8
Миша крокував зі мною у понурому мовчанні. Отруєним почував себе і я, проте сказав:
— Не гризи себе, Михайле. У житті трапляється й гірше.
— І справді, — видихнув Миша, — дешево відбувся. Всього-навсього золоті зуби у поганий рот. Надалі будь мудріший — коли б’ють і грабують, обходь спокійно… — І його прорвало: — Цей хлюст зламав мене зараз, Георгію Петровичу. Що хлопці, їх здалеку видно — звичайні покидьки. Навіть у джерельній воді бруд осідає, у людях — теж. Відфільтрувати її не складно. Та ось, коли отруйна сіль розчиняється, вона невидима, чиста вода отрутою стає. З боку подивишся — нормальна людина, культурна, на вигляд навіть приємна, мухи не зобидить, бабусі місцем в автобусі поступиться, золото! Ну як такому не поспівчувати, плечем йе підперти, у розмові душу не відкрити. І, звичайно, ждеш, що і він тобі — плече, душу, співчуття. А ти ж для нього пусте місце, так собі, несправжній. Нащо йому зважати на тебе… Стою перед ним, у нього галстук пом’ятий, і фізіономія набік, мабуть, і коліна дрижати не перестали, а дивиться на мене отак холодно і прозоро; «Ніхто мене не чіпав, знати не знаю, самі зчепилися…» А в руках тримає авоську з пляшками, яку я йому відвоював і повернув… Сам викручуйся, а моє діло — сторона, і совість моя спокійнісінька. Георгію Петровичу, тридцять з гаком живу на світі, а такого безсоромного ще не стрічав…
— За все життя одного здибав… Значить, не так і багато на світі таких пройдисвітів.
— Чи не хочете сказати, Георгію Петровичу, що радіти маю?.. Не можу! Один такий заразити може сотні людей. Ось і я зараз вже не той, яким був, коли до вас спішив.
— Гей, Мишо! Істерикою пахне.
— Ні, Георгію Петровичу, завжди думатиметься: хто з людей, не кашлянувши, мене продасть? Ну, а коли я з підозрою до людей, то що, вони до мене з розпростертими обіймами? Ні! Також почнуть підозрювати. І від мене рознесеться така зараза в усі боки.
— Не обмовляй себе, Мишо! Хіба я тебе не знаю? Бути того не може, щоб випадковий негідник віру твою зламав.
— А якщо так, Георгію Петровичу?
— Ти маєш талант, Мишо. Не до наук, ти вже вибач, а до віри у людей. Наскільки я знаю, ти у цьому вищий від інших.
— Дякую на доброму слові, та тільки, хто швидко бігає, тому ліпше не спотикатися — швидше від інших калікою стане. Отак і я з розгону сильно спіткнувся…
Ми підійшли до нашого під’їзду. Миша замовк. На його лиці зараз виразно проступала кістлявість — виперли лобові горби, запали скроні, у вилицях якась маслакувата твердість і несолідний пташиний ніс з неохайної бороди.
Біля входу висіли поштові скриньки з номерами квартир, з нашої стриміла вечірня газета, я захопив її по дорозі. Разом з газетою прийшов лист. Не мені — Гребіній Катерині Іванівні.
Стривожена Катя зустріла нас коло дверей.
— Ну нарешті!… Щось сталося?
За її спиною у моєму кабінеті чувся тенористий голосок Толі Зибкова.
— Прикрий випадок. Запрошу ц усіх за стіл. Нам з Мишею треба негайно хильнути по добрячій чарчині… Ага, ось тобі якийсь лист…
Катя взяла листа, здивовано покрутила, насупилася, сховала, голосно і строго вимовила:
— За стіл, гості дорогі! За стіл! Просимо…
Напівобнявши Мишу за плечі, я провів його у їдальню. Косий сонячний промінь переламувався у склі карафок, розбивався на бризки на ребрах фужерів. Раптом я відчув, як закам’яніли під моєю рукою Мишині плечі. І ніби вистрибнуло на мене обличчя Севи — брови на вапняному лобі, осклянілі, широко розставлені очі. Пересування стільців, човгання ніг, буденні репліки…
Я зняв руку з Мишиних плечей, ступив уперед. Обірвався нутряний смішок Толі Зибкова, всі завмерли, і лише дзвенів на столі кимось зачеплений фужер.
