— Я передбачив, — спокійно відповів Валько. — І настояв би на своєму, якби ще раніше не вжив певних заходів. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.
Горловина каналу вже повністю відкрилася, от-от із неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарі системи, а випадкові гості? Ні, це було б надто вже неймовірно.
Між горловиною і хмарою промайнуло щось ледь помітне для ока. Я нічого як слід не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тій швидкості, з якою дром-зона рухалася відносно зорі, для проходження п’яти кілометрів знадобилося лише чверть секунди.
— Отак! — самовдоволено мовив Валько. — Маєте.
Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кілометрового діаметра, вона набула ідеальної сферичної форми й стала повільно дрейфувати до двох таких самих згустків стазис-поля, що висіли у просторі неподалік від станції.
— Згадав! — раптом вигукнув Олег. — Ти поміняв пароль!
Тепер я теж пригадала: перед самим завершенням сеансу нуль-зв’язку було повідомлення „Пароль змінено“, але я, радіючи вимкненню стазис-поля, зовсім не надала цьому значення.
— Валько, ти просто золотце! Як тобі вдалося?
— Та, власне, ніяк. Просто на завершення я надіслав команду змінити пароль. Про всяк випадок. Не думав, що вона спрацює, але станційний комп’ютер послухався мене. Між іншим, Рашель, ти розумієш, що зараз сталося? Ми щойно отримали цілковите відпущення гріхів.
— У якому значенні?
— У найпрямішому. Як ти думаєш, навіщо прилетів сюди той корабель? Ясна річ, щоб забезпечити додатковий захист системи й напевно поміняти пароль. Ми випередили його лише тому, що ніхто не очікував від нас такої спритності. Якби ми вирушили в штаб, там би, безумовно, вивудили з пам’яті комп’ютера згадку про Хейну й знайшли б в енциклопедії пароль. Але тоді було б уже пізно, система стала б недоступною для нас. А так ми, як написано в статуті, проявили розумну ініціативу.
— А Вейдер і компанія, — з усмішкою додав Олег, — пошилися в дурні.
— Істинна правда. Тепер цей наднадійний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобів нейтралізації стазис-поля у своєму розпорядженні не мають, а отже, не вміють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щілинка, крізь яку вони можуть прослизнути… О, чорт! Я ідіот! Рашель, не роби нічого, не заважай мені. Я зараз.
Відкинувшись на спинку крісла, Валько заплющив очі й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повідомлення:
„Активація нуль-порталу…“
Пройшло секунд двадцять. Нарешті:
„Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс…“
Через дві хвилини Валько розплющив очі й подивився на мене. У його погляді виразно відчувалося полегшення.
— Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летів на тому кораблі?
— І хто ж?
— Наші добрі знайомі, Корейко й Кисельов. Аня, кмітлива дівчина, відразу збагнула, в чому річ, і вчасно телепортувалася на станцію. Сашко трохи спізнився — надіслав запит, а відповіді отримати вже не встиг і разом з кораблем потрапив у стазис.
— А що Аня?
— Центральний комп’ютер упізнав її, та оскільки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестові запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралізувати її. — Валько трохи істерично розсміявся. — Щось останнім часом їй дуже не щастить з паралізаторами.
35
Після півторагодинного спілкування по нуль-зв’язку з центральним комп’ютером станції Валько визнав свою часткову поразку.
— Не вдається цілком підпорядкувати його, — скрушно повідомив він. — Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсім ні. З паролем він визнає мене своїм господарем і слухається моїх наказів. Але в ядро системи закладено масу інструкцій і алгоритмів, які мій імплант не розуміє. Тут, на кораблі, вони чітко дотримуються наших стандартів, але станційний комп’ютер не повністю їм відповідає. Щоб розібратися в усьому, потрібно багато часу.
— Отже, ми поки не можемо висадитися на станцію? — запитала я.
— Загалом можемо. Але обережно.
— Звучить не надто обнадійливо. Тоді краще не ризикувати.
— Та ні, ти неправильно зрозуміла. Жодного ризику. Просто… можуть бути сюрпризи.
— От-т, — кивнула я. — Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємні. — Я задумалася. — Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станції… Це ж безпечно?
— Цілком. Корабель для станції свій.
— От і гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт і заберемо звідти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут і будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.
— Щоб забрати Аню, не треба нікуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось і заберемо.
— Чудово, — сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зі станцією. — Сподіваюся, ти подбав про те, щоб така історія не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.
— Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати інформацію про колишніх господарів станції. Тепер комп’ютер вважатиме їх сторонніми й не дозволить телепортуватися.
— А як щодо планети? Там теж повинні бути нуль-портали.
— Так, є. Але всі трансляції здійснюються через станційний портал. Отож не переймайся — шлях для Аниних товаришів відрізаний. До речі, їхнє нове пришестя очікується не скоро.
— Чому ти такий упевнений?
