Володимир ТЕНДРЯКОВ
Фантастичний роман
Мною нічого не закінчується, я лише дрібненька частка великого, нескінченного, нещезаючого. Важливий навіть не я — рано чи пізно однаково помру! — важливий той слід, який зумію залишити.
Кожен повинен прагнути залишити після себе яскравий і глибокий слід у житті.
Забракне у нього сил, що ж вдієш! Але прагнути до цього він зобов’язаний.
З непроглядної далини часу тече потік роду людського, наймення якому — Історія. Він несе нас через наше сьогодні далі, у невідоме.
У невідоме? Ой ні, не зовсім! Далеке проступає вже зараз, треба тільки вміти його бачити — велике через мале, у падаючому яблуці — закон всесвітнього тяжіння.
Хто в 1820 році звернув увагу на повідомлення Ерстеда про те, що стрілка компаса різко відхиляється до провідника, по якому пропущено струм?.. Людей тоді хвилювала доля Наполеона, який доживав останні дні на острові Святої Єлени, вбивство герцога Беррійського. А стрілка компаса… яка, прости господи, дурниця. Але від неї здригнулася Історія, почалася нова промислова ера, електрика увійшла в життя і змінила його, змінився світ, змінилися ми самі.
А пучка уранової солі, що випадково засвітила пластинку Беккереля… А «божевільні» прожекти скромного вчителя з Калуги — вирватися з обіймів Землі!..
Тече потік роду людського. Куди! Які сили женуть його? Чи ми безвільні раби цих фатальних сил, чи ми спроможні якось їх загнуздати? Болісні питання буття завжди викликали страх перед майбутнім. Він проривається в легендах про всесвітній потоп, що поховав під собою людство, у страхіттях одкровень від Іоанна, у жорстоких розрахунках Мальтуса. І хоч активна життєдіяльність людей перемагала цей страх, та тривога за свої долі не зникала і загадки буття не ставали менш болісними.
Чим далі, тим менше людина залежала від зовнішніх сил, тим сильніше вона відчувала — небезпека таїться у ній самій. Не хтось і не щось стороннє найдужче заважає жити, а неминуча люта взаємонесумісність.
І ми тепер гостріше, ніж колись, усвідомлюємо, що між звичайно житейськими конфліктами Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами і глобальними катаклізмами світових воєн існує глибинний зв’язок, те й інше — порушення спільності.
Але ж роз’єднаності в усі часи протиставляли моральність. Справіку на неї розраховували, до неї палко закликали. Та ми вже втомилися від гучних закликів, як і раніше, не впевнені ні в собі, ні у своїй буду чині. Куди занесе нас бурхлива течія Історії, яка прискорюється й прискорюється, у які кипучі пороги, у які згубні вирви?..
Прийдешнє проглядає уже зараз: у малому — велике! Як розгледіти його нечіткі ознаки? Ознаки небезпеки, що насувається, ознаки обнадійливі і рятівні. І передусім ознаки відродження моральності, без неї немислиме життя.
Майбутнє проступає вже зараз — така особливість розвитку. Щоб помітити несміливі ознаки цього майбутнього, треба, як не парадоксально, вдивлятися в минуле, у витоки нинішнього. Тільки тоді можна збагнути, яке воно мінливе і куди ця мінливість приведе. Прийдешнє бачиться через минуле.
Несе час рід людський, позаду, по ріці Минулого, у фарватері Історії залишаються людські маяки. Кожен щось собою позначає. По них найлегше орієнтуватися. І чи варто відвертатися від їхнього архаїчного світла, якщо воно навіть здається нам ілюзорним?
СКАЗАННЯ ПЕРШЕ
Про невчасно загиблого Христа
У надвечір’ї море Галілейське завмирає: хвилі відбігають від огладжених валунів, знесилено лежать на гальці і безшумно зітхають. Вздовж берега червоні, пропечені скелі рвуться з соковитої зелені, над ними зсудомлені сосонки обіймаються з цупкими олеандрами.