Зсудомлений Мишин рот не прикриває навіть борода, а погляд темний, плаваючий, він відводить від оскленілих вирячених очей Севи.
— Він?.. — видихнув я Миші.
Миша мовчав, утікав поглядом від мене.
— Це він, Мишо?!
— Георгію Петровичу… — сипло через силу. — Вибачте, я краще піду…
— Ні, навіщо ж… — Голос Севи був неприродно високий, тонкий, ось-ось зірветься. — Навіщо ж… Піду краще я. Та й, власне, нащо я вам на вашому вечорі?
Проте не зрушив з місця, чекаючи, що йому заперечать. І не помилився. Ірина повела туго зведеними бровами у мій бік,
— Що сталося?
Я не відповів їй, кинув Севі:
— Так, краще тобі піти.
Сева стріпнувся, роблено звеселів, ступив до дверей легким з прискоком кроком. На дорозі йому стояв Миша — незворушно дивився мимо Севи. Сева запнувся й зупинився перед ним. З хвилину стояли вони один напроти одного — підібраний, ледь сутулий з мертвим ковзаючим зором Миша і блідий з чемною винуватою усмішкою Сева.
— Ви ж мусите зрозуміти, мені доводилося вибирати: бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим, — мовив Сева вже не ламким, а просто тихим, з щирою скрадливістю голосом.
Миша не відповів, не ворухнувся.
Гострий, ніби відточений профіль Ірини Сушко, рисяча прозелень у прижмурі Толі Зибкова й безтямно безкровне, з розмитими чоловічками лице матері.
Сева поспішно шмигнув мимо Миші. Спина його злегка витанцьовувала: «Ти пішла, і твої плечики…»
9
Я допоміг Каті прибрати зі столу. Невеселим був наш обід, гості не засиділися… І балалайка Толі Зибкова простирчала у кутку коло дверей на моїх черевиках, ніхто не згадав про неї.
Ми присіли одне навпроти одного на кухні і почали чекати його, вигнаного сина, якого соромилися. Він міг і не прийти цієї ночі — образитися, злякатися розмови, зважитись на розрив. Але це вже було б занадто жорстоко.
Катя перебирала на колінах в’язання, а я дивився у глухе нічне вікно. Чомусь згадався робочий ланцюжок— люди, які перекидали цеглу, — зліва направо, зліва направо… Стіну, що відокремлювала наше подвір’я від торговельної бази, недавно було завершено.
— Георгію… — мовила Катя.
Я здригнувся.
— Мені дуже не хотілося б додавати, Георгію… Але лист… Той, що ти приніс…
Мабуть, мій погляд був уже цілком зацькований, бо Катя почала винувато виправдовуватися:
— Чи зараз, чи завтра ти ж однаково дізнаєшся. Таке не сховаєш, Георгію…
— Кажи, все стерплю. У наповнений жбан долити неможливо.
— Лист від тієї жінки, Георгію…
— З Сибіру?
— Вона має сина. Від нього. Синові вже майже рік.
— Чому ж вона повідомила нам лише тепер?
— Чекала, що Сева сам дасть про себе знати. Але, здається, він ховався від неї. Тому й до нас не зразу приїхав, бо тут його легко відшукати… Перечекав, переконався, що нас вона не тривожить, вирішив — минулося.
Я довго мовчав, а Катя продовжувала перебирати в’язання на колінах, вичікувально зиркала у мій бік.
— Колись ти його спитала: «Хто тебе так налякав, сину?..»
І Катя здригнулася.
— Ти вважаєш…
— Так, Катю, вважаю — страх став його натурою.
— А зі страху й безсовісність?
— Ти щойно чула, Катю: «Бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим!» — його кредо. Боїться усього — навіть власного сина.
— Тоді знову те ж запитання, Георгію: хто? Хто його так налякав? Невже ми?
— Боюся, ще? так, Катю.
Це було жорстоко, але ж не можна увесь час ховатися за недомовки.
— Чим же ми його налякали, Георгію?
— Мабуть тим, що надто старанно берегли його від житейських протягів.
Катя замислилася.
Він повернувся пізно вночі — клацнув замок, чмокнули двері. Катя здригнулася, підвела голову, спалахнула — дерев’яний вираз змінився на суворий.
Млявий, не прикритий своєю захисною усмішечкою, не знімаючи шкіряну куртку, Сева сів на стільця, увесь згорбився.
Мати не витримала тяжкого мовчання:
— Сево, я боялася, що ти не прийдеш.