— Бо вони чекатимуть на повернення Ані з Сашком. А я тут запитав станційний комп’ютер, і виявилося, що він добре поінформований про релятивістські ефекти при проходженні каналів. Хейна рухається… Між іншим, я дізнався, що означає слово „хейна“. З мови тієї стародавньої цивілізації воно перекладається як „зоря“.
— Дуже корисна інформація, дякуємо, — кивнула я. — Але ти хотів щось сказати про релятивістські ефекти.
— Відносно нашої Ґалактики Хейна рухається зі швидкістю, що дорівнює майже половині від світлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гіперпереходу збільшується. Насправді ми провели в затяжному стрибку не вісімнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть іще як мінімум три дні, а може, й усі чотири. І лише потім надішлють наступний корабель — якщо взагалі надішлють. Судячи з даних станційного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна — дев’ятнадцять хлопців і стільки ж дівчат, усі приблизно нашого віку. Тому вони нікого не залишили охороняти свою головну базу — у них кожна людина на рахунку.
— А ти не з’ясував, що сталося з іншими?
— На жаль, жодної конкретної інформації. Просто чотири роки тому списки доступу до всіх систем було змінено, точніше скорочено, — з трьох сотень людей до тридцяти восьми. І більше нічого. Але суть подій зрозуміла: ґрупа клонів-підлітків учинили заколот і встановили контроль над системою Хейни.
— А потім вирішили захопити владу на Новоросії, — додав Олег. — І схоже, їм це вдалося…
Стиковка зі станцією пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманській рубці, щоб він нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт ґравіплатформу з паралізованою Анею Корейко. На ній була така ж синя форма, як на мені, тільки із зірками в петлицях.
— Контр-адмірал ВКФ Новоросії, — проказав Олег без тіні іронії. — І все це цілком серйозно. Флот справді існує, і тепер ми знаємо, звідки він узявся. А я, сам того не підозрюючи, служив у ньому на посаді командира крила й мав звання капітана другого ранґу. Вейдерова віртуальність не була грою — ми тренувалися керувати справжніми кораблями.
— Боюся, твоє ім’я вже викреслено зі списків особового складу, — зазначила я. — Шкодуєш, що так сталося?
— Я б покривив душею, якби сказав, що ні. Але я ні в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технолоґії стародавньої цивілізації не можуть бути монополією жменьки обраних, вони мають належати всім людям. Якби Вейдер і його соратники відразу вступили в контакт з керівництвом Співдружності, то Новоросія й інші людські планети були б уже вільні.
— Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?
— Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи він був беззаперечно правий. Але зараз ситуація змінилася. — Олег на секунду замислився. — Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодіють Терра-Ґаллія і Земля. Доступ до неї повинні мати всі людські планети, без їхнього поділу на сильних і слабких.
— Ну, щодо цього не переживай, — відповіла я. — Як ти думаєш, хто тут справжній господар становища?
— Звісно, Валько.
— Ото ж бо. А він не ґаллієць і не землянин, він — славонець. Тож про це не турбуйся.
Ми вирішили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в одній із житлових кают у кормовій частині третього ярусу.
— Нехай поспить, — сказала я, коли ми йшли назад по коридору. — А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марі. Напевно, там, де й своїх старших товаришів.
Несподівано Олег зупинився.
— Не думаю, що твій батько з ними. Здається, я все зрозумів.
— Що зрозумів?
Відповісти він не встиг, оскільки з найближчого інтеркому пролунав Вальковий голос:
— Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.
— У чому річ? — запитала я.
— Маленька необережність. Я тут продовжував спілкуватися зі станційним комп’ютером і випадково віддав йому команду перекрити подачу енерґії до двох із трьох стазис-кластерів… Ну, я маю на увазі ті сферичні згустки стазис-поля. І тепер не знаю, що робити, — відновлювати дію поля чи ні.
— От халепа! — вигукнула я й побігла нагору сходами. — Там же можуть бути кораблі чужинців.
— Не думаю, — заперечив Олег, що припустив слідом. — Якщо я правильно здогадався, то ніяких чужинців немає.
Коли ми увірвалися в рубку, Валько вказав на екран бічного огляду. Тепер там виднілася лише одна біляста куля, а на місці двох інших висіли у просторі два великі металеві циліндри зі стикувальними гніздами на торцях. За своєю конструкцією вони нагадували аварійні рятувальні капсули з великих пасажирських кораблів.
— Здається, ці штуковини не становлять для нас загрози, — сказав Валько. — Тому я взяв на себе сміливість не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.
— Усе ясно, — мовила я, відчуваючи, як у мені закипає гнів. — Ніякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свідомо. За моєї відсутності вирішив подивитися, що там. Так?
Валько із вдаваним каяттям кивнув.
— Винен, командире. Я заслуговую на покарання.
— Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анінайменшого уявлення про дисципліну.
— Хай так. Зате я позбавив нас довгих і безплідних дискусій, відкривати стазис-кластери чи ні. Все одно ми вирішили б їх відкрити.
