На цей час у пасиві новоросійського флоту було сімдесят три загиблі кораблі, серед них дев’ять — з командами. Комп’ютерний проґноз, який мені напередодні повідомив Ворушинський, виявився надто оптимістичним, він не до кінця врахував відсутність практичних навиків і достатньої кваліфікації в екіпажів. Але все одно, для такої масштабної операції це були мізерні втрати, що не йшли в жодне порівняння з тими, які понесли ворожі війська.
Додатковим чинником, що деморалізував альвів, була пряма трансляція по новоросійських телеканалах ходу битви як на орбіті, так і в дром-зоні, що супроводжувалась закадровими коментарями журналістів. З часом ці коментарі ставали дедалі в’їдливішими й знущальними. Наш лінкор отримував телевізійний сиґнал по нуль-зв’язку і ретранслював його на дром-зону. Цей ефектний психолоґічний прийом, як розповів нам Ворушинський, був запропонований Вейдером і цілком виправдав себе — альвійське командування, приголомшене тим, що їхній противник має в своєму розпорядженні засіб миттєвого зв’язку, й додатково шоковане подіями на Новоросії і в її околицях, припускалося чимраз більше тактичних помилок, втрачаючи контроль над своїм флотом.
На третій годині битви серед альвів з’явилися перші дезертири. Вони втікали через найближчі вільні канали другого роду в невідомість — тільки б вирватися з цієї м’ясорубки, де невеликий людський флот, втративши менше сотні кораблів, уже перебив майже половину їхньої величезної армади.
Незабаром втеча набула масового характеру, а грізні тиради командування з обіцянкою всіляких напастей на голови дезертирів лише підстьобували тих, хто ще вагався. Дізнавшись із телепередач про те, що коїться в дром-зоні, окремі альвійські кораблі зі складу орбітального комплексу і навіть цілі з’єднання вирішили, що вони нічим не гірші від своїх товаришів по зброї, й залишили бойові пости, попрямувавши геть від планети.
Ворушинський, вчасно збагнувши, що його підлеглі от-от кинуться навздогін за втікачами, крикнув у мікрофон:
— Усім кораблям у дром-зоні й на орбіті! Зберігати бойовий порядок, не розривати крила… Спокійніше, друзі, спокійніше. Біс із ними, з боягузами-волохатиками. Все одно всіх не переб’єш. Покажемо їм, що втеча — найкращий спосіб зберегти свої блошині шкури.
Утім, лідери більшості крил, у тому числі й Рашель, ще до втручання головнокомандувача зуміли стримати своїх людей. Лише десяток кораблів у всьому флоті, чиї командири піддалися азарту, рвонули вперед, і в результаті чотири з них потрапили під перехресний вогонь ворога. На щастя, всі екіпажі встигли катапультуватися.
Юрій негайно віддав розпорядження:
— Нові кораблі не давати. Команди списати в резерв. Капітанам — догану в особисту справу.
Серед чотирьох покараних капітанів була й Естер. Користуючись своїм привілеєм як царевої нареченої, вона увірвалася до командного центру з явним наміром вимагати пояснень, проте, зустрівшись з суворим поглядом Ворушинського, навіть не пискнула, а винувато схиливши голову, підійшла до нас.
— Поганий з мене командир, правда?
Анн-Марі обняла її за плечі.
— Ні, дівчинко, ти добре билася. Просто нерви під кінець здали. Таке буває.
— І від цього гинуть люди. — Естер зітхнула. — Сподіваюся, дружина з мене вийде краща, ніж капітан.
— Теж відповідальна робота, — сказав я. — Особливо, коли твоя сім’я — ціла планета.
На зв’язок з лінкором вийшов Павло і зажадав, щоб Естер негайно повернулася на планету. Дівчина попрощалася з нами й побігла до найближчого нуль-порталу.
Битва тривала ще з чверть години, поки дезертирство з масового перетворилося на тотальне. Лише тоді, вже загнане в глухий кут, командування альвів оголосило про беззастережну капітуляцію. Ворушинський відреаґував негайно:
— Передати у відповідь: „Капітуляція приймається. Всі альвійські кораблі, за винятком лінкорів і крейсерів класів АА та АВ, мають покинути локальний простір Новоросії через канал на Епсилон Волхвів. Судна, перераховані як винятки, а також уцілілі станції та бази, залишаться як трофеї, захисні системи на них деактивувати. Усьому особовому складу й персоналу трофеїв наказую протягом години перейти на пасажирські транспорти й відчалити. Попередження: наявність активних захисних систем або запущених механізмів самоліквідації буде розцінена як акт аґресії зі всіма супутніми наслідками. На евакуацію ґрупи військ у районі дром-зони відводиться десять годин, для орбітального комплексу — тридцять“. Підпис — головнокомандувач Військово-Космічного Флоту Новоросії.
