Надворі було ще так ясно, що прибулець — а то був Остріт — чітко розгледів обличчя відьмака. З несподіванки він аж сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі скривила йому вуста. Відьмак тільки криво посміхнувся — добре знав свій теперішній вигляд. Після випитих трунків обличчя зробилось крейдяним, а зіниці розширились ледь не на все око. Завдяки цій мікстурі відьмак міг бачити й у найглибшій темряві — саме це було зараз для нього найголовнішим.
Остріт, щоправда, швидко отямився.
— Ти схожий зараз на справжнісінького мерця, чарівниче. Певно, зі страху? Не бійся. Я приніс тобі порятунок.
Відьмак не відгукувався.
— Чуєш, що я кажу, ривійський знахарю? Ти порятований. І багатий, — Остріт зважив у долоні торбину з грошима і кинув її до ніг Геральтові. — Тисяча золотих. Бери їх, сідай на коня і скачи щодуху.
Ривієць не озивався.
— Не вилуплюй на мене очі! — підніс голос Остріт. — І не марнуй мого часу! Я не збираюся стояти тут аж до півночі! Чи ти не дотямив? Я не хочу, щоб ти знімав ці чари. І не хочу, щоб ти її вбивав. Просто хочу, щоб забрався звідси. І щоб усе лишилося по-старому.
Відьмак не рухався. Не хотів, щоб вельможа помітив, якими швидкими зробилися його рухи, якою стрімкою — реакція. Темрява западала швидко, і це було вельми до речі, бо навіть сутінки здавались занадто яскравими для його розширених зіниць.
— А чому це, пане, все має лишатися по-старому? — спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.
— А це вже, — Остріт виклично підніс голову, — хай тебе не обходить!
— А якщо я вже знаю?
— Цікаво.
— Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди? Якщо королівські примхи остогиднуть нарешті і вельможам, і простим людям? Я, між іншим, їхав до вас через Риданію й Новоград і чув не раз, що у Визимі начебто ждуть — не діждуться короля Візимира яко спасителя й істинного монарха… Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов’язку та про звичайну порядність?
— Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш! — крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. — Не люблю дискутувати з ким попало! Ви тільки його послухайте: мораль, етика, кодекси!.. І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Лицемір, що розкланювався перед Фолтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, як найманий головоріз! І ти смієш іще задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе відуна? Чарівника? Ти, шолудивий відьмаку! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!
Відьмак навіть не ворухнувся.
— Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте, — мовив він спокійно. — Темніє. Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча.
— Ти сам напросився, знахарю! Отримуй, що заробив! І не поможуть тобі твої штучки! Маю при собі черепашачий камінь!
Геральт лише усміхнувся. Поширені гадки про силу черепашачого каменю були безпідставні. Але тратити силу на чарівні закляття, як і щербити свій срібний меч об Острітове залізяччя, він не мав жодного наміру. Отож стрімко ухилився від Острітового меча і п’ястуком ударив вельможу в скроню.
Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв’язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.
— Мовчи краще, — мовив відьмак. — Бо прикличеш її передчасно.
— Ти, клятий убивцю! Де ти там?! Ану розв’яжи мене зараз же, собацюро! Висітимеш за це, сучий сину, на шибениці!
— Тихо.
Остріт важко дихав.
— Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв’язаного? — озвався вже тихіше він, майже пошепки додаючи до запитання лайку.
— Ні, — мовив відьмак. — Відпущу тебе, але не зараз.
— Ти, душогубе! — просичав Остріт. — Хочеш мною затулитись од упириці?
— Хочу.
Остріт принишк, перестав борсатись.
— Відьмаку!
— Чого тобі?
— Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів од них, живцем згнив. І знаєш, чому?
Геральт мовчав.
— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаку, ти тут?
— Тут.
— Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості… Чуєш, відьмаку?
— Чую.
— Це все його мати, стара королева. Напевно вона. Не могла бачити, як він і Адда… Відьмаку! Щось найшло на мене і я сказав… Це я винен, відьмаку?.. Я?
— Це вже не має значення.
— Північ близько, відьмаку?
— Близько.
— Відпусти мене раніше. Дай мені трохи часу.
— Ні.