Зблискують весла на сонці, женуть незграбну рибальську барку. Путь недалека, у найближче містечко Віфсаїду, воно вже видніється попереду — на схилі ліпляться одна над одною пласкі покрівлі й латки садків. У барці десяток чоловіків, рибалок з Капернаума. На кормі, випроставшись, сидить хирлявий, обпалений сонцем, вкутаний у довгий вигорілий плащ чоловік. Він недавно з’явився у цих краях і про нього одразу ж заговорили. Марія з Магдали, котру він вилікував від біснуватості, бігала узбережжям і вголос славила його ім’я.
По землі палестинській з давніх-давен бродили пророки, віщуючи надії, погрожуючи загибеллю. Тепер їх заледве чи не більше, ніж у давнину. Тетрарх Ірод-Антипас не так давно відрубав голову пророкові з Іудеї Іоанну, який жив у пустелі, носив верблюжу волосяницю, хрестив водою з Йордану. З усіх кінців країни ремствують на Антипаса. А поряд у неспокійній Самарії месією оголосив себе якийсь Досифей, котрий так свято зберігав благочестя, що цілком відрікся від їжі, ходять чутки — чи то помер з голоду, чи то все-таки нетлінно живий. Досиф’ян багато, і всі вони щосили славлять учителя. І ось новий пророк — прийшов зараз з Іудеї, стрічався там з Іоанном, та родом він з Назарета.
Назарет близько, день дороги, а може, й того не буде. І кажуть про нього люди: «Не чекай з Кесарії привіту, а путнього з Назарету». У багатій язичницькій Кесарії сидить римський прокуратор, а в Назареті живуть горлопани і плутаники. І все ж у Капернаум цей назаретянин увійшов, супроводжуваний натовпом, дітвора бігла попереду й верещала півнячими голосами:
— Осанна! Осанна!
Пророк йшов берегом легким підскоком і несподівано зупинився. З води вибирали у човен сіті брати Іонові — Симон та Андрій. Заплутана у сітях риба вогнем спалахувала у призахідному сонці.
— Ідіть зі мною, — мовив чужинець, — ловцями душ зроблю вас.
Старший брат, Симон, суворо зиркнув на пророка, який стояв на березі. Той був непоказний з виду, низькорослий, довга бахмата одіж спадала з вузьких плечей, лице змарніле, темне, із скривленим носом, але скрашував його усміх і погляд чорних блискучих очей був щирий та веселий.
— Хто ти? — непоштиво спитав Симон.
— Син Людський.
Симон мовчки підгріб до берега.
Симоновій тещі того вечора нездужалось, скаржилась на голову. Гість приклав руки до її тім’я, поговорив, зняв біль, та одразу звеселіла й заходилася коло вечері.
Брати Іонові нещодавно перебралися сюди з Бетсаїди, за ними потяглася лиха слава — согрішили в суботу. Пророк не лише сів з ними за стіл, а й посадив ще підібраного дорогою митника Матфея-Левія сина Алфеєва. Нема мерзеннішої служби, як митник — збирач податків: бродячі пси, вони охороняють Іродові закони, порушують Мойсееві — деруть гроші з усякого, поважного й багатого не пропускають, бідного не милують.
Бен-Рувим, людина благочестива і дуже вчена, не переступивши порога, докірливо мовив у відчинені навстіж двері:
— Хіба ти не знаєш — не садять фігове дерево серед лози і злак серед осоту? Що вони родять тоді?
— Тобі не до вподоби, з ким я сиджу? — спитав пророк.
— Називаєш себе Сином Людським, а сидиш з грішниками й митниками, ділиш з ними хліб, п’єш вино!
Син Людський всміхнувся:
— Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов покликати не праведників, а грішників.
І не лише ті, хто сидів за столом, здивувалися, у натовпі, за спиною Бен-Рувима, пролунало:
— Овва!
Оддалік полохливою тінню хилитався під зорями убогий Маной. Правиця його висіла, мов батіг, і був він чинбарем, і давно вже не робив своєї роботи. Він чув, що назаретянин зцілює, про це кричала біснувата Марія з Магдали. Маной хотів просити зцілення, але не зважився турбувати пророка.
Наприкінці суботнього дня, як завжди, збиралися у синагозі. І Бен-Рувим вирішив розвінчати тут нового пророка. У синагозі він був господарем, навіть хазан, старезний Манасій, почувався перед ним дуже несміло. Окрім того, Бен-Рувиму донесли: вранці чужинець, який називає себе Сином Людським, блукав з учнями в полях, і помітили — дехто з них мимохідь зривав колоски. Так, так, суботньої днини!
