Літній день був найсиній і найвисокий. Далекі обрії хиталися хвилями, як справжні океани. Тільки не було в них холодку, що дише від морських обріїв, був зелено-блакитний туман, золотавий пил далеко і повсякчасні розмови гвинтівок на сході.
Курка підлетіла на перон і зразу ж зацікавилась котелком. Вона помалу підійшла й серйозно подивилась на вартового й на лікпома Мишку. Заглянула в середину котелка.
Двері поїзда відчинились, і на землю зійшов санітар Большаков. Більше не вийшов ніхто. Большаков, як ведмідь, переставляв ноги, щось мурчав собі в бороду, і мідний перстень блищав у нього на пальці. Сорочка не мала пояса, не мала ґудзиків. Через плече в нього був тепер ремінь, і на ньому бовтався маузер в дерев'яній кобурі.
Курка побігла шукати собі захисту. Котелка взяв у руки Большаков і тоді побачив лікпома.
Вони привіталися сильними словами, які тепер вже розкидані по степу до нових боїв і які не вміщаються в касі наборщика.
– Ех, Мишка, якби ти знав, що це за Рубан! У нього на гігантських грудях золотий годинник.
Мишка годинниками не цікавився. Новенький маузер більше прийшовся до душі.
– Дасиш поносити?
– Ти ж лікпом! На біса?
Героїчна душа Мишки стала в позу. Одставивши ліву ногу наперед, підтримуючи правою рукою уявлену зброю коло боку, притискуючи до серця портфель, він думав, мріяв, і сам Наполеон був перед ним хлопчиком.
Лікпом Мишка ходив у кожне містечко реквізувати ліки. Це були найвидатніші дні лікпомівського життя. Він надівав чорного шкіряного кашкета з величезними автомобільними окулярами, вішав на шию банку з протигазовою маскою, за пояс стромляв дві білих гранати без капсулів і в руки брав жовтого портфеля невідомо з чим. Большакову й другому санітару він діставав на час гвинтівки з багнетами і велів тримати напоготові пальці на спускові. Санітари це робили й кашляли від сміху. Містечкові аптекарі терпляче слухали войовничі крики лікпома і боляче дивились, як булькав йод, що його зливали розбійники в одну пляшку.
– Поносити дам. Неізбєжно.
Сірий бронепоїзд дав гудок. Командир через ляду подивився на перон. У рот до Большакова заїхало колесо і застрягло там між білими зубами. Він сміявся. Усмішка не була широкою, командир на неї не відповів. Колеса помалу рушили.
Тоді Большаков крикнув:
– Братішка, котра година?
Командир подивився на годинник, що горів і блищав на сонці. Щось подібне до усмішки майнуло в його очах, сірих, як туман. Бронепоїзд пішов, і обрій знову зімкнувся навкруги.
– Славний парнишка, – сказав Большаков, – і золотого годинника має від Республіки!
Лікпом Мишка пішов по чай. За депо далеко біліла річка, і степ хвилювався, виконуючи шумову музику своєї опери. Большаков старанно обходив рейки й намагався не помічати санлітучки, що в кількості чотирьох теплушок одна стирчала серед станційних рейок. Тут, на цім полустанкові, він пригадав далекі вогні південного Марселя, пригадав хистку палубу «Коршуна» після ночі в салуні Сан-Франціско, подивився на китайську джонку й перстень на своїй руці. І, діставши з кишені пляшку рому, запив спогади солодко-пахучою Ямайкою.
Лікпом приніс чай. Пили чай з ромом, згадуючи Шурку Рубана. Годинники цілого світу посилали в минуле хвилини за хвилинами, а санітар Большаков думав про все, що нагадував ром.
– Пізнав перстень у два щота, – сказав Большаков.
– Ну?
– Потяг до себе й за стіл посадовив. Стоїть і в вічі дивиться. Мовчить. «Ну, – кажу, – Шурка, плече твоє загоїлось?» – «Загоїлось», – каже. «А Вільку з Франціска пам'ятаєш?» – «Пам'ятаю», – каже. «Ну, дай же, братішка, вип'ємо», – кажу. Тоді він поклав мені в кишеню цю пляшку. «Не можна, – каже, – мені пити зараз». Дивлюся я, ну й жалко ж мені стало! Мовчу. Сидить він такий, як побитий. Заклюють його, думаю. А він тре собі лоба й щось згадує, тре знову лоба і далі згадує. Сурйозний такий, не той Шурка, що на Василькові «яблучко» танцював. «Шура, як твої кльоші на суші дзвонять?» – «Нічого», – каже і показує золотого годинника, – золотий годинник Республіки і спасибі герою Олександру Матте – Рубану тоже. «За діло», – каже він, цей двохфамильний Шурка. «Не хочу, – каже, – тобі розказувати – за діло одне пустякове дали, врем'я щоб наблюдать. І маузер ось з монограмою». – «Розкажи, – кажу, – товариш Матте-Рубан», ну, він мені й розказував, сидячи навпроти і дивлячись на мою лічность.