Він мотнув головою, мов кінь, якого заїли ґедзі.
— Я прийшов… Щоб почути, як ви скажете: ти підлотник, Сево! А я це знаю… Так! І краще від вас. Я не люблю себе, а інколи просто ненавиджу. Як зараз. І до того, як вигнали, ненавидів себе. З тієї хвилини, коли татів каратист, як його… Миша, розкидував шісток. Сиджу жабою на доріжці, а він за мене порається. Якби ви бачили, як красиво! Ці здоровенні лобуряки кидаються на нього, а він навіть не розмахується, торкається — і лобур падає. Чому я його продав?.. Та тому, що я покидьок, мамо й тату, хитрую й вигадую, а потім мучуся, ненавиджу себе… Ось прийшов до вас, бо знаю, що ви простите. Очухаюся, вивітриться — і сам себе прощу… О-о, як усе гидко!..
— Ти помиляєшся, — суворо сказала мати. — Цього разу я не прощу. Ні тебе, ні себе!
Сева підняв голову, вдивився у її очі, холодні, неприязні, згаслі, мляво здивувався:
— А себе ти за що… не простиш?
— Зіпсувала тебе я!
— Н-ну, мамо… Хіба ти винна, що я такий народився… бракований.
— Малим ти нестерпно вередував, а я любила. Легкодушно відступав — я любила. Грубив мені, блазнював у кофті з дзвіночками, тішився тупою зарозумілістю — любила! Так, любила з усією материнською силою і розбещувала тебе з безжалісно ворога!
— Хіба ти повинна була мене ненавидіти, мамо?
— Не тебе, Сево! — з тією ж різкістю, з тим же викликом, з тим же осудливо-натхненним обличчям. — Не тебе, ні, а погане у тобі — так, повинна була, так, ненавидіти! З тією ж силою, з якою любила. Як пізно я збагнула, що любов без ненависті так само небезпечна, як і знавісніла ненависть без любові.
Я крякнув, а Сева знітився.
— Мені необхідно кудись поїхати… — вичавив він.
— Мене мало непокоїть, Сево, поїдеш ти чи залишишся. Мене непокоїть інше — твої борги!
— Які борги, мамо?
— Ти що, хочеш і зараз мені повторити: «Нікому нічого не винен?» Винен мені і батькові за всі наші муки й розчарування. Винен таким, як Миша Копилов, яких ти зраджував. Ти встиг завинити перед своїм сином, хоча той недавно з’явився на світ.
— Сином? А я й не знав…
— Брешеш! Ти ховався від нього.
— Від неї, мамо! Вона майже на десять років старша від мене.
— Від неї, від людей, від власного сумління! Сховатися? Куди? У яку шпарину ти залізеш?
І Сева надовго замовк, понуро горбився, нарешті втомлено відповів:
— Куди?.. Не знаю. Я сам собі не потрібен, мамо. Іншим тим паче.
— Негідник! Нікому не потрібен!.. То нащо ж ми стільки років б’ємося над тобою?
Знову довге мовчання. Сева безпорадно глянув на матір.
— Мамо, ти виріш?.. Ще виріш, що виберуся з бракованих?.. Що зможу?..
— Вірю, сину. Будь-яка мати невиправна у цьому.
— Мамо, а що, коли я знову… знову підведу?
І Катя вибухнула:
— Тоді міцніше вчепись за мою спідницю. Поки зможу, поки ноги носять, вестиму тебе по життю. Що діяти, коли народила ненормального? Що діяти?
Увесь цей час я мовчав, мати розправлялася сама.
Через два дні Сева поїхав у Середню Азію: «У місті Навої живе приятель, каже — у них легко влаштуватися майстром з електрообладнання». Слабка людина, хоче втекти сама від себе і вірить, що це можливо.
А після Севи стала збиратися Катя — до Сибіру, до обманутої нашим сином жінки, до внука.
— Кому, як не матері відповідати за сина, Георгію.
— Ми можемо запропонувати їй лише допомогу, Катю. Для цього не варто їхати так далеко.
— Я мушу її бачити.
І я провів Катю в аеропорт, залишився один у спорожнілому домі.
