Словом, штука серйозна. Вдома я ховав годинник у сейф, але, вирушаючи куди-небудь, завжди надягав — така була інструкція командування. Якщо при цьому зі мною були Рашель або Анн-Марі, я намагався постійно тримати їх за руку — раптом хтось випадково вистрілить у мене з паралізатора. Коли я перебував з цим диво-годинником на людях, то почувався ходячою бомбою. Відчуття було не з приємних, однак із цим довелося змиритися. Як я вже казав, крім керівництва ґрупою молодих людей я мав іще одне завдання, значно важливіше й секретніше. Інші тутешні аґенти, посвячені в цю справу, були психокодовані й не могли нічого виказати на допиті. Ну а мені ні в якому разі не можна було потрапляти в полон…
Я підійшов до флаєра з правого боку, відчинив дверцята й, переконавшись, що пасажирське крісло вільне, ковзнув усередину. Рудий альв, що сидів на місці водія, повернув до мене свою волохату морду й привітався:
— Ну, здрастуй, Стефане.
— Здрастуй, Григорію, — відповів я.— За тобою ніхто не стежив? У флаєрі немає жучків?
— Не хвилюйся, усе нормально. Я вжив усіх застережних заходів.
Кілька секунд ми розглядали один одного. Загалом для мене, як і для більшості сучасних людей, усі альви були на один штиб, і розрізняв я їх лише за розмірами та кольором шерсті, проте даний конкретний альв був винятком — я впізнав би його за будь-яких обставин. Сім років тому доля звела мене з Григорієм Шелестовим, це був перший альв, якого я бачив живцем, альв особливий, неповторний — альв, який любив людей. Григорій народився наприкінці XXVI століття, коли наші раси жили між собою дружно, але в результаті аварії корабля він разом із Лайфом Сіґурдсоном й Мелісой Ґарібальді провів майже тисячу років у гіперпросторі й потрапив у наш буремний час, який професор Аґатіяр назвав епохою жорстоких та озлоблених підлітків.
Шелестов ніяк не міг змиритися з тим фактом, що люди й альви зараз перебувають по різні боки барикад, він був чужий і для нас, і для своїх одноплемінників. Сім років тому, коли він відлетів на старій яхті Сіґурдсона, я не розраховував більше з ним зустрітися. Був упевнений, що Шелестов проживе недовго, повернувшись до свого народу, але я помилявся. Він не лише вижив, а й зайнявся активною громадською діяльністю, а його партія „Новий шлях“ з кожним роком набувала дедалі більшого впливу на політичній арені Альвії. Останніми місяцями він майже весь свій час проводив на Новоросії, оскільки саме йому як кращому фахівцеві з людської раси уряд Альвійської Федерації доручив координувати матеріально-технічне забезпечення та соціальне облаштування переселенців з Есперанси, Землі Вершиніна й Аррана. Наші аґенти, за вказівкою керівництва, неодноразово намагалися вступити з ним у контакт, проте Шелестов, хоча й не здавав їх своїм одноплемінникам, навідріз відмовлявся від будь-якої співпраці.
— А знаєш, — нарешті сказав він, — я чекав, що рано чи пізно до мене пришлють або тебе, або Лайфа. Хоча думав, що найімовірніше це буде Лайф.
— Командування визнало мене прийнятнішою кандидатурою. З Лайфом тебе пов’язує дружба, а зі мною… ну, ніби ділові стосунки.
Альв кивнув.
— Це так. Він почувався б ніяково, погрожуючи мені викриттям.
— Про що ти? — здивувався я.
— Про мою поведінку в таборі військовополонених. І про те, як я завадив божевільному Ахмаду викрасти секрет стискувача каналів. Я чудово розумію, що ви маєте на мене компромат, проте не збираюсь піддаватися на шантаж і ставати зрадником. Можете передати всю інформацію моєму уряду, можете занапастити мене, але жодної користі з цього не отримаєте.
Я похитав головою.
— Коли мені доручали зустрітися з тобою, ні про який шантаж не йшлося. Це правда, Григорію.
Шелестов пильно подивився мені в очі.