«Останься, – каже, – в мене, Большаков».
Ну, думаю, їдять його тут сухопутні боцмани, їдять, та й край. Думаю, кожний кльошем перед його носом із претензіями крутить. Тільки це я думаю, – входить один. Побачив Шурку і майже здох.
«Чого вам, товаришу? – каже Шурка, беручи шпалера, – чого вам, товаришу, – а братішка, бачу, біліє-біліє й більше лякається, – чого вам, товаришу, в бога-богородицю?! Я вас кликав?»
Но, конєшно, стрілять не почав, бо я придержав. І – «Шурка мій, – сказав я, – це тебе цукроварня спортила».
Словом, сиділи ми, балакали, а Шурка на карті щось дивився.
«Останься, – каже, – в мене, Большаков».
«Ні, – кажу, – не можу я. Кінчу свої уколи в лікпома. Відновився, – кажу, – Марсель. Не можу, братішка, – ніс може спортиться».
Засміявся він.
«Ну, кінчиш, – до мене при. І візьми ти, – каже, – од товариша Шурки Рубана цей маузер із серебряною монограмою. На!..»
Лікпом Мишка прочитав на монограмі горді слова командира і став прочищати голку шприца, протягши звідти дротинку.
– А перстень? – запитав він між іншим.
– Можу розказати про перстень.
Далі лікпом набирав у шприц рідини, витирав спиртом вену коло ліктя, стромляв у вену голку, а Большаков починав оповідати про свій перстень.
Лікпом і санітар лежали потім між рейками, і санітар оповідав, аж доки не перестало гріти сонце, доки не стали довгими тіні трав, доки…
3
– Кожне «яблучко» має свій тембр. Кожний тембр властивий лише банді музик, що «яблучко» те грає. І коли десь у степу, широкім, як кльош, до тебе дмухне «яблучком» – ти будеш знати, в чом дєло. Або шпалера кинеш у траву і заховаєш у кишеню зірку, або зірку сховаєш, а шпалера в руку візьмеш, або те й друге не ховатимеш. Будуть: банда, або махновці, або свої.
Найбільше я люблю махновське «яблучко», люблю, як вітра в штиль, як бабу теплу, махновське «яблучко» на сто струментів. Ще за п'ять верстов довіється воно до тебе і вдарить наповал. Підеш мести кльошем по дорозі, по пильному проспекту, підеш і підеш. Гранати бовтатимуться коло пояса, позаду буде безсонна доба, а ти йтимеш, доки не заблищать білі труби й фанфари. А братішок у Махна, брат ти мо-ой! Ажратви у Махна – мо-о-ой! Грошей!..
Я тобі розкажу колись, як я на тиждень до Махна завльокся, як екзамен на анархіста держав – спиртовий екзамен, і як потім утік по сознательності…
А на станції Василькові стояли ми тоді як батальйон військ ВЧК. З «Коршуна» нас було троє: Шурка Рубан, Банька Мороз і я – Пантелеймон Большаков.
Саме така, як зараз, пора: день заходив на вечір у бухту, сонцеве плавання через пару годин кінчалося. Ми між двоколками на площадці грали в проферанц Ваньчиними картами, а Рубан садив «яблучко» між рейками під гармошку. Мені не везло. «Доволі», – сказав я після другої карти. Банкірщик відкрив свою. «Десятка, чортів банківщик!» – крикнув я од злості. Другу карту витяг – теж. У мене вісімнадцять, і я програв. Що? Очко? Це стара назва, товаришу лікпом.
Тоді я побачив нашого командира, нашого геройського командира. Він вийшов на перон скучної станції Васильків. З ним ішов брехун, гад і сукин син, як потім ми взнали.
«Парні, – сказав наш, – цей товариш нам резолюцію предлагає».
Ми зібралися, скільки нас було військ ВЧК, і чекали резолюції.
«Вот, товариші, – сказав гад і брехун, – на совєтську цукроварню імені товариша Лібкнехта нападають бандити в колічестві двадцяти чоловіка. Я пропоную по два пуди цукру кожному з двадцяти чотирьох товаришів, що згодяться поїхати туди на дві доби».
Ладно, одібралось нас двадцять чотири. Шурка, Ванька і я – першими. Командиром один студент медицинський, двоє братів з «максимкою». Патронів сот по дві. Думаєм, виставим застави, а самі хоч виспимось та в проферанц цукор пустимо. Ванька й карти взяв.
