Тепер мама Радина знову викладала музику, носила партизанську медаль у святкові дні й мріяла написати спогади про київське підпілля. Довго вибирала час, вигадувала цілий вільний день, витягала із старовинної шкатулки з подвійним секретним дном цератовий зошит, ходила й ходила з кутка в куток, тяжко зітхала, сідала до столу й, не доторкнувшися до пера, довго сиділа нерухомо. Які ще болючі її рани! Товариші й подруги проходили перед очима, і кожне шматувало серце, так недавно це було, такі ще вони живі й кохані! Писати про підпілля – це ж оживляти друзів, боротися з ними поруч і ще раз втрачати, переживаючи з ними їхні смертні муки. Ні, нехай іншим разом, коли зарубцюються рани. І вчителька музики кінчала тим, що, не записавши й слова, лягала на ліжко серед білого дня й зрештою солодко плакала, полегшуючи цим свою душу. За таких випадків Рада силоміць вдиралася до кімнати, бухалася поруч мами, і чимало часу вони вдвох схлипували й згадували страшні втрати підпілля. Цератяний зошит так і лишався поки що незайманий.
Другий зошит із цератяними палітурками (брата маминого) заповнювався на відміну від першого навдивовижу хутко. Це були виключно вірші. Рада переписувала їх старанно і могла читати напам'ять коли завгодно й у необмеженій кількості. Студент-геолог, із котрим Рада збиралася влітку рушати на Карпати, – в складі відповідної експедиції, звичайно! – мав добру й чималу мороку з тими поезіями. Не встигав він вивчити одного поета, як Рада приголомшувала його новими ямбами й хореями, і бідний геолог проклинав долю, кляв друкарні, що переводять папір на такий незрозумілий спосіб розставляти рядки! Проте Рада була певна, що цей дворушник щиро любить усіх поетів гуртом і кожного зокрема…
«Дівчинко, – сказала глузливо Воля, – не примушуй його читати вірші! Він так страшно тоді клацає зубами, що мене охоплює жах… Нехай уже липне до тебе з людською мовою…»
«Аліна все чує, – одказувала Аліна. – Що у тебе, Волько, за негарна манера вживати таких слів, як «липне», у відношенні до чоловіків…»
«Твоя філологія пахне касторкою!» – одрубала Воля.
«Не пахне треба казати, а тхне…»
Аліна, третя подружка, мала твердий характер і завжди приборкувала обох своїх подруг. Зовнішньо вона нагадувала – за заявою біолога Ради – несміливу лань із величезними сумними очима. Математик Воля заперечувала цей образ і вигадувала всеохоплюючу формулу, здатну повністю характеризувати подругу. Тільки дід-професор, бувши присутній під час розмови, нічого не вигадував і щиро зітхав. За його молодих днів таку Аліну неодмінно порівняли б із Суламіф'ю з Пісні пісень…
В гуртожитку (у дівчини не було рідних) Аліну вважали за приємну дівчину, дещо своєрідну в питаннях чистоти мови, якою говорилося чи писалося в її присутності. Нічого не поробиш, – зітхав дехто, – філолог! Може, хто із студентів і хотів би викласти свої погляди з приводу її бронзового волосся, агатових очей, загадкової посмішки, та заздалегідь вдавався в паніку й німів, знаючи, яка сувора Аліна до порушників законів мови. «Що це має означати, – питала дівчина сміливця, – прибитий солоною хвилею до берега ваших вод? Морський фольклор, да?…»
Аліна була з робітничої родини, батько брав участь ще у Жовтневій революції, мами вона не пам'ятала, старший брат служив у війську на китайському кордоні. Так трапилось, що саме напередодні Вітчизняної війни Аліна поїхала з батьком на екскурсію до Ленінграда, і там їх застукала війна. Батько-пенсіонер одразу ж пішов на пітерський завод, де працював ще за днів молодості, і до Києва вони повернутися не встигли. Час блокади Аліна прожила в місті Леніна. Поховала батька й трохи не загинула сама, але змагалася за перемогу скільки могла і з гордістю почувала себе ленінградкою. Поступила теж на завод, не мавши ще й п'ятнадцяти років, і самовіддано працювала до кінця війни. Потім повернулася на Україну.
Сьогодні над Києвом стояла всепереможна й радісна весна, величезні глейкі бруньки на каштанах перетворилися вже на ніжні семилисники й повипускали свічечки майбутніх квітів, з-за Дніпра через Печерськ долітали до самого університету запахи ожилої землі, у Ботанічному саду верещали на всі заставки солов'ї, гріючись своїм співом у свіжі вечори, а під вікнами Волиної квартири, що містилася, як відомо, у флігельку на першому поверсі, посходило безліч усякого добра: лопуцьків, м'яти, півників, тюльпанів, і повісив свої грона бузок.