— Схоже, ти не брешеш, — резюмував він. — Твій погляд щирий, у ньому не відчувається лукавства. Я радий нашій зустрічі, друже-Стефане. Утім, не буду приховувати: з більшим задоволенням я б зустрівся з Лайфом. До речі, як він?
— Непогано. Зовсім непогано. Служить у військовому флоті, нещодавно отримав чин лейтенанта-командора, це відповідає вашому званню флот-майора, і тепер командує кораблем.
— Вони з Мелісою одружилися?
— На жаль, ні. Меліса відмовила. Для неї він просто друг.
— А шкода… Ну що ж, переказуй йому мої вітання.
— Спробую переказати, але нічого не обіцяю. Якщо командування вирішить, що Лайф не повинен знати про нашу зустріч, то я мовчатиму. Наскільки мені відомо, він реґулярно подає запити в нашу розвідку, чи немає про тебе відомостей, але йому щоразу відповідають негативно. Він вважає, що ти живеш відлюдником на якійсь незаселеній планеті чи просто мандруєш космосом на „Валькірії“. Я донедавна теж так думав і був дуже здивований, коли дізнався про твоє нинішнє становище.
— Часом, озираючись назад, я й сам дивуюся, — зізнався альв. — Перші кілька місяців я справді жив відлюдником, але, зрештою, мене здолала така туга, що я вирішив повернутися до своїх, а там або пан, або пропав. Я був готовий до того, що буду підданий обструкції, розумів, що мене вважатимуть зрадником, але виявилося, що про мене ніхто нічого не знає. Усі мої одноплемінники, з якими я був у таборі Тіхо, загинули. Ти ж чув про це?
— Так, чув. Транспорт, що доправляв їх на батьківщину, прибув у систему Бетельгейзе якраз під час атаки ґаббарів і був знищений. Загинули й альви, військовополонені, і люди — члени команди корабля.
— Якби не великодушність Лайфа, серед них був би і я, — додав Шелестов, — А так я живий, до того ж з незаплямованою репутацією. Я не повторив своїх колишніх помилок і вже не намагався втовкмачити нинішнім альвам, що своїм статусом космічної цивілізації ми цілком зобов’язані людям. Я обрав іншу тактику і відстоював суто прагматичну точку зору, що війна з людством від самого початку була великою дурістю. Вона не принесла нашому народу анінайменшої вигоди, а її наслідками скористалися головно ґаббари й частково п’ятдесятники. Це правда, чистісінька правда, але сучасні альви боялися глянути їй у вічі, не хотіли визнати, що їхні прадіди припустилися фатальної помилки, вплутавшись у цю кляту війну. Те, що сталося сім років тому, і те, що відбувається зараз, змусило багатьох прозріти й погодитися зі мною. Таких альвів стає дедалі більше, вони досі не люблять людей, проте не виключають можливості діалоґу між нашими расами. Ще років п’ять, максимум десять — і ми зможемо розпочати перемовини про мир.
— Ні, Григорію, не зможемо, — похмуро відповів я. — Зараз людство не готове до цього і ще не скоро визріє для перемовин. Ґаллійці поголовно заражені ксенофобією, вони не вважають Чужих за рівню — так їх виховували, це було необхідно для їхнього виживання. Люди з інших планет озлоблені проти вас, ними керує страх і ненависть, вони ніколи не подарують вам свого рабського минулого. Потрібно, щоб виросли нові покоління вільних людей, і лише тоді можна буде говорити про якісь перемовини. А поки… — Я безсило розвів руками. — Наш політичний істеблішмент, військова верхівка й інтелектуальна еліта, мабуть, готові до мирної угоди, але переважна більшість пересічних громадян — ні в якому разі. Для них прийнятна лише війна, війна до переможного кінця, до повного винищення всіх Чужих.
Шелестов кивнув.
— Авжеж, я розумію вас. Ви, люди, пережили жахливе століття. Вам буде важко пробачити нас за все заподіне зло. Але ви зумієте, ви завжди вміли прощати. І перемовини розпочнуться раніше, ніж ти думаєш. Але, певна річ, не зараз і не за рік. Саме тому я відмовлявся зустрічатися з вашими тутешніми аґентами. Це не були б переговори, це було б банальне вербування. А я вже казав, що не збираюся ставати зрадником. Так, я за людей, але разом з альвами.
