— Варяги, на поміч! — гукнув до них Ольг. — Порятуйте від кочівників!.. Захистіть, родовичі!
Воїни кинулися до нього, заступили, виставили поперед себе списи, в очах рішучість і холодна відвага. Вершники, зупинившись, пасли очима Ольга за їхніми спинами, але відбивати не наважилися. Разом ударили нагаями коней, розвернулся й вилетіли з брами.
Молодий ярл знеможено притулився до нахололої за ніч стіни, підвів голову, знайшов поглядом ту вежу, через яку до міста входило сонце, і посміхнувся. Тільки тепер він повірив у свій порятунок…
Весняна повінь несла річку між глинистими високими берегами. Тісно воді, тому й нуртує, пирскає пііицо^ рудою, мов кров. Та це тільки зір воїна так її сприймав, бо давно вже тут, під стінами Новгорода, не лунав гук бойовиська, не кресалися мечі, не вихоплювався з грудей конаючого воїна передсмертний зойк. Ольг у задумі дивився на нестримний плин ріки, могутні сосни, які суцільною стіною заступали півнеба. Час від часу зиркав угору, сподіваючись угледіти журавлів, які мають саме о цій порі вертатися з далеких країв додому. Так, саме додому, бо вже не одне літо живе Ольг на цій землі, називаючи себе за руським звичаєм Олегом. Не мечем відчинив браму града, а обіцянками бути тут заступником і тримати у граді лад. Уже й Рурик помер, з яким вони прийшли княжити сюди, залишивши йому свого сина Ігоря…
Чиясь тінь лягла поруч, довга й чорна. Тривожне передчуття стисло серце. Рвучко обернувся: назустріч із глибоких западин — темний вогонь очей. Перед ним стояв худий, високий чоловік, довга борода посічена сивиною. Щось у погляді, постаті знайоме, але далеке-далеке. І раптом у пам’яті сплинуло: зблиск меча над головою Елза, Скольдові вибалушені очі… Безрукий раб.
— Монь?!. Ти?! — вигукнув і рушив до нього, охопив за гострі плечі. — Я знав, що ти прийдеш до мене, знав, — замовк, бо стисло в горлі. Та прибулець відхилився, суворо мовив:
— Насилу добився до тебе, князю. Скільки літ виглядав тебе у Киян-граді. Не вірив, що згинув у полоні. А ти тут лад чиниш. Пощо до нас не йдеш із своєю силою? Аскольд зовсім розперезався, торгових людей до нитки оббирає, дань тяжку з усіх бере. Ремствує люд київський…
— Аскольд?… Про кого мовиш? Такого імені не чув.
— Не чув? — хитренько так поглянув на Ольга, докірливо й недобре, аж кольнуло того в серце. — Хіба вже забув про Елза, про свою помсту?
Шаленим вогнем, як і замолоду, спалахнули очі варяга, схопив Моня за плече, аж каптан затріщав, затіпалося в дужих руках худе тіло, але не злякався колишній раб.
— Даремно витрачаєш силу й гнів свій на мене. Я лиха тобі не чинив. Прийшов сказати, що ворог твій прибрав собі ім’я Аскольда й уже нічого не остерігається, гадає, що з твого роду нікого не лишилося, — вивільнився з княжих рук і трохи відступив про всяк випадок.
Та Ольг швидко вгамував свою варязьку знавіснілість, хоч груди ще високо випиналися. Далі запитав розважливо:
— Кажи, чого до мене прийшов? Пристану на твою думку…
Монь знову присунувся, бородою прилип до вуха, зашепотів втаємничено, хоча нікого поблизу й не було:
— Бери воїнів і йди до мого града. В Аскольда дружина сита й лінькувата. Легко його візьмеш, цього разу не вислизне від тебе. А я люд київський супроти нього підніму, підмовлю. Ніхто за ним не стоятиме. Чуєш? Я до Аскольдових вух донесу, що купці варязькі до нього йдуть з багатими товарами. Мовляв, можна їх буде хитрістю до града заманити, а там усе й повідбирати. Він потрапить на цей гачечок, бо ласий на чуже добро. О-о-о, мені це затямилось на усеньке життя, — сказав і виставив поперед себе безпалі руки. — Через місяць чекатиму тебе щовечора на тій галявині, де угорський шлях пролягає. Пам’ятаєш? Зозулею кричатиму…
Отак і вийшло, що знову Ольг плив на човнах по розгойданих весняними водами ріках, тільки цього разу мав за собою велику і сильну дружину. А ще йшли з ним не лише варяги, а й новгородці, воїни веселі та сміливі. Чого вони подалися за ним? Не відає. Щоправда, той кучерявий гусляр Братко сказав, що хочуть поглянути на місцину, де середина землі руської є. До них хилиться Ольгове серце, а не до варягів, які місця собі ніде не нагріють, хапають усе, що чуже, за сувій полотна людське життя відбирають, тому й прокльонами звідусіль їх обкладають. Настане час, і розсіються вони по землі, згинуть безвісти, бо не мають коріння. Ні, він діятиме інакше, прийде туди, куди покличе його меч. Набере з русів дружину, між ними варягів поставить, щоб своєю люттю їх згуртовували. А себе варягом не називатиме, Олегом для всіх стане. Отак розмірковує ярл, але нікому своїх потаємних задумів не виказує. З Монем міг би мову вести відверту, бо гой теж не лише помсту справити шукає, а й захисту своїй землі.