Їдемо ми дванадцять верстов, сонце наближається до петлюрівської границі, у Ваньки Мороза блищить на пальці цей перстень. Минули лісок, видно й цукроварню. Товариш Большаков і каже: «Гулять будемо, хлопці?» «Мовчи, – сказав Рубан, – он у кущах пастухи пасуть».
І, вставши, без сомнєнія, пішов товариш Рубан до пастухів. Балакав із ними, кулаком махав, за грудки трусив. Прийшов і сів. «Поганяй, – каже, – мовчать гади – коров'ячі пастухи». Поїхали.
У балці перед цукроварнею злазить Шурка Рубан оправиться і непомітно пальцем зробив товаришу Большакову й Ваньці Морозу. Хлопці вперед поїхали, а вони ззаду йдуть – Шурка, Большаков і Ванька.
«Хлопці, – каже Рубан, – тіжилб! Через пастухів узнав, що в банді тисячі, а не двадцять. Чотири села підпрапорщик підняв. На комуну і проти жидов. Тіжило прийдеться».
«Може, зарані сорвать когті?» – запитав Большаков несознательно.
«Нє, братішки, ми наказа виконаємо. Злякалися, – скажуть бандити і ще десяток сіл піднімуть. Будемо битися і – мовчок. А того гада, що післав на смерть, ми потім знайдемо». Порадившись малоє время, вони сміливо стали доганяти свої підводи.
А в заводі, брат ти мой, вгощеніє! Шамовка, самогон, – пий, братва. Сонце зовсім червоним стало, великим і круглим. Крайком лише визирало з-за кам'яної стіни, що була навкруги. Цукроварня маленька, будинків небагато, і величезна стіна з залізними воротами. Весело братві, а Рубан рєч говорить:
«Товариші, – каже, – благодаря революції у нас тепер повний шторм! Но когда Совєтська вдасть скаже кров вилить на блюдо, то що нам дорого – завоювання чи якась паршива кров, у Господа Бога, наконєц?! Смерть контрреволюціонним бандам, коториє вооружени до зубов!!»
Тут убігає один чоловік і кричить, наче його взяли на мушку:
«Банда наступає!»
Ми враз вискочили за стіну й окопалися. Позаду нас була канава з водою, болотом, дерезою. За канавою – стіна.
Товариш Большаков лежав, командир-студент стояв, двоє братів крутились коло «максима», решта товаришів лежало між Шуркою Рубаном і товаришем Большаковим.
«Бий у гроб, – сказав Рубан Большакову, – тих, хто захоче сорвать когті!»
І, словом, лежали ми, через мушки дивилися, гвинти, затвори перевіряли, патрони розкладали під рукою. Проти нас поле тверде підіймається помалу вгору, через п'ятсот сажнів бугор, над бугром червоне сонце. І подумав тов. Большаков, що він своє останнє сонце розстрілює. Заходило сонце, і чути було гомін, тупотіння, наче від великої череди. Була така тиша, що здавалося – спиш важким сном.
А тільки заховалось сонце, на його місце вийшла чорна сила. Ішла маса. Останні промені блищали на косах, вилах, багнетах. Було тисяч зо дві.
Наші мовчали. Банда сунула чорною хвилею. Командир-студент приклав свисток до рота, коли можна було вже бити, не цілячись. Почався бій. Бій вечірній, лихоманковий бій…
Ви можете зупинитись тут і оглянути все, що є навкруги. Бо перед видимою смертю чоловік оглядає світ. Він для чоловіка остільки новий, незнайомий, що минуле життя здається лише прологом, увертюрою до чогось більшого, майбутнього. І мені – оповідачу – це здається, але я все заховаю в собі, і лише нервовий стиль, може, передасть вам моє хвилювання…
…Димки схоплювалися за димками, кулемет строчив без «задєржок» ленту за лентою, рикошетні кулі хльоскали й співали, співали й хльоскали – останні кулі чийогось кінця. Кулемет строчив, люди ряд за рядом падали наперед, як зрізані, темна маса переступала, минала, йшла. Ось кулемет став захлинатись, розігрівшись до того, що закипіла вода в «кожусі», гвинтівки парували й боляче били в плече. Товариш Большаков бачив перед себе чорне щось, жахливе, смертельне. Товариш Большаков тоді кинув гарячу гвинтівку геть і, схопившись на ноги, дав в упор дві гранати одну за одною. Він перескочив канаву, продерся через дерезу, по запертих воротях виліз нагору, впав у двір, і в голові задзвонило щось, задзвонило…
Прокинувся я – товариш Большаков, общупав себе – все ціле, на поясі три гранати висить. Страх на мене напав. А за стіною крики чути, вогні горять, матюкаються. Побіг я, як заєць, в одні двері. Попав на східці. Вгору. Іду. Велика кімната, під ногами наче пісок хрумтить, багато піску. Взяв рукою, поклав на язик – цукор. А в кутку я наткнувся на чоловіка, на Ваньку Мороза.