Проте ні від порожнечі, ні від самотності мені не довелося страждати. Мій штаб засідав тепер у мене — складали план майбутніх досліджень, і тут на передній план знову виступила Ірина Сушко. Затягнуті розмірковування, випадкові здогадки, мимовільні перепалки, якими ми так дружно пригощали одне одного, змінилися заклопотаним переглядом математичного багажу: чим виразити таку-то залежність, чи можна застосувати конструктивний напрям до суспільної структури, якими рівняннями описати той чи інший процес…
Ірина Сушко діловито — з урахуванням використання у майбутньому електронного оракула — наводила лад, а Толя Зибков пригнічено сидів без діла, не брав участі в обговореннях. Математику він вивчав лише за шкільною лавою, та й то, за його визнанням, «взаємності не було». Математика ставала способом нашого мислення, тямковитий хлопець міг випасти з нашого запрягу.
— Доведеться вивчати, — сказав я йому.
Толя посопів, прокректав, згодився.
— Доведеться… Ірино Михайлівно, а що, коли я постараюся бути зразковим учнем?..
— З мене кепський педагог, байбаченя. Толку не буде, а ворогами станемо.
— Старий! — несподівано подав голос Миша Дідусь. — Навіщо лізти під роги скаженої антилопи? Я опікуватимусь тобою.
Усі ці дні Миша ходив приголомшений, мовчазний, ні разу не пожартував, не посміхнувся. А я переживав напади щемливої любові до нього, такої ж сильної, як і моє презирство до сина. Не лише при зустрічах, але й зостаючись на самоті, я увесь час пам’ятав Мишу, думав про нього, вражався власній сліпоті. Я знав, що, дивлячись на нього, люди усміхалися, усміхався сам, та не здогадувався — він винятковий, природа наділила його рідкісним даром доброти, якого не маю ні я, ні мої знайомі, хіба що може тільки Катя. Я вважав його легковажним і незібраним — вітрогон, прости господи, — а він розкидався тому, що кожен стрічний був для нього не байдужий, кожному хотів допомогти.
Зараз нам було важко один з одним. Мимовільно Миша мав бути насторожений до мене. Я не можу позбутися вини, не зважусь відкритися, а раптом мою страдницьку ніжність він сприйме за образливу компенсацію за травму.
Миша перший з усіх нас зрозумів, у якому скрутному становищі опинився Толя Зибков. Ірина відмахнулася: «Толку не буде», — а він зразу прийшов на допомогу, неусвідомлено, не замислюючись, як кинувся тоді рятувати незнайомого хлопця. І ніхто цього зараз не оцінив. Хто дивується щедрості родючої яблуні — для цього ж вона й є на світі, щоб обдаровувати яблуками.
— Що ж, давай удвох, — погодився Толя без особливого запалу: Ірина Сушко для нього більш знаюча й авторитетна людина.
А Миша Дідусь раптом розсунув бороду в усмішці:
— Тримайся — верхи сяду.
І я страшенно зрадів: еге! Така людина довго не буде травмована, завжди хтось прагнутиме його допомоги, а допомагати — для нього органічне щастя.
Катя не пробула і тижня. Я не дуже й здивувався, коли у дверях аеропорту побачив на її руках хлопчика у червоній шапочці.
— Знайомся. Твій онук Сергійко.
Бліде личко, набурмосений погляд, надуті губи. Мого онука Сергійка напевне недавно розбудили, а тому він був незадоволений і світом, і сконфуженим дідом. Я не посмів запропонувати йому перейти до мене на руки, лише спитав:
— Як це сталося?.. Чи ти відчувала, що віддасть?
— Відчувала. З листа…
— У неї лихо?
— Ні, вона просто славна, але невєзуча жінка, яка ще не втратила надії вийти заміж. Ось ця надія і допомогла переконати… Приїжджатиме до нас… зустрічатимемо її, як рідну.
— Добре, Катю, добре… Пішли, таксі чекає.
Він одразу ж показав усе, що вміє. Він уже пробував стояти, але ще не зважувався зробити свій перший у житті крок. Ще не зовсім упевнено вимовляв одне-єдине слово «ма-ма», але кілька разів звернувся до мене з промовою, аміст якої для мене був незбагненний. Він виявився украй непослідовний — гнівно обурювався, коли його опускали у теплу ванну, і так само гнівно, коли виймали звідти.
Я відніс його, рожевого і розгніваного, у Катину кімнату, закутав у простирадла на дивані, пробував заспівати:
Мені не вдалося надати своєму фальшивому баритону тієї ангельської інтонації, яку щовечора вихлюпує на малюків телевізор. Сергійко довго крутився і не засинав…