— Проте ти погодився на зустріч зі мною.
— З тобою — це інше. Як і з Лайфом. До того ж я здогадуюся, навіщо тебе прислали. Справа у кварковій бомбі, яку ми застосували проти ґаббарів. Ви стурбовані цим, так?
— Це так, Григорію. Ми стурбовані, але не зовсім так, як ти думаєш. Ми не боїмося, що ви застосуєте цю зброю проти нас, бо знаємо, як вона діє. Ми називаємо її странґлетним запалом.
Альв недовірливо уп’яв у мене свій погляд.
— Ви знаєте? Ви також її винайшли?
— Причому давно. А щоб ти не вважав мої слова блефом, я розповім тобі про принцип дії зброї і поясню, чому ваш уряд застосував її проти Джейхани, яка знаходиться у Великій Маґеллановій Хмарі, за межами Ґалактичної Спіралі.
І я переказав йому все, що знав про странґлетний запал, включно з тим, що тепер на всю Маґелланову Хмару чекає ланцюгова реакція вибухів Наднових. Вислухавши мене, Шелестов хвилину приголомшено мовчав, потім витер волохатою рукою піт з носа й прохрипів:
— Це… це просто жахливо! Такої зброї не повинно існувати в природі… Заради Бога, друже Стефане, скажи, що ти перебільшуєш!
— На жаль, не перебільшую. Усе це — чистісінька правда. Ви володієте зброєю надзвичайної руйнівної сили, такою потужною, що її неможливо використовувати у війні. Це все одно, що підпилювати гілку, на якій сидиш. Ви підірвали сонце Джейхани, прирекли на знищення Велику Маґелланову Хмару з усіма ґаббарськими світами. І все, крапка — це максимум, що ви могли зробити. Зараз ваші вороги й союзники тремтять перед вами, але правда рано чи пізно випливе. Вас і надалі боятимуться, але вже не як грізного супротивника, а як терориста, що сидить на термоядерній бомбі з активованим підривником і погрожує винищенням цілому місту. От тільки з міста втекти можна, а з Ґалактики — нікуди.
— Отже, ти хочеш, щоб я попередив наш уряд про небезпеку?
— Це вже зроблено без мене. А ваше керівництво відповіло щось на кшталт „не вчи вченого“ і люб’язно повідомило, що попереднє випробування странґлетного запалу було проведено в зоряному кластері IC 4499, тож небезпеки розповсюдження ланцюгової реакції на всю Ґалактику немає.
— То в чому ж тоді річ? — запитав альв. — Навіщо тебе прислали до мене?
— Щоб ти врятував свою расу від знищення.
— У якому значенні?
— У прямому. Ти маєш два місяці на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странґлетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Інакше наші війська атакують усі ваші системи, і на кожну планету буде скинуто ґлюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорію, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навіть те, що ви тримаєте заручниками наших братів; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди налякані, зрозумій це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципів гуманізму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм відльотом стало відомо про скликання позачергового засідання обох палат Національних Зборів Терри-Ґаллії, а на порядок денний винесене одне-єдине питання — ухвалення резолюції, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходів. Пояснювати тобі, що означає вислів „адекватні заходи“, гадаю, немає необхідності. Можна не сумніватися, що парламенти решти планет ухвалять аналоґічні рішення.
Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мій ультиматум. Вірніше, ультиматум нашого керівництва.
— Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали від одного з ваших? — нарешті підсумував він. — Ти навіть не припускаєш, що її винайшли наші вчені? Звідки у тебе така впевненість?
— У цьому впевнений не я, а ті, хто надіслав мене, хто знає більше, ніж я. Ці люди виклали мені свої арґументи, і я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповісти все тобі, щоб і ти міг переконатися.
— Я слухаю тебе, друже-Стефане.