Олег розчаровано зітхнув.
— А я думав, що першим здогадався…
Я запитливо глянула на нього.
— Про що?
— Про те, що в системі Хейни не було випадкових відвідувачів. Руку дам на відсіч, що в одній із цих капсул перебувають члени команди „Експлорера“, а в іншій — старші товариші Вейдера, Ані й усієї їхньої компанії.
— Саме так, — підтвердив Валько. — Причому перші — наші союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боці… До речі, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним ґравітаційним рушієм.
— Чорт! Що це означає?
— Думаю, наші друзяки підстрахувалися на випадок своєї загибелі. Вони не хотіли, щоб їхні товариші назавжди залишилися в стазисі, — проґрама комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто років і відновлення прав доступу для всіх полонених. Ну а рушій дозволяє їм підійти до станції й зістикуватися з нею. Але переживати нічого — права доступу не відновлено, тож їх перестріляють бортові паралізатори. Зачекаємо?
— Ні, чекати не будемо, — рішуче заявила я. — Якщо в капсули є рушій, то має бути й система зв’язку. Надішли їм попередження, щоб вони зупинилися, інакше ми відкриємо вогонь на знищення.
Валько сперечатися не став.
— Слухаюсь, командире! Надсилаю радіоґраму на всіх доступних частотах.
Через півхвилини капсула почала пригальмовувати.
— Отримано запит на встановлення аудіовізуального зв’язку, — доповів Валько.
— Встановити зв’язок, — віддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. — Зображення — на головний екран. Камери — на капітана.
— Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.
На великому екрані з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда — але в дещо молодшій версії. На вигляд йому було років шістдесят, не більше.
Шепард-клон зміряв мене пильним поглядом, потім подивився трохи вбік — Олег також потрапив у об’єктив відеокамери.
— Хто ви? — пролунав уже знайомий нам звучний голос. — Діти наших бунтівних братів і сестер?
— Ні, сер, — відповіла я. — Ваші брати та сестри лише наші однолітки. А ми прийшли повідомити вам, що ваша місія в системі Хейни закінчилася. Відтепер ті знання, які ви охороняли понад тисячу років, є надбанням цілого людства.
Стефан: На землі, в повітрі, в космосі…
36
На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополудні, двері нашої каюти нарешті відчинились і на порозі з’явилася постать у білому адміральському мундирі з трьома зірками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої миті стримався, оскільки цим тризоряним адміралом виявився Юрій Ворушинський.
— А могли б і честь віддати, — сказав він із нотками незадоволення в голосі. — До вашого відома, я ношу цей мундир на цілком законних підставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Військово-Космічного Флоту Новоросії.
— І великий у вас флот, адмірале? — чемно поцікавилася Анн-Марі.
— У кількісному вимірі не дуже. Але, повірте, він цілком боєздатний.
— Віримо, — кивнув я. — Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвійську бриґаду… До речі, якого дідька ви передали альвам странґлетні запали?
Ворушинський скривився.
— Це була самовільна витівка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу… — Юрій стиха зітхнув, а потім вказав на двері. — Прошу вас, коммодоре, фреґат-капітане. Ходімо зі мною.
Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язниці й попрямували широким коридором, уздовж стін якого вишикувалися двері кают, судячи з відстані між ними — двокімнатних, як і та, де нас утримували. Це скидалося на житловий відсік для старшого командного складу на лінкорі або космічній станції.
Коли ми наблизилися до ліфтів, повз нас пробігли хлопець і дівчина років шістнадцяти в робочих комбінезонах з емблемами інженерної служби на рукавах. На ходу вони невміло, але старанно відсалютували своєму головнокомандувачеві.
— Наші рекрути, — пояснив Ворушинський. — Уже понад тиждень викладачі всіх новоросійських шкіл з технічним, фізико-математичним і медичним нахилом стоять на вухах — безслідно зникли їхні найкращі учні-старшокласники. Нам довелося діяти в авральному порядку — через вас і особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми ні в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свій обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони від самого початку були незадоволені повільним розвитком подій, от і вирішили прискорити їх, підсунувши альвам странґлетні запали. Їм навіть на думку не спадало, що у відповідь ґаббари можуть завдати удару не лише по альвійських, а й по людських планетах. На щастя, обійшлося без жертв.
Ми увійшли до кабіни ліфта, і я, оцінивши по табло кількість ярусів, з повагою промовив:
— О, вражає!
— Лінкор „Святий Георгій“, флаґман нашого флоту, — сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. — Гадаю, навіть Терра-Ґаллія від такого не відмовилася б. От тільки з особовим складом у нас великі проблеми. Нам би не зашкодили кілька місяців царювання Павла, протягом яких ми могли б… А втім, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблів — легкі крейсери та корвети.
— М-м.. — протягла Анн-Марі. — Якщо ми дивилися телепередачі у прямій трансляції, то цей корабель перебуває в локальному просторі Новоросії.