Для синів Ізрайлевих нема святішої, древнішої заповіді, як четверта заповідь з тих, що її передав Мойсей Ієгові: «… а день сьомий — субота для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти, й син твій, іа дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і прибудько твій, що у брамах твоїх». Антіох Єпіфан — хай буде прокляте ім’я його! — заборонив євреям святкувати суботу, погрожував лютими стратами. І євреї тікали в печери, там святкували. Одного разу висланий Єпіфаном загін наткнувся в пустелі на тих, хто йшов відзначати день спочинку. Багато євреїв були озброєні, але жоден навіть не торкнувся меча — підставляли голови й вмирали, аби тільки не осквернити суботу. Меч, піднятий на захист, — також робота, тому всі як один полягли, лишилися вірними Закону.
Зірвати колосок у полі, нехай навіть і мимохідь, — незначна, та все ж робота, гріх перед благочестям. І в синагозі Бен-Рувим нагадав усім слова Мойсееві:
— Кожного, хто працює у день суботній, хай буде, скарано на смерть.
Він уп’явся поглядом в той бік, де, оточений учнями, сидів назаретянин, який наважився назватися Сином Людським.
— Дай нам відповідь, перехожий: чи правда, що ті, кого ти вчив, порушили закон, і сьогодні, в суботу, зривали на полі колосся. Дай відповідь, та остережися рятувати себе неправдою!
Назаретянин підвівся, і тиша зависла над ним. Не всі дивилися на нього вороже. Хто без гріха: зірвати колосок — дрібниця, станеться — й не помітиш, та з суботою жарти кепські. Мале може обернутися великим лихом. Назаретянин повільно рушив до кафедри, невисокий, головатий, у важко обвислому, запорошеному іудейськими дорогами плащі, босі ноги м’яко ступають кам’яними плитами.
Він не дійшов до кафедри, повернувся обличчям до людей. І люди принишкли, лише задні тягнули шиї. Лице пророка було спокійне і строге, погляд блукав по гурту, і ті, на кому він спинявся, ніяковіли і відверталися.
В останньому ряду збоку на лавці примостився Маной, здоровою рукою покоїв на колінах мертву руку, погляд його був тужливо вологий, як у вівці, що відбилася від отари. Назаретянин кивнув йому, покликав розбірливо:
— Іди сюди!
Маной здригнувся і не посмів рушити з місця.
— Іди!.. Стань на середину.
Тоді Маной заворушився. Він давно вже не міг легко підніматися, завше із зайвими рухами, завше з натугою. Але підвівся, боязко ступив уперед, волочачи неслухняні ноги, і рука безживно повисла вздовж тіла.
Він став поруч з гостем і понурив голову. А гість наче забув про нього — знову вдивлявся в людей.
— Чи гоже в суботу чинити добро? Чи зло творити? — голосно запитав назаретянин. — Ось він, бачите?.. — показав на Маноя. — Врятувати його в суботу чи згубити?
Мовчання у відповідь, тільки сторожко скрипіли синагозькі лави.
— Субота для людини чи людина для суботи?.. Несмілива тиша.
— Руку! — Маноєві різко, окриком. — Простягни руку!
Безкоста Маноєва рука ворухнулася і піднялася… Ніхто чомусь не скрикнув, не подивувався. Схоже, що й сам Маной теж.
Гість узяв його долоню.
— Подав мені руку — подаси тепер кожному. Треба тільки дуже захотіти. Що богові до тих, хто нічого не прагне, навіть собі здоров’я… — Він відштовхнув від себе Маноя. — Йди!.. Сміливіш, сміливіш! Ти людина, як і всі!
І Маной пішов, хитаючись від зачудування, і руку він ніс припіднятою, боячись опустити.
— Отже, Син Людський є господар суботи! — оповістив гість і рушив услід за Маноєм.
Капернаум славив пророка, а Бен-Рувим осоромився. Симон пишався тим, що назаретянин спинився в його оселі. Жінки сходилися до джерела з глеками і міркували собі, що Син Людський — саме той, кого вичікували євреї багато віків. Він посланий Ієговою повернути велич дому Давидовому…
І всі знали: пророк піде далі, спершу до сусідньої Віфсаїди — із заходом сонця, ближче до вечора, щоб під новим дахом зібрати нових слухачів.
