— Прихопила з собою, — прокоментував Валько очевидний факт. — Добре, що я не вистрілив, коли вона була ближче. Тоді б разом із нею вирушив і шматочок мене.
Раптом мені спала одна думка.
— Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її місці залишилася пустка, а це… це як вакуумна бомба!
— Вибуху не було. Інакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як і минулого разу, тільки сильніше. Мені капітально заклало вуха. Я думаю, при телепортації відбувається обмін масами. Аня перемістилася кудись, а повітря з того місця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.
— Зрозуміло, — сказала я. — Треба чимось законопатити цю діру. А то, чого доброго, хтось із нас забуде про неї й підверне собі ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне — замести сліди. І, звісна річ, вирішити, що робитимемо далі.
Штурманська рубка „Нахімова“ була просторішою, ніж на колишній батьковій „Зорі Свободи“. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно більші ґабарити, ніж типові легкі крейсери. Катеґорія C на межі В. Ще трохи — і був би крейсер середнього класу з катеґорії напівлегких фреґатів.
Особливістю цієї рубки була наявність додаткового ряду пультів, окрім тих, що були призначені для керування кораблем. Такий собі адміральський місток у мініатюрі. Усі додаткові пульти були мертві, не працював ні один дисплей, не світився жоден вогник.
Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:
— На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функціонує як самостійна бойова одиниця. А зараз іди сюди, Рашель.
Він підвів мене до терміналу праворуч від капітанського крісла, узяв підключений до консолі оптоволоконний шлейф і під’єднав його вільний роз’єм до свого імпланта.
— Усе це тобі добре знайоме, — сказав він. — Насамперед поклади долоні на пластину сканера.
Я підкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’яті відбитки моїх пальців.
— Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не кліпай. Робимо знімок сітківки… Чудово. Пройдися рубкою, повільно обернися навколо, уяви собі, що ти на подіумі… Ах, Рашель, ти чарівна дівчина, але жіночності тобі явно бракує. У тебе хлопчачі манери, хода… Втім, гаразд. Скажи щось. Тільки російською.
— Я ходжу, як можу. І не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кішечка, або трусити грудьми. Я офіцер, а не модель.
Валько гмикнув.
— Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькі, хоча й дуже гарненькі… Але це так, між іншим. Зразок твого голосу записано. Відтепер ти повновладний командир корабля.
— Хіба це все? — здивувалася я.
— Я спростив процедуру, щоб заощадити час.
— А як же контрольні запитання?
Він посміхнувся.
— Тут я схитрував. Ще до того, як піти тебе будити, відібрав ті питання, на які сам міг дати відповідь, і записав їх у пам’ять.
— Але якщо ти відповів неправильно…
— Ось тобі роздруківка. — З щілини принтера вислизнуло кілька листів паперу, Валько підхопив їх і простяг мені. — Якщо я бодай в одному питанні помилився, можеш відірвати мені вухо.
Я пробігла поглядом першу сторінку. На мій подив, усі відповіді були правильними. А одна з них…
— Валько, негіднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!
— Зовсім ні. А твою пристрасть до рожевої білизни з мереживами я вирахував методом дедукції.
— І як саме?
— Ну, це досить довгий ланцюжок лоґічних висновків…
— Гаразд, тоді розберемося пізніше.
З цими словами я влаштувалася за капітанським пультом і оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив російський інтерфейс, але за минулий місяць я досить непогано оволоділа цією мовою, до того ж більшість технічних термінів мали схоже звучання з французькими або анґлійськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.
Мій погляд упав на дані стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.
— Стоп! Тут, здається, помилка.
— Де? — запитав Валько.
— Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.
— Ні, все правильно. Ми летимо з прискоренням під чотири сотні. Ґравікомпенсатори розраховані на номінальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимі можуть витримати й понад тисячу.
— Ой лишенько! — У животі мені аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом відмовлять компенсатори. — Ти впевнений?
— Так сказано в специфікації. А грави працюють у нормі, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фізик, тож на техніці розуміюся. З пілотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортінженери годжуся.
Я трохи заспокоїлася.
— Гм. У такому режимі роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.
— Менше ніж ти думаєш, але справді жере. Проте поглянь на запаси дейтерію.
Я подивилася й очманіла.
— Це неможливо!
— Але факт. Надщільний стан атомарної речовини досить давно відомий науці, але дотепер вважався нестабільним. А тут, у паливних баках, цілком стабільний. І це ще не все, Рашель. Як тобі подобається озброєння?
Я викликала на екран звіт про стан артилерійських систем і тихо свиснула.
— Чорта лисого! Скільки тут усього… Ха! А навіщо знадобилися аж дві батареї електромаґнітних гармат? Це ж примітивна зброя.
— Це ще як сказати. Спершу оціни їхню потужність.
Я викликала потрібні дані, й очі в мене полізли на лоба.
— Лишенько!.. Як це може бути?
— Я не мав часу детально розбиратися в специфікації. Поки можу сказати лише одне — тут використовується принципово інший метод ґенерації ЕМІ, ніж усі нам відомі.
— А сам корабель? Не постраждає від імпульсу?