Цього разу Олег вів дружину швидко й мирно. На перепочинок зупинялися в місцях тихих і безлюдних. Попереду пустили кілька човнів з товарами, воїни за купців себе видавали, з поселянами торгувалися, ві мечі не хапалися. Нехай звістка котиться від хижі до хижі, що пливуть рікою торгові люди, намірів злих не мають. Отак донесуть її до Киян-града, де сидить у безпеці його ворог Скольд. Чекатиме він на них, пастку лаштуватиме, вигадуватиме, а потрапить до неї сам.
Воїни не мали часу роззиратися, бо щосили гнали веслами важкі човни вниз, обганяючи течію: князь велить поспішати. Сам же він пильно вдивляється у береги, примічаючи вже колись бачене. Виявляється, що пам’ять чіпко тримала скільки літ не тільки бойовиська, смерть дядька Олафа, віще марення в тій затоці, а й якісь незначні прикмети. Отам, на пагорбі, дерево височіло, — мабуть, буря звалила його, тепер біліє в густій траві стовбур, ніби корчиться дивовижна істота, що ніяк не може доповзти до води. А ось там мусить бути острівець, біля якого заскочили зненацька рибалку. Він куняв у човнику, певен у своїй безпеці. Варяги зачепили човника гаком і потягли за собою. Рибалка прокинувся, очманіло водячи очима по бородатих лютих обличчях, а потім шубовсь у воду — і хвиля накрила те місце. Випірнув далеченько, але все ж котрийсь хотів дістати стрілою. Та ярл тоді не дозволив, нехай пливе, сказав, човника ми в нього забрали, а сам нам не потрібен, нічого зідрати, одне лахміття на ньому.
Пагорби Киян-града, як і минулого разу, з’явилися несподівано, перепиняючи шлях річці, відтискаючи її від берега, а вона бурунилася, вимивала в ньому глибокі вирви. Князь звелів згорнути вітрила з чорним сонцем, а на пащеки дерев’яних драконів, що вистромлювалися над носами човнів, накинути в’язанки трави. А ще загадав співати руських пісень, нехай вивідувачі Аскольда гадають, що це пливуть люди мирні, не вдатні до битви.
Сховалися за тим самим острівцем, що й колись. Олег узяв із собою зо два десятки воїнів і поплив до берега. Мечі тримали напоготові, але остерігання були даремними, ніхто не став їм на заваді. Якийсь час почекали, а потім, коли почало сутеніти, повів їх Олег крутим схилом. Добре пам’ятає шлях, який долав тоді, але тепер за ним важко посопували воїни, щитами розсовуючи густе віття дерев. І ось знову та галявина, облямована липами, заквітчана травами під ногами. Десь ніби голос тоненький озвався; рвучко обернувся — нікого, тільки останній сонячний промінь перебіг галявиною і згас.
Ось та дорога, якою погнали його в полон. Якою ж довгою і кривавою виявилася вона для нього. Скільки рззів здавалося, що от-от урветься… Обвела вона його і.лвколо світу і врешті знову прибила до цієї місцини… Два роки мусив він із мечем вартувати отой град біля моря, ходив з дружиною і в степ відганяти кочівників.