Дівчата сиділи в кімнаті з відчиненим вікном і нудьгували. Крізь вікно лилося на них синюще київське небо, а їм здавалося, що надворі цілковита осінь. От, пишуть і доповідають про студентське життя, – яке воно насичене працею й рухом. Змальовують, як студентське плем'я – молоде, задьористе, гаряче – штурмує фортеці знань. А коли настає перерва? Чому цей період випадає з уваги? Учасникам Вітчизняної війни, які пропустили кілька років, ніколи і вгору глянути, у них немає ні дня, ні ночі, треба надолужувати час. Ну, а їм, бідним дівчатам, що накажете робити?
От завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх забуто. Запрошень не одержали, квитків теж. Як не сумувати? І не підуть же вони з'ясовувати, чому їх обійдено. В чомусь іншому, будь ласка, а в цьому вони горді. Не хочете нашої присутності, – і не треба. Без Костя Хмеля справа не обійшлася. Ну, за що він їх так ненавидить?
– Коли я чую його неможливий жаргон, – сердито сказала Аліна, – я готова тікати безвісти! Просто ведмідь якийсь…
– Але на тебе він поглядає цілковитим ягнятком, – невинним голоском поправила Воля, – і, слово честі, я бачила, як він виписував до книжечки різні благородні слова, щоб тобі сподобатись!..
– Благородні слова, – гірко озвалася Рада, – ви знаєте, де він воював цілу війну? У морській піхоті, щоб ви знали!..
– При чому тут морська піхота? – нахмурилася Аліна. – У нас у Ленінграді «морська піхота» було найдорожче слово!
– Коли я клеїла стінну газету, він мені гукнув знаєте що? «Проверніть операцію на двадцять ноль-ноль». Ви гадаєте – тільки це? «За невиконання буду драїти на бюро вашу неоперативність…» Як вам подобається?
– Ти, Радко, не лізь до філології, – примирливо сказала Воля, – а як же він повинен був висловитись? Твій геолог, думаєш, інакше лається, коли має нещастя вчити довжелезного вірша, який ти для нього переписала?
– А політехнік? Щось він надто часто приносить твоєму дідові різні речі, які той забуває на лекціях в інституті, зонтики, калоші, цілий універмаг!
– Годі, дівчата, – зупинила Волю і Раду Аліна, – нехай собі називають нас старими дівами, ми не потребуємо їхнього товариства! Обійдемось дуже легко…
– А мені шкода, дівчата, – я б з охотою поїхала. Це незабутня подорож! І хоч би знати, хто це нам підклав таку свиню. Невже ми повинні через твого Костя Хмеля сидіти вдома, а всі попливуть до Канева?
– Коли ти ще раз тулитимеш до мене того Костя, я не відповідаю за себе! – оголосила з притиском Аліна.
– Дівчата, – благально сказала Рада, – я не можу вже чути про того Костя Хмеля…
– Правильно, – погодилась Воля, – я певна, що Аліна перша вимовить це ім'я і тоді вона заплатить штраф!..
Аліна пішла в атаку й неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою, але Воля була дуже поворотка й жертвою стала Рада, яка не встигла своїми короткозорими очима помітити, звідки насувається небезпека. Вона в свою чергу погналась за Волею й налетіла на шафу. Шарварок знявся повний, і він лише набув організованих форм, коли Воля витягла з шафи оберемок старої родинної одежі й пожбурила на ліжко.
– Я пропоную професорське весілля!
Це була любима їхня гра ще з дитячих років, коли за головного режисера порядкувала Волина мама. Тоді Аліна незмінно набувала зовнішності молодого, Воля – молодої, а Рада – батька професора, візника, міліціонера й молодшої сестри, – залежно від обставин. Гра мала безліч варіантів, до неї ставали інші персонажі, квартира перетворювалась на божевільню, батько-астроном тікав з дому, а діда-математика замикали до кухні, звідки він мав тягати самовара на весільний стіл і вдавати з себе трактирного полового на гастролях у статечному домі.
І от Аліна ще раз «молодий», а Воля – наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» – Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…
Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.
– Дівчатка, – мовив спокійно Кость Хміль, – я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…
Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:
– Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?
Це стало неначе традицією, – екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.
Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори – чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, – за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.
– Прошу дозволу порушити чари самотності, – мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.
– Сідайте, товаришу Хміль, – сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.
– Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?
– Я думала, що вас цікавить тільки морська краса, ви ж не річковий піхотинець?…
Краса була справді виключна. Повноводий Дніпро ще ніс у собі весняні води, широку долину заповнювала безкрая вода. Вздовж лівого берега розбрелися по пояс у воді дерева, – Дніпро затопив усі протоки й старі русла, вздовж яких вони росли. Синіли далекі, схожі на морську далечінь, ліси. Пароплав ішов простим курсом, на весняній воді скрізь був фарватер…
– Увага! – гукнув Кость стерновому. – Обійди лівіше! Хіба не бачиш, як підозріло нуртує!..