— Ні. Він оснащений надійним захистом, який теж базується на якихось нових принципах.
Я зробила паузу, щоб зібратися з думками, і зайнялася добре знайомою мені справою — задіявши бічні маневрові двигуни, розвернула корабель під прямим кутом до напрямку руху. Тепер ми з прискоренням майже 400 g почали відхилятися від первинного курсу по похилій дузі, яка щохвилини ставатиме дедалі крутішою.
— Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, ніж у тих цивільних корит, на яких я літала під час практики. Краща навіть, ніж у „Зорі Свободи“… Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?
Він розгублено знизав плечима:
— Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут і не пахне. Все це дуже серйозно. І я не здивуюся, коли виявиться, що Військово-Космічний Флот Новоросії існує.
— Але ким він створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що років три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярічних підлітків оволоділа передовими технолоґіями… Та ні, дурниці! За ними точно хтось стоїть. Ось тільки хто? Може, влада твоєї планети?
— Цілком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнівно. Адже я казав, що командний інтерфейс спочатку був анґлійським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллійці й земляни, не бажаєте ділитися ними ні з ким. Авжеж, я чудово розумію, що це розумний запобіжний захід, проте нам, мешканцям решти людських світів, це трохи неприємно. І навіть не трохи.
— До речі, ось тобі й мотив, — зауважила я. — Припустімо, що ваш уряд таки заволодів цими секретами, і вирішив утерти зарозумілим ґаллійцям і землянам носа, готуючи за їх спинами звільнення Новоросії.
— Цікава ідея. Мені вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується підліткова аґентурна мережа — оскільки ставка робиться на цісаревича Павла, то працювати з ним легше його одноліткам. Але як ти поясниш оце? — Валько ткнув пальцем у бік командного центру. — Ескадра під керівництвом контр-адмірала Анни Корейко, вісімнадцяти років. Командир флаґманського корабля — капітан першого ранґу Олександр Кисельов, сімнадцять з половиною років. Наш уряд у дитячі забавки не грає.
— Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячі ігри.
— Саме так. Тут швидше діє якесь неурядове уґруповання. Скажімо, частина вчених та інженерів, які якраз і займаються цими надсекретними розробками.
— І, можливо, — підхопила я, — щось у них пішло не так. У результаті підлітки-аґенти, яким попервах відводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацією, пошивши своїх старших товаришів у дурні. А ті не наважуються звернутися до влади, сподіваючись, що все ще владнається.
Валько зітхнув.
— Нащо гадати. Усі ці припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирішити, що робити далі.
— Що робити, зрозуміло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими і все їм повідомити. Питання в іншому: як це зробити? У системі Хорса, безумовно, є багато наших кораблів-розвідників, але вони не афішують своєї присутності. Можна наблизитися до планети, увійти до планетарної мережі й надіслати повідомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.
— Твоя правда.
— Отже, нам залишається одне: летіти до Терри-Ґаллії. Хоча, звісно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросію. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у „Нахімова“ є вдосконалений шатл на зразок того, що був у „Каллісто“…
— Відпадає, — перебив мене Валько. — Тут немає навіть звичайного стелса, є лише два посадкові шатли та ще дві невеликі кур’єрські капсули з автоматичним керуванням, оснащені власними резонансними ґенераторами. І взагалі… Знаєш, Рашель, я маю велику підозру, що ніякої супердосконалої технолоґії стелс не існує в природі.
— Як це?
— Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потім, коли ми прийняли снодійне, телепортували на планету. От і все.
Я замислилася.
— Мабуть, так і було. Якщо є телепортація, то нащо ризикувати, користуючись навіть найнадійнішими й найдосконалішими стелсами… От чорт! Вправно ж нас пошили в дурні!
— Не сердься. Це було необхідно. Ми не повинні були знати того, чого знати нам не належить.
— Та розумію, розумію. Але ти лишень уяви собі, як потішалися ті хлопці, Буало і Нарсежак, розігруючи перед нами цю виставу.
— Ще б пак, не надто приємно, — погодився Валько. — Та годі вже емоцій, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летіти до найближчої людської системи?
— Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комітет Начальників Штабів. Тільки там ми можемо розповісти все, про що довідалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збігай розбуди Олега… Втім, ні. — У мене виникла чудова ідея. — Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.
— Хочеш улаштувати невеличке шоу?
Я почервоніла.
— Ні, не зовсім. Просто так менше доведеться пояснювати. Він сам усе побачить і зрозуміє.
Валько кивнув і рушив був до виходу, аж раптом прозвучала обривиста трель. На месаж-рядку мого тактичного дисплея з’явилося повідомлення: „Отримано команду на самоліквідацію за третьою катеґорією. Відповідно до інструкції команду проіґноровано.“
— Так-так, — проказав Валько. — Рішучі хлопці, нічого не скажеш. Але не безжальні.
Лише зараз я помітила, що не дихаю.
— Що… Поясни, що це означає?
— А хіба не ясно? Вони віддали наказ знищити корабель.
— Ну, це я зрозуміла. А далі?
— Я не дурний і передбачав таку можливість. Тому відшукав і знешкодив усі системи самознищення.