— Радіоґраму надіслано, адмірале, — відзвітував зв’язківець.
— Головному інженеру — відкрити канал на Епсилон Волхвів. А зараз… — Юрій увімкнув мікрофон. — Увага! Наказ головнокомандувача по всьому флоту. Кораблям припинити атаку, зайняти оборонні позиції. Контролювати відступ альвійських частин. Відкривати вогонь лише в разі нападу. Битву закінчено, ворог капітулював. — Він глибоко вдихнув. — Хлопці й дівчата, сучі діти, ви перемогли! Дякую вам! Я всіх вас люблю!
Після цих слів у командному центрі почало коїтися щось неймовірне. Всі підлітки, досі такі серйозні й зосереджені, відразу перетворилися на звичайнісіньких дітей. Вони вигукували „ура!“, сміялися й плакали, вітали один одного, обіймалися, дехто навіть танцював.
І лише Ворушинський не піддався загальній ейфорії. Ледве переставляючи ноги, він доплівся до пультів і гепнувся в найближче крісло. Руки в нього тремтіли, а на обличчі була написана смертельна втома. Упродовж останніх кількох годин на його плечах лежала відповідальність за життя багатьох тисяч людей і за свободу мільярдів — і такий тягар виявився занадто важким для вісімнадцятирічного юнака, хоч яким би ґеніальним він не був. Та хіба справа лише у віці! Я добре пам’ятав, у якому стані після битви за Мату-Гросу був мій колишній шваґер, адмірал Брісо, що командував операцією зі звільнення цієї планети…
Події наступної години підтвердили, що альви справді відступають, не намагаючись порушити умов капітуляції. За весь цей час ніяких серйозних інцидентів не сталося. Альви слухняно залишали переможцям свої найбільші кораблі, станції та бази й відступали на беззбройному транспорті. Вже готувалися до висадки невеликі абордажні ґрупи, що складалися з юних інженерів і таких самих юних космічних піхотинців — здебільшого учнів спортивних шкіл. Сумнівно, щоб чужинці порушили умови капітуляції й замінували трофейні судна, адже нам нічого не вартувало покінчити з їхнім транспортами.
А я нарешті отримав дозвіл зв’язатися з Рашеллю і привітав її з чудовою роботою. Донька пообіцяла, що як тільки район, контрольований її крилом, остаточно звільниться від альвів, вона прибуде на борт лінкора і ми нарешті зможемо нормально поговорити.
Тим часом по телебаченню почалася пряма трансляція виступу Павла перед народом, що заповнив величезну площу напроти Літнього палацу. Говорив він красиво й пристрасно, явно не по заготовленій заздалегідь шпаргалці, а імпровізуючи на ходу. Хвалебні оди на честь героїв-визволителів Новоросії Павло майстерно чергував з прокляттями на голови зрадників, які співробітничали з альвами, і невдовзі так завів натовп, що той почав вимагати для колабораціоністів публічної страти. Але тут молодий цар повівся великодушно й оголосив, що прислужники чужинців, ганьба всієї людської раси, будуть відправлені до своїх хазяїв на Альвію — хай ті поселять їх у себе. Народ був у цілковитому захваті від цієї ідеї.
Коли Павло вже закінчував свою палку промову, черговий зв’язківець повідомив, що надійшла радіоґрама від ґаллійського розвідувального крейсера, який напередодні вночі, за шість годин до початку атаки, увійшов до локального простору Новоросії.
— Таки зволили привітати нас з перемогою, — втомлено буркнув Ворушинський. — Будь ласка, лейтенанте, вигадайте щось ввічливе у відповідь і надішліть від мого імені.
— У радіоґрамі не лише вітання, адмірале. Там сказано, що на борту крейсера перебуває голова Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності. Він хоче зустрітися з вами.
Анн-Марі тихо присвиснула. Я ж від зовнішнього прояву емоцій утримався, хоча був вражений не менше від неї.