Чимало їх смерть прийняло від його меча, бо й серед своїх родовичів вирізнявся силою та вмінням битися. Прозвали за це його Січовиком, як і дядька Олафа. А потім спокусив його візантійський цар золотом, до своєї дружини прийняв. Далі вимірював довгими ногами пустелі Аравії, де воїни, смагляві й окаті, не витримують тривалого запеклого бою, швидко тікають на прудконогих конях; видирався по скелях Вірменії; бився з албанами, які нацьковували на варягів величезних собак.
Може, отак десь і наклав би головою, але підбив родовичів на хутори свої повернутися, вдихнути холодного повітря, попити джерельної води. Захопили вони царський дромон із шовковими подушками і великими вітрилами. Та вдома, на березі північного моря, їх ніхто не чекав. Скрізь руїни, запустіння, чоловіки з мечами розбрелися ватагами по світах. Отоді й подався з Руриком до Новгорода на службу, заробляти на кусень хліба й кварту питва. Немає Рурика, а сина його малолітнього привіз із собою, нехай звикає до дзенькоту мечів та бойових сурм.
Голос зозулі змусив князя насторожитися, покласти руку на меч. Монь випірнув із темряви, мов зловісний птах, легко й безшелесно. Зашепотів швидко, збуджено:
— Він нічого не запідозрив, коли я сказав йому про варязьких купців. Мовляв, завтра вийду до них. Отож, князю, слухай. Більшу частину дружини сховай на тому березі в шелюгах, меншу — внизу угорського шляху, щоб Аскольд не випорснув. Сам бери кільканадцять воїнів і приходь сюди зранку. Знай, я всіх ліпших мужів київських підмовив, ніхто за ним руки не потягне. Тебе хочуть князем узяти. Чуєш, не мечем град здобудеш, а добра воля киян відчинить тобі його браму. Тільки присягнешся, що захищатимеш і лиха не чинитимеш.
Олег кивав, погоджуючись, а сам думав про те, що мусить добре нагострити меча, гарно відпочити перед завтрашнім боєм. Скольд, чи як там його нині кличуть, міцнорукий, меча з них вибити буде важко, треба мати неабияке вміння.
— Завтра сюди виведеш, — вказав ближче до дерев, — на край галявини, щоб оговтатись не встиг.
— Гаразд, виведу, — зблиснули в темряві очі Моня. — То я піду?
— Зачекай, — притримав його Олег. — Тут хижа колись була, дівчина біля неї ходила… косу чорну й довгу мала. Що з нею?
— Не відаю, — розвів порожніми рукавами Моня. — Подейкують, що орда забрала, десь і загубився її слід в степу…
Густий вранішній туман сховав дружину Олега. Воїни затоптували багаття, залишаючи на піщаному березі великі чорні плями, ніби величезний звір пройшовся понад річкою. Зброя і щити нахолоди за ніч, аж обпікали руки, човни важкі й неповороткі. Вітрила набрали вологи, хлюпотіли, як після дощу. Малий Ігор, окатий і довголиций, дрібно тремтів, тулився до Олега. Той сказав:
— Тримайся біля мене, не відходь ні иа крок! І нічого не бійся, бо ти син князя і сам князь. Зрозумів?
Хлопчик хотів відповісти, але не зміг розтулити вуста, тільки кивнув. Покірливо дав себе перенести бородатому варягу на човен, там примостився на носі, щоб дивитися на стрімкий, безшелесний біг води. Він не розумів, навіщо його привезли до цього чужого берега, хочуть залишити отут. Дядько Олег сказав, що князюватиме у тому граді на високій горі. Тільки треба звідти мечами вигнати якогось Аскольда, який хитрістю всівся у ньому. Дядько Олег так і вчинить, бо він великий і дужий.
Пристали до берега там, де починався угорський шлях. Гуртом, наїжачившись списами, пішли вгору. Олег озирнувся, сонце стрімко сходило над рікою, розворушивши туман, червоні клубки якого котилися берегом. На галявину не вийшли, сховалися між липами.
Чекати довелося довго. Воїни повсідалися під деревами, мовчали, тільки рвучко повертали голови на кожен шерех. Ігор теж сидів незворушно, водив очима за метеликами — таких великих він ніколи не бачив. Іноді рука ніби сама тягнулася за метеликом, аби доторкнутись, але, зиркнувши на суворе обличчя дядька Олега, не наважувався. Проїхав на волах молодий рус. Воїни насторожились, але він їх не помітив. Воли тягнули воза повільно, тому ще довго було видно білу сорочку поселянина і чулося рипіння великих коліс.