— Припустімо, про це я також здогадалася. Але що означає третя катеґорія?
— Півгодинна фора. Щоб дати нам можливість швиденько сісти на один із шатлів і відчалити. Якраз це я мав на увазі, коли сказав, що вони не безжальні. Вони цінують людське життя. Отже, за свого батька й Анн-Марі можеш не хвилюватися, їх не скривдять. Інше питання — як довго протримають у полоні. Це багато в чому залежить від нас.
Валько вийшов з рубки, а я взялася за складання проґрами для автопілота. З ходовими властивостями „Нахімова“ ми могли б дістатися до дром-зони годин за десять, але я вирішила не витискати з корабля по максимуму й розрахувала курс, що мав зайняти двадцять шість з половиною годин. Швидкісний прорив у дром-зону мене не турбував — на тренажерах це був мій коник, а одного разу я здійснила його в реальній обстановці, хоч і без присутності противника. Після того, як я здала всі нормативи на цивільного пілота, мій інструктор зізнався, що в захваті від мене, щоправда, одразу ж остудив мій запал цілим рядом критичних зауважень і порадив не зазнаватися. Я й не зазнавалася — просто знала собі ціну.
А зараз, навіть за наявності значних альвійських сил, прорив не загрожував нам жодними неприємностями. У нашому розпорядженні були надпотужні ЕМІ-випромінювачі, ефективна дальність враження яких, якщо вірити специфікації, була понад триста тисяч кілометрів. З такою фантастичною зброєю, ми могли б узагалі не здійснювати швидкісний прорив, а без жодного поспіху ввійти до дром-зони й вибрати потрібний нам канал.
Та що там прорив! Тисяча кораблів, подібних до „Нахімова“ чи навіть трохи нижчих за класом, без проблем очистили б систему Хорса від чужинців. Просто дивно і вкрай обурливо, що ці новітні електромаґнітні гармати досі не надійшли на озброєння нашого флоту… Хоча, можливо, їх лише недавно почали випускати й поки тримають у таємниці, щоб передчасно не сполохати ворога. А коли їх набереться достатня кількість, ми воднораз атакуємо всі поневолені людські планети й задамо чужинцям жару по повній проґрамі.
Ну що ж, у такому разі слід утриматися від використання цієї збої при прориві. Застосуємо її, лише, якщо не буде іншого виходу. А насамперед покладемося на мою, хай поки не зовсім зрілу, пілотську майстерність…
Незабаром повернувся Валько з ґравіплатформою, на якій мирно спав Олег. Я миттю зісковзнула з капітанського крісла, попрямувала до аптечки й дістала необхідні препарати.
— Курс уже прокладено, — повідомила я Валькові. — У найближчі двадцять шість годин контакту з ворогом не передбачається. А потім стане гаряче. Іди до реакторного відсіку, проведи планову перевірку ходових двигунів, допоміжних реакторів, резонансного ґенератора — ну, й усього твого господарства.
— Я недавно перевіряв, — зауважив він.
— Перевір ще раз.
— Можу зробити це звідси. Я ж кібер, і для мене не має значення, де я перебуваю фізично.
— Все одно сходи, — наполягала я.
Валько нарешті зрозумів, що я хочу залишитися з Олегом наодинці. Широко посміхнувся, козирнув мені й без подальших суперечок вийшов зі штурманської.
Я пересунула платформу в центр рубки, опустила її трохи нижче, сіла на її край і скомандувала бортовому комп’ютеру закрити нас непрозорою голоґрафічною завісою. Оскільки колір я не вказала, комп’ютер на свій розсуд вибрав темно-синій.
Я закотила Олегів рукав і зробила йому всі належні ін’єкції. Поступово його бліді щоки вкрилися слабким рум’янцем, дихання стало глибшим, рівнішим, повіки затремтіли й піднялися. Наші погляди зустрілися.
— Рейчел… Рашель…
— Привіт. — Я нахилилася, легенько поцілувала його в губи, потім допомогла йому сісти. — Як почуваєшся?
— Кепсько… Ні, добре…
— То кепсько чи добре?
— Ти поруч, отже, добре… До речі, де ми?
— У твоїй мрії.
— Як це?
— Зараз покажу. Пам’ятаєш, я обіцяла подарувати тобі зорі? Так от, я дотримала свого слова. — За моєю командою комп’ютер погасив світло, голоґрафічна завіса зникла, а передня стіна рубки стала прозорою. — Вони твої.
Перед нами в глибинах космосу яскраво сяяли різнокольорові зорі. Ті самі зорі, про які Олег так мріяв і які раніше бачив лише крізь туманну пелену атмосфери. Зорі, що відтепер належали йому нарівні з рештою людства…
Я чекала, що він ось-ось накинеться на мене з розпитуваннями. Але він мовчав. Він мовчав і дивився вперед наче зачарований. А його очі сяяли так само яскраво, як і зорі перед ним.
29
Прокинувшись, я ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, думаючи про те, що могло б статися цієї ночі, але так і не сталося. Напередодні Олег не виявив достатньої наполегливості, і в результаті ми розійшлися спати в різні каюти. А шкода. Було б так приємно прокинутися в його обіймах, і…