Стерновий навіть не оглянувся на Костин голос. Що вони розуміють, оті студенти? По такій воді нічого не страшно. Там, де влітку стережешся мілин, ідеш, як циркач по дроту, по весняній воді – йди й пісні співай! І стерновий встиг замугикати якоїсь пісні. Та пароплав раптом черкнув об щось кілем, втратив хід і широким рухом повернувся носом проти течії…
Вибіг з рубки капітан, це був рідкий випадок на Дніпрі, що його довго будуть згадувати, як щось неймовірне. Сісти не знати на що й не могти знятися своїми силами, і коли? Тоді, як у Дніпрі води до гибелі? На що ж напоролися? Неначе пісок, а неначе й якісь затоплені й повалені дерева. Що його робити? Машина не бере, треба викликати буксир. Передбачувані кілька годин затримки, доки підійде буксир, дещо розхолодили екскурсантів, але незабаром – хто почав лагодити риболовецьку снасть, хто – уп'явся в книжку, хто – ліг покотом на палубі виспатися після недоспаної ночі.
Кость іще раз з'явився поблизу Аліни, яка лишалася на кормі. Не кажучи й слова, він кинув весла в човна, прив'язаного за кормою, перейшов туди сам і почав одв'язувати чалку.
– Щасливої плавби, – сказала Аліна, не дивлячись на Костя.
– Отам неподалік моряки вірають посуду з Дніпра, – відповів Кость, – поїду, погляну тим часом…
– Я можу сісти на стерно, – несподівано для самої себе запропонувала дівчина.
І от вони пливли по голубій величі Дніпра, Кость звично веслував, його обличчя, обернене до Аліни, було спокійне й радісне. Він мовчав, часом оглядався через плече й кивав дівчині на знак правильного курсу. Могутня ріка пливла їм назустріч. Часу було багато для того, щоб з'ясувати все нез'ясоване, уточнити неуточнене, вимовити недомовлене. Проте нічого цього не трапилося. Аліна мружила на сонці агатові очі й безстрашно стрічалася ними з Костиними. Це траплялося частіш і частіш, їм видалося, що вони пливуть лише кілька хвилин, коли попереду чітко звелося над водою судно з прибудовами, оточене понтонами.
– Знайомі місця, – сумно й значущо сказав Кость.
Вони пристали до понтона, знайшли затишок, де не вирувала вода. Кость пришвартував човна, вискочив нагору і, вправно балансуючи, побіг уздовж циліндричної поверхні понтона, перескочив на подальший і досяг містинки, що нависала над водою з борту судна. З містинки йшли в Дніпро сходи з бильцями. Ніде не було ні душі, все наче вимерло, тільки дзюркотіла повз борт вода, і вся споруда злегка коливалася.
– Полундра! – загукав Кость. – Господарі вдома?
Із трюму на палубу виглянула голова з довгими вусами, страшними бровами, солідним носом і ротом, що жував.
– Якого чорта горлати? – запитала, жуючи, голова.
Кость розпочав бесіду, внаслідок якої голова піднеслася вище, з'явилися широченні боцманські плечі, і сам боцман – босий та непідперезаний – вийшов на палубу. Вони розмовляли голосно і в той же час дуже помалу, Аліна чула все від слова до слова. З'явився водолаз у комбінезоні й теж босий. Прийшов з носу механік у замащеній гімнастерці. Решта команди, якщо вона існувала, перебувала під палубою, лінуючись ворухнутися, і слухала здаля. Була обідня пора, люди щойно пообідали.
– Значить, студенти ото пливли на Канів та й стали на якір, – резюмував боцман, – приміром скажемо, доведеться вам ночувати на воді. Дивуюсь тільки, де ви в таку високу воду знайшли мілину?
Кость спитав, що це вони підіймають з Дніпра. Боцман поглянув на водолаза й механіка, лукаво їм підморгнув і відповів Костеві бравим покахикуванням, яке мало показати, що на його судні всі вміють тримати язика за зубами. Кость нахилився до боцманового вуха і голосно вимовив назву затопленого корабля. Це скидалося на ворожбитство, бо ж посуда ще була під водою, – а може, це начальство приїхало ревізувати? Про всяк випадок боцман випростався й лунко відкашлявся в жменю.
– Був такий момент, друзі мої, – просто й печально сказав Кость, – ви спитаєте, звідки я це знаю… Як же мені не знати, коли довелось своїми руками затопити, щоб не дістався ворогові наш красунь пароплав…
Костеві доповіли, що під корпусом затонулого судна вже продуто відповідні колодязі для просування сталевих рушників, налагоджені до затоплення циліндричні понтони, – вони ляжуть на дно по обидва боки судна, до них причеплять кінці рушників і напомпують повітря в понтони, щоб підіймання було повільне й рівномірне.
Кость вислухав і запитав водолаза, чи не пробував він пролізти всередину судна. Водолаз відповів, що там усе замулене й заіржавлене, сам нечистий дверей не відірве.
– На твоє щастя, друже, – сказав Кость, – там чималенька міна припасована. Було наказано затопити, але з перспективою підняти після війни. Щоб не витягай чужі руки, ми влаштували сюрприз…