Знову тиша, зелена ущелина галявини, гудіння бджіл, Сонце ледь не над головами опинилося, втикало гострі промені в землю. Прибіг вивідувач, меткий, гостроокий хлопець, видихнув, змахуючи з чола рясний піт:
— Йдуть… багато людей!..
Олег мигнув воїнам, які мали видавати себе за купців. Ті підвелися, дебелі, неквапливі, легко винесли з-під дерев великі паки з товарами, поставали біля них, набрали поважного вигляду. Далі завели розмови про небезпечність торгових шляхів, дорожнечу і розор в багатьох землях, свавілля великих і малих правителів, які забирають задарма все, що припаде їм до вподоби. Так захопилися, що й не помітили людей, які з’явилися на протилежному боці галявини. Коли ж ті наблизилися, “купці” підвелись і, розчесавши пальцями бороди на два боки, стали очікувально позирати на людей з Киян-града. Один із них, що був попереду, — опасистий, в черврному корзні, нетерпляче запитав:
— Звідки ви? Назіщо покликали мене?
— Торгові люди ми… з варязької землі. Кажуть, що й ти звідти… — навперебій загомоніли купці. — Мимо йдемо, хочемо тобі товар показати. Тільки не знаєм, як звати-величати тебе?
— Я князь Аскольд, отам мій град… на горі.
— Ти не князь, — раптом долинув грізний голос, і з-за спин купців вийшов Олег, підштовхуючи поперед себе Ігоря. — Ти не князь, — повторив. — Ось він князь і княжий син, — поклав руку на плече хлопчика. — А ти всівся в граді силою і зло людям чиниш, — говорив зумисне мовою русів, а закінчив по варязьки: — На тобі кров мого брата Елза, ти вбив варягів десять літ тому на березі цієї річки. Я прийшов помститися…
Аскольд очманіло дивився на нього, а тоді заволав:
— Дружино, до мене… на мечі їх… на мечі!
Та з-за дерев вийшли озброєні руси з довгими списами, перегородили галявину. Аскольд якийсь час люто стежив за ними, і раптом кинувся на Олега. Той не чекав такої спритності від огрядного суперника, ледь устиг захистити малого Ігоря щитом, а потім відштовхнути вбік. Сам же закружляв навколо свого кривдника. Не поспішав, бо був певен — ніхто не втрутиться, не стане на заваді. Монь додержав слова, підмовивши ліпших мужів Киян-града супроти Аскольда. Тепер він у його руках сплатить сповна і за кров родовичів, і за Олегові поневіряння та приниження. Спокійно і вміло прихищався щитом, підставляючи його під Аскольдового меча, наче дражнився, виказуючи свій спокій та зневагу.
То було дивовижне видовище: двоє дебелих бороданів витоптували траву на галявині, ганялися одне за одним із мечами. Вони тікали від смерті й шукали її, тримаючи на вістрі своєї зброї. А гурт людей стежив за їхпім двобоєм похмуро й очікувально. Їм потрібен в живих тільки один. Ось нарешті облишив ухилятися й відступати Олег, тримаючи меча обіруч, заходився ним гамселити, та Аскольд тільки хрипів та відбувався. А тоді й сам кинувся на суперника, здавалося, що зімне, розтопче, розрубає, бо ніщо й ніхто не перепинить оце велике, важке тіло, налите силою і люттю. Олег наміривсь ухилитися, відступити вбік, щоб опинитися позаду, але зашпортався в траві, похитнувся і ледь не впав. Це і врятувало його, бо меч Аскольда просвистів біля скроні. А той уже знову розігнався і біг на нього, аж земля двигтіла під ногами. Та цього разу Олег зумів вчасно розвернутися й наніс раптового удару ззаду, по товстому карку.
Аскольд упав ницьма в траву. Переможець стояв над ним втомлений і зовсім не грізний, з його меча скрапували у траву червоні краплі крові.
Варяги вдарили у щити мечами, гейкнули радісно, руси піднесли списи, теж пустили войовничий гук. Монь підійшов до Олега:
— Ходімо, князю, до града!
Олег узяв за руку Ігоря, рушив через галявину. Хлопчик озирнувся на велике тіло, яке нерухомо лежало в густій траві. Хтось із воїнів накинув на нього червоне корзно, встромив поруч довгого меча. А угорським шляхом уже надходила Олегова дружина. Вони разом рушили до Киян-града. Шлях був вибоїстим і покрученим.