Остріт не почув гуркоту кам’яної плити, що зсунулась із гробниці, але відьмак чув усе. Він нахилився над зв’язаним вельможею і кинджалом розрізав мотуззя. Остріт, не чекаючи нагадування, підхопився, пошкутильгав трохи на затерплих ногах, а далі побіг. Його зір уже так призвичаївся до темряви, що розрізняв дорогу до самого виходу.
Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала доступ до склепу. Геральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну, нелюдську постать упириці, що спритно, швидко й безгучно кинулася вслід Острітові.
Моторошний, несамовитий крик розітнув ніч, струснув старі мури й завис, вібруючи, під склепіннями покинутого палацу. Відьмак не міг достеменно оцінити відстані — загострений слух наближав усі звуки, — але знав, що упириця здогнала Остріта дуже швидко. Занадто швидко.
Геральт вийшов на середину залу і став поряд із входом до склепу. Відкинув плаща. Повів плечима, перевіряючи, як висить меч. Натяг рукавиці. Мав іще хвилю часу. Знав, що потвора, хоч і сита по зав’язку, не відразу покине труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї коштовними ласощами, що живили її в летаргії.
Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, лишалося ще зо три години. Хіба що крик півня міг його спантеличити. Та скорше всього тут на цілу округу не було жодного півня.
Нарешті він почув. Упириця ступала поволі, човгаючи по паркеті. А невдовзі й побачив.
Опис був достеменний. Непропорційно велика голова на короткій шиї була оточена кучмою рудого поплутаного волосся. Очі світились у темряві, як два червоні карбункули. Упириця завмерла, вдивляючись у Геральта. Раптом відкрила пащеку, мовби нахваляючись рядами білих гострющих зубів, і лунко її захряснула, наче віко металевої скрині. І в ту ж мить стрибнула — з місця, не розганяючись, націлившись у відьмака кривавими кігтями.
Геральт одскочив убік, крутнувшись у блискавичному піруеті, упириця майнула мимо і теж крутнулась, розтинаючи повітря кігтями. Вона не втратила рівноваги, кинулася знову, тим разом з півоберту, клацнувши зубиськами просто перед грудьми Геральта. Ривієць відскочив у другий бік, трикратно змінивши напрямок обертання в енергійному піруеті і тим самим дезорієнтувавши напасницю. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її в бік шипами, насадженими на тильний бік рукавиці.
Упириця по-звірячому загарчала, виповнюючи склепіння палацу грізним відлунням, припала до землі, завмерла і заходилася вити — глухо, погрозливо, люто.
Відьмак зловтішно всміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було смертельним для упириці, як і для іншої нечисті, зродженої чаклуванням. Потвора не відрізнялась від інших, а це давало шанс відчаклувати її, тимчасом як срібний меч — крайній засіб — давав шанс заціліти самому.
Упириця не квапилася з новим нападом. Наближалась повільно, вищиряючи ікла і пускаючи бридку слину. Геральт відступав, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував напасницю. Йдучи так, відьмак розмотував довгий тонкий ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був теж срібний.
Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі й, звиваючись, наче вуж, стрімко обплів їй голову, шию, плечі. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту, борсалась на підлозі і дико гарчала — чи то від люті, чи від пекучого болю, що його завдавав ненависний їй метал. Геральт був задоволений — міг убити потвору хоч зараз, коли б тільки захотів. Але меча не виймав. Ніщо у її поведінці поки що не свідчило про невиліковність. Відьмак одступив на безпечну віддаль і, не зводячи погляду з потвори, що катулялася на паркеті, глибоко дихав зосереджуючись.
Ланцюг тріснув, срібні кільця, сипнули, мов дощ, на всі боки, дзеленькаючи об каміння. Засліплена люттю упириця з виттям кинулась на Геральта. Відьмак дожидався спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою знак “аард”.
Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаяло, наче під різким вітром. Важко, з хрипінням, долаючи крок за кроком, вона наближалась. Усе-таки наближалась.
Геральт занепокоївся. Він, звісно, й не думав, що такий простий магічний зйак паралізує потвору, але й не сподівався, що вона подолає його дію так легко. Не міг утримувати знаку занадто довго — було це надміру виснажливо, отож, тільки-но упириця підступила кроків на десять, він зняв знак і відскочив. Як і очікував, з несподіванки упириця полетіла вперед, утратила рівновагу, беркицьнулась, ковзнула паркетом і покотилася сходами вниз у зяючий отвір склепу. З підземелля долинуло її розлючене виття.
