— Я вивчив його смак до дрібничок, і я вам ще й ще раз кажу, що ви єдина жінка такого ґатунку, яка годиться для цієї ролі.
У відповідь мадам Зефірина зітхнула і жестом виявила послух, ніби людина, що скоряється абсолютній владі.
По обіді того дня прозурку остаточно затулено, бо з другого боку до стіни присунули одежