого тут наші супутники, ракети і природні комети?
— А до того, що ви боїтеся прослідкувати поступ науки й техніки на найближчі сотні чи тисячі років. Вже в найближчі десятки літ ми зможемо монтувати “ефірні міста”, що зрівняються по масштабності з Фобосом, Деймосом або перевершать їх. А далі? В наступні мільйоноліття? Мислячі істоти Землі зможуть творити планети, зорі, а може, й галактики… Якщо в цьому буде необхідність. Хіба не ясно, що це так? Де ж межа потужності розуму? Світ безмірний. Брати в інших світах, може, обігнали нас на мільйони циклів…
— Де вони? — іронічно розвів руками професор.
Віола гірко всміхнулася.
— Завжди це запитання. Подайте їх сюди! Чому нам хочеться, щоб істоти з інших світів обов’язково позували перед нашими об’єктивами або дарували нам автографи? Звідки така зарозумілість та самозакоханість? Наша цивілізація може виявитися ембріональною, дитячою порівняно з життям безмежності…
— Ет! — зневажливо махнув рукою Грабер. — Розвели цілу філософію на фікції. Наївняцтво, еклектика — більше нічого!
— Яка там філософія, — сумно сказала Віола. — Елементарна людська логіка. А комета штучна, — по-дитячому закінчила вона.
Грабер рушив до виходу. На порозі оглянувся, сухо сказав:
— Жаль, що я раніше не знав про ваші божевільні ідеї. Нізащо не прийняв би до інституту.
— Дуже переконливий метод вести дискусію, — насмішкувато кинула йому вслід дівчина. — Вікторе, ти чуєш? А втім, досить суперечок. Ходімо, погуляємо під зорями…