Але ще вдень Бен-Рувим спорядив у Віфсаїду свою людину до знайомого фарисея Садока.
Віфсаїда була такою ж глухоманню, як і багато інших галілейських містечок — крем’янисті стежки збігають від однієї пласкуватої хижі до іншої, обриваються на березі розлогому і кам’янистому. Але жила Віфсаїда осібно. Неширокий в тутешніх місцях Йордан відділяє її від усіх, край землі обітованої тут, а тому кожен мешканець Віфсаїди особливо ревно намагався дотримуватись Закону.
З цього захованого в далекому закутку містечка якщо і вирушали в Іудею, то не пророки, а секарії, які зневажали слово, зате діяли кинджалом. Скаравши на горло відступників благочестя, вони поспішали додому. Віфсаїда схоронить їх і від римлян і від слуг первосвященика — гори тут безлюдні, з безліччю затишних ущелин і потаємних печер.
Найпобожніший у Віфсаїді фарисей Садок відрізнявся від усіх інших фарисеїв, зажерливих і гордовитих. Він жилавий, обгорілий на сонці, мов головешка, ходить у рам’ї, їсть, що доведеться, не шукає для себе ні вигоди, ні слави. Його боялися на всьому узбережжі аж до суєтної і чванливої Тіверіади. І пошепки подейкували — довга рука в Садока, може дотягнутися навіть до Єрусалима.
Чутка про нового пророка долетіла й сюди, судили, рядили і чекали, що скаже про нього Садок. І той промовив словами Єзекіїля:
— Пророки твої, Ізраїль, мов лисиці в розвалищах. Вони незрячі і прорікають лжу, мовлячи «Господь сказав», а Господь не посилав їх… Хай підніметься рука моя проти тих незрячих пророків, які прорікають лжу…
Пополудні, коли спека трохи спала, з усіх помешкань стали стікатися до берега люди. Виноградарі забули про свої виноградники, кушніри покинули свої замочені шкіри, рибалки не лагодили сіті до вечірнього лову — тупцювали на березі, перемовлялися, визирали — чи не з’явиться у морі човен.
Він з’явився, коли за далекими Кармельськими горами сонце стало занурюватись у зелені води великого моря.
Весла, вириваючись з води, тривожно відсвічували у присмерку. З кожним помахом барка наближалася до берега. Напружене мовчання порушив Іоанн, молодший із синів Зеведеєвих, яких за надмірну екзальтованість і шумливість Син Людський назвав недавно «сини громові».
— Усеньке місто висипало! — вигукнув Іоанн радісно.
Статечний Симон, який тішився і засмучувався тільки по думки, кинув:
— Не до вподоби мені.
— Не подобається, що зустрічають учителя? — обурився Іоанн.
— Надто дружно стрічають.
Юрба на березі насторожено застигла — жодного змаху руки, ніхто не кидається до води, щоб першому зустріти нового пророка, — збилися вкупу. І Симона підтримали:
— Віфсаїда не любить гостей.
— Тут нікому не ймуть віри.
— Навіть одне одному лише у свята.
— Харцизяцьке місто.
І юний Іоанн, «син громовий», розгублено промовчав.
— Учителю наш, — сказав Симон, — схоже, що лихе там замислили.
Учитель з Назарета, який сидів на кормі, обернувся з блукаючою усмішкою. Він не боявся юрби, він вірив у свою владу над нею.
— Берег близько, — відповів він. — Висадіть мене і вертайте, коли боїтесь.
— Я залишуся з тобою, вчителю! — скрикнув Іоанн.
Симон невдоволено помовчав і стримано заперечив:
— Куди нам вертатися? Глаголи життя вічного у тебе.
Під кормою барки заскрипіла галька.
Від юрби відокремилося десятків зо два чоловіків. Попереду, прямий, як струна, у рам’ї, як Аарон в червоних ризах, виступав Садок. Він підійшов до самої води.
— Той, хто називає себе Сином Людським, нехай вийде на берег. Решта залишаться в човні.