— Оце так честь! — проказав Юрій з відчутним сарказмом у голосі. — Сам адмірал-фельдмаршал Дюбарі вшанував нас своєю увагою… А де його корабель? Далеко?
— За дві астроодиниці. Але в радіоґрамі є дані про настройки їхнього нуль-порталу. Адмірал Дюбарі просить дозволу висадитися на борт „Святого Георгія“.
— Те, що він просить, а не вимагає, вже приємно… Що ж, лейтенанте, перенастроюйте резервний портал верхнього ярусу й надсилайте сиґнал про готовність до трансляції.
Зв’язківець миттю взявся до виконання наказу. Ще напередодні ввечері Юрій у загальних рисах пояснив мені принцип ортоґональних трансляцій. Жодних викладок він не наводив, оскільки для цього потрібна була особлива математика, а я її не знав, тож просто пояснив, що хвилі — посередники ортотрансляцій мають щось схоже на довжину, проте виражається вона не скалярною величиною, а вектором в нескінченновимірному гільбертовому просторі. Саме тому наші аґенти не підозрювали про існування на Новоросії та в її околицях ще однієї нуль-мережі — можливість випадкового перехоплення просторових коливань без точного взаємного настроювання приймача та передавача була виключена не лише практично, а й теоретично.
Коли все було готово, Ворушинський підвівся з крісла й неквапом, щоб приховати від підлеглих невпевнену ходу, рушив до виходу з командного центру. Біля дверей він зупинився й запросив нас з Анн-Марі з собою.
— Нехай ваш начальник переконається, що з вами все гаразд. Це вбереже мене від зайвих пояснень.
Резервний портал верхнього ярусу примикав до кают-компанії. Коли ми прибули туди, Дюбарі якраз виходив з кабіни. Він був один, без супроводу.
Юрій солідно, без поспіху козирнув йому — так, як годиться козиряти рівному за званням і посадою, але старшому за віком офіцерові.
— Вітаю вас, адмірале-фельдмаршале.
— Здрастуйте, адмірале Ворушинський, — відповів Дюбарі. — Довго ж ви від нас ховалися.
— Так, — погодився Юрій, пропонуючи йому сідати. — Але тепер гру в хованки закінчено. Ми є, за нами — ціла планета, і вам доведеться зважати на цей факт.
— Я не ставлю його під сумнів, колеґо. І прийміть мої щирі вітання з блискучою перемогою. Ви провели операцію на найвищому рівні.
— Ви впоралися б краще. І набагато раніше, якби не приховували своїх новітніх розробок.
Дюбарі спохмурнів.
— Це дуже болюча для мене тема. Не хочу, щоб мої слова прозвучали як самовиправдання, але я від самого початку виступав проти такої політики. Я вважав і продовжую вважати, що людству вистачить мудрості, витримки й розсудливості правильно вибудувати свої стосунки з Чужими. Проте більшість у нашому керівництві дотримувалася іншої точки зору, вони дуже невисокої думки про наших співгромадян, і мені довелося підкоритися їхньому рішенню. Тепер це питання закрите — ви вирішили його раз і назавжди. Хоча, зазначу, могли вирішити ще чотири роки тому.
На мій подив, Юрій не виправдовувався, що також був змушений прислухатися до волі більшості. Натомість він сказав:
— Ми постараємося виправити свою помилку, звільнивши решту людських світів.
— А може, поділимося? — чи то жартома, чи то всерйоз запропонував Дюбарі. — Ми вже викликали з Туманності Андромеди флот, оснащений найсучаснішим озброєнням.
Ворушинський байдуже знизав плечима.
— Особисто для мене не має принципового значення, хто звільнить ці планети — ми чи ви. Головне, швидше очистити їх від чужинців, повернути людям свободу. Отже, роботи вистачить на всіх.
— То ви згодні діяти спільно?
— Звісно, згодні. Але тільки на рівних.
Дюбарі кивнув.
— Умови прийняті й обговоренню не підлягають. Проте у мене склалося враження, що ви маєте проблеми з особовим складом.
— Якщо під проблемами ви маєте на увазі наш вік, то з цим вам доведеться змиритися. Хочете допомогти нам людьми? Будь ласка, ми не заперечуємо. Нехай уряди планет Співдружності дозволять нам провести набір добровольців з числа старшокласників і слухачів молодших курсів військових академій.
Дюбарі розгублено похитав головою.