— Отже, — почав я, намагаючись дослівно пригадати те, що говорив мені адмірал Дюбарі, — понад сто років тому, ще на початку війни, ґаллійські вчені зробили одне фундаментальне відкриття. Це відкриття було випадковим, воно на багато століть, а може, й тисячоліть, випередило розвиток сучасної науки. Похідними цього відкриття стали такі розробки, як технолоґія керування каналами, синтез кваркової речовини для странґлетних запалів, принцип ґенерації квазіґлюонів, за яким згодом створили ґлюонну бомбу, і багато іншого. Якби альвійські вчені зробили таке саме відкриття, тоді ваш уряд ні за що не пішов би на застосування странґлетного запалу.
— Чому? Не розумію.
— Бо ваші лідери не дурні, вони б не стали показувати людям, що альви володіють такими знаннями. Знаннями, які в майбутньому дозволили б вам винайти спосіб стиснення каналів і захистити всі свої системи від зовнішнього вторгнення. Ці знання дали б вам безліч найдосконаліших технолоґій, які й не снилися іншим расам. Враховуючи чисельність вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Ґалактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парій. — Я похитав головою. — Ні, Григорію. Якби це було так, ви б не застосовували странґлетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кількох менш значних ґаббарських світів. Ви б таємно займалися створенням стискувачів каналів, щоб одного чудового дня решта рас із жахом виявила, що всі ваші дром-зони надійно заблоковані. От тоді б ви задали жару і ґаббарам, і людям. Перших ви подолали б своєю технічною перевагою, а нас — чисельністю.
— А якщо припустити, що ми таки зробили це відкриття, — сказав Шелестов. — Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.
— Це виключено. Подумай трохи, і ти сам усе зрозумієш. Коли знаєш те, що я розповів, хіба важко наперед прорахувати реакцію людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всіх альвів, поки вони ще вразливі, поки не навчилися блокувати свої дром-зони і не винайшли ґлюонної бомби. І те, що твій уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурні) не передбачив такої різкої реакції, свідчить про одне: ви не зробили цього відкриття, вам узагалі невідомо, що странґлетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.
Альв замислився.
— Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.
— Чого ж?
— Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядерній бомбі. Припустімо, ви почнете нас знищувати. А ми у відповідь заявимо: зупиніться, інакше ми підірвемо до дідька всю Ґалактику.
— Ну підривайте, біс із вами. Ви всі загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас ніяк не дістати. Ми почнемо нове життя в інших ґалактиках.
— В інших ґалактиках?! — вражено перепитав Шелестов.
— Так, друже мій альве, саме так. Якби ви зробили це відкриття, то знали б, що в перспективі воно дає змогу досягти сусідніх ґалактик. Не відразу, не в найближчі роки, але з часом. І ваше керівництво чудово розуміло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нічого іншого, самі підемо на знищення нашої Ґалактики, тільки б позбутися вас, щоб ви більше нам не загрожували. Отож, Григорію, моли того бога, в якого ти віруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не більше ніж нашим странґлетним запалом, секрет якого ви отримали від людини-зрадника. І ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися і не вдавалися до крайніх заходів проти вашого народу. Інакше почнеться така бійня, яку вже ніхто не зможе зупинити.
…Три дні потому з донесень аґентів я дізнався, що альв Шелестов подав у відставку зі своєї нинішньої посади під тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенців уже завершено, а зрештою справ упорається і його заступник. Сам Григорій на швидкохідному кур’єрському кораблі відлетів на Альвію, щоб повернутися до своїх обов’язків депутата Ґенеральної Асамблеї Альвійськой Федерації, де він представляв партію „Новий шлях“. Було зрозуміло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слів про готовність людей винищити всіх альвів і сповнився рішучості врятувати свій народ.
Рашель: Підпільники
16
Останній урок у суботу офіційно називався уроком виховання, але школярі між собою називали його не інакше, як „розбір польотів“. На ньому підбивався підсумок усього навчального тижня, виставлялися оцінки за поведінку, відстаючі з тих або інших предметів отримували прочухана, а відмінники — заохочення. Урок виховання вела наша класна керівниця, пані Ніканорова, вірніше, Надія Петрівна — тут було прийнято називати старших на ім’я й по-батькові.