Щоб виграти час, Геральт вибіг на сходи, що вели на галерею. Не досяг навіть середини, коли упириця вибралася зі склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Відьмак почекав, поки вона підніметься за ним на сходи, після чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась од них і в неймовірному, метрів на десять, стрибку полетіла за Геральтом. Його піруети збивали її з пантелику дедалі менше, гострі кігті вже двічі лишили слід на кафтані ривійця. Але новий, неймовірної сили удар рукавиці зі срібними шипами відкинув потвору і на якийсь час погамував її запал. Почуваючи невимовну лють, Геральт ударом ноги повалив упирицю на землю.
Вона загарчала так, як ніколи досі: але пересохлий тиньк посипався зі стелі.
Упириця знову звелась на ноги, тремтячи від жадоби помсти. Геральт чекав. Видобувши меча, описував ним у повітрі кола й поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, аби рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась — наближалась поволі, не зводячи очей зі срібного леза.
Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Описавши неквапно вістрям півколо, він ступив крок до неї. Тоді ще один. Тоді рушив швидко, розкрутив меча над головою. Очі його зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався звірячий крик. Упириця відступала зигзагом під натиском небувалої люті, ненависті, вбивчої сили, що випромінював цей чоловік. Вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона зойкнула, крутнулась на місці і кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.
Геральт, усе ще відчуваючи в тілі дрож, стояв посеред залу. Довго ж це тривало, подумав він, перш ніж цей макабричний, шалений танок призвів до сподіваного, дав змогу психічно з’єднатися з супротивником і проникнути до найглибших шарів його волі. Лихої, підступної волі, з якої упириця, власне, й постала. Відьмак удруге здригнувся, згадавши мить, коли ввібрав був у себе той згусток зла, аби спрямувати його на супротивника. Ніколи ще не стикався з такою могутньою ненавистю й жадобою вбивства — навіть у василісків, що славились цим найдужче.
Ще краще, подумав він, простуючи до входу в підземелля, що чорнів на підлозі, немов калюжа. Ще краще, бо міцніший удар отримала упириця. Поки бестія отямиться після шоку, це дасть йому трохи часу на подальші приготування. Навряд чи він спромігся б на ще одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а ніч попереду довга. Упириця не повинна потрапити в склеп до світанку, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне. Він зійшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим — у ньому було лише три кам’яні саркофаги, плита на першому напіввідсунута. Геральт добув з-за пазухи третю плящину, хутко випив усе, підійшов до саркофага й заліз усередину. Як і сподівався, саркофаг був подвійний — для матері й доньки.
Насунувши плиту над собою, Геральт почув згори гаркіт потвори. Він ліг горілиць біля муміфікованих решток Адди й накреслив на плиті поруч знак “ірден”. На груди собі поклав меч і поставив маленьку клепсидру, виповнену фосфоричним піском. Схрестив руки. Не чув уже ревіння потвори, що нишпорила по палацу. Переставав чути будь-що, бо випитий щойно трунок починав діяти.
Коли розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, а це означало, що його забуття тривало навіть довше, ніж слід. Геральт наставив вуха — і не почув нічого.
Взявши однією рукою меча, він другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, без особливих зусиль відсунув плиту. Кругом була тиша.
Він підвівся й, тримаючи зброю напоготові, визирнув із саркофага. У склепі панувала темрява, але відьмак знав, що надворі вже розвиднюється. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець і підніс його вгору, кидаючи на стіни склепу химерні тіні. Ні душі.
Геральт вибрався зі склепу затерплий і здерев’янілий од холоду. І побачив її. Вона лежала горілиць під саркофагом, гола і непритомна.
Вигляд мала доволі бридкий: худа, з невеличкими гоструватими груденятами, страшенно брудна. Рудувате волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганця на плиті, Геральт похилився над нею. Вуста її були геть бліді, на скроні видніло криваве садно від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меча і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби виявилися людськими. Спробував ще роздивитися її руки, сховані в поплутаному волоссі. Та поки намацав долоню, побачив розплющені очі. Запізно.
Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Вона завила, цілячись йому в очі другою рукою. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.
Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, пообламувані, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!
Геральт насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт розстебнув кафтан, роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…
Встиг. І таки знепритомнів.
У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.
Побачивши білені стіни і дерев’яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордегардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.
— Лежи, відьмаку, — сказав Велерад. — Лежи, не рухайся.