— Ні, це вже занадто для моїх сивин. Світ остаточно збожеволів. Армія, що цілком складається з дітей…
— Проте боєздатна армія, — зазначив Ворушинський. — Ви самі це бачили.
— У тім-то й річ, що бачив. І досі не можу повірити власним очам. Ми, старики, були твердо переконані, що без нас молодь не здатна й кроку ступити у вірному напрямку, а зараз маємо на свою голову планету, де всім порядкують підлітки. Якийсь юнацький шовінізм, далебі!.. До речі, колеґо, коли ви маєте намір випустити наших людей?
— Вони вже вільні. Нещодавно їх відпустили і, як годиться, вибачились і пояснили, що це був просто превентивний захід. Вони так старанно розшукували ґрупу коммодора Матусевича, що могли зашкодити нашим планам.
Ми з Анн-Марі спантеличено перезирнулися. Помітивши це, Дюбарі пояснив:
— Розумієте, яка тут справа. Розсекретили не лише вас і ваших підопічних. Відразу після приходу до влади царя Павла були схоплені всі наші аґенти на Новоросії. Всі до єдиного — уявіть собі! Як вам подобається такий дружній акт з боку союзників?
Нічого відповісти я не встиг, оскільки наступної секунди до кают-компанії забігла Рашель.
— Тату! — радісно вигукнула вона, але тут побачила Дюбарі, різко загальмувала й віддала честь: — Адмірале-фельдмаршале!
— Вільно, мічмане… гм, лейтенанте-командоре. — Він підвівся з крісла, підійшов до неї і зміряв її пильним поглядом. — Ну, і що ви скажете на своє виправдання? Як поясните неявку в штаб?
Усупереч моїм очікуванням, Рашель не стала виправдовуватися.
— Я не маю прийнятних пояснень, адмірале, — просто відповіла вона. — Визнаю, що серйозно завинила, але не шкодую про це. З цього моменту я складаю з себе повноваження капітана трофейного крейсера „Нахімов“, який, за домовленістю з командуванням флоту Новоросії, переходить у власність ВКС Землі. — Тут донька зняла з коміра лейткомівські значки й простягла їх Дюбарі. — Відповідно, я припиняю своє тимчасове перебування в званні лейтенант-командора й повертаюся до постійного мічманського. Хоча, боюся, ненадовго. Накажете подати рапорт про відставку просто зараз чи зачекати до повернення в штаб?
Адмірал узяв значки, глянув на них, потім знову на Рашель.
— А чому ви не посилаєтеся на перший параґраф статуту?
— Бо на нього посилаються всі, кому не ліньки.
— Чистісінька правда. Згідно зі статистикою кожен третій порушник обґрунтовує свої самовільні вчинки саме цим параґрафом. Проте ваш випадок — саме той, коли таке обґрунтування доречне. Ви ж розуміли, що ваше прибуття в штаб автоматично позбавить вас можливості приєднатися до новоросійського флоту й узяти участь у битві?
— Так точно. Мене б не відпустили.
— А тим часом від контр-адмірала Корейко й капітана Кисельова вам було відомо, що в них кожен командир на вагу золота.
— Так.
— Скільки ворожих кораблів знищив ваш крейсер?
Дочка зам’ялася.
— Я не знаю, адмірале. Треба подивитися бортові записи.
— Як це не знаєте? — здивовано звів брови Дюбарі. — Це ж був ваш перший бій як капітана. Невже ви не рахували?
— Спочатку рахувала, але потім збилася.
— Отже, їх було чимало?
— Ну… так.
— Більше сотні?
— Так, більше, — впевнено відповіла донька.
— Більше двохсот?
— Точно не скажу, адмірале. Але можливо.
— І як ви оцінюєте свій внесок у загальну перемогу?
— Я вважаю, моя допомога була не зайвою. Проте флот міг цілком обійтися й без мене.
Дюбарі в задумі пройшовся кімнатою.
— Ну, припустімо, я відправлю вас у відставку. Хоча зазначу, що це не зовсім у моїй компетенції, це справа земного Ґенштабу. Проте припустімо, що я скористаюся своїм правом голови Об’єднаного Комітету. Як ви гадаєте, що буде далі? А станеться от що: присутній тут адмірал Ворушинський негайно запропонує вам вступити на службу до новоросійського флоту як мінімум у званні капітана третього ранґу, а найпевніше, другого.