«Ванька, – кажу, – суки ми з тобою! Одна смерть, чи в цукрові тут, чи на дворі! На палубі, як воєнмори. Стидно мені, Ванька».
«Командира й кулеметників на вила підняли», – це Ванька.
Пішли на двір і в скорості знайшли ще трьох своїх, почали робити орієнтировку. Виліз я на стіну, одним оком на степ дивлюсь. Свербить моє око, бо так і чекаю, що хтось вилами штурхоне. Небо синім зробилося, як пуп, на небі дорога з Криму в Київ, через Васильків просто. А зорі холодні й підсліпуваті через дим, через білу пару. Але на зорі мені наплювать – навкруги табір з багатьма вогнями, стелиться дим, ходять вартові, і чути, як жариться на вогні щось чоловіче, бо дух забиває серце, бо скидає з голови шапку. Брат ти мо-ой, я почти впав назад у двір! «Братішки, – кажу, – тут нам і каюк. Навкруги вольні з косами воєнморів вартують».
Но один був Ванька Мороз. «Спомни, – каже, – братішка, сині моря! Згадай Вільку з Франціска. – І показує цей перстень. – Я не дрефлю, товариш Большаков, чужої кулі. Зараз ніч – банда полізе лише ранком. Я лягаю спати на три години, а ви киньте дві гранати за ворота. Перед ранком щось надумаю». Пішов він спати в цукор.
Я, звичайно, взяв у праву руку лимонку, витяг загвіздок і кинув за ворота, одійшовши вбік. Це було для паніки, щоб вони не полізли сюди ніччю. Бомба розірвалася, як самошедша, розкидавши пару бандитських вогнищ та освітливши на момент ніч і степ. Бандити одсунулись далі, а ми ходили всеньку ніч, матюкалися так, що луни сковзалися по дахах, досягаючи зорь, Бога, світла, темряви, і згадували все, що хотіли.
А ніч проходила, минала, як і все минає; синє небо, як і завжди ранком, мало витягти з-за гори сонця, сонце всім наллє життя з золотого чайника, життя малого, короткого, як крапка, але і в крапці терпкого, солоного, вічного життя, вічної відміни матерії.
Не знаю, як минала ніч, бо товариш Большаков не замітив і не примічав. Вогнища потухли за стіною, лише вартові голосно позіхали та курили городняк, цикаючи через зуби. Небо начеб хто рукавом витер – стало голубе, як сніг. На сході от-от мала з'явитись біла смуга, але було ще темно. Збудили Ваню Мороза.
Він витяг із кармана колоду карт для проферанца. «Тягни, братішки, – сказав він, – найстаршу хто?» Ми потягли, і витяг товариш Большаков короля. Решта менші мала. «Ану, тепер я, – засміявся товариш Ваня Мороз, – я потягну». І потяг він карту і витяг він винового туза, туза, що старший за короля. «Я, братішки!» – сказав Ваня, і, взявши всі карти, він поклав мені їх в кишеню. «Давай мені лимонки». Ми дали йому чотири ровним щотом. «Тепер слухайте, що надумав Ванька Мороз, коли він у цукрові спав і сни різні бачив. Нас п'ятеро. Ранком поріжуть нас усіх. Краще один загине, ніж усі». – «Братішка, – сказав я, – разом давай». – «Дурню, а перстень нащо? Мене нікакая сила не візьме».
Він виліз на західну стіну, а ми на східну. Я відібрав у хлопців три гранати. Потім ми почули, як стрибнув Ваня Мороз, розірвалася граната, за ним побігли вартові, і палахнула світлом друга граната.
Доки табір метушився, схоплювався на ноги, ми бігли степом на схід, у Васильків.
Товариш Большаков мовчки біг і червонів, червонів і став червоним, як прапор. «Братішки, – крикнув він, – здохну, кулю собі дам!» Стали. «А де це видано під білим світом, щоб Ваньку Мороза Большаков – сукин син – покинув?! Га? Спрашую?»
В скором времені ми побігли понад ліском на допомогу Ваньці, що викинув уже свою третю лимонку. Ваньку ми зустріли далеко і, пустивши зразу чотири гранати назад, затопали ногами до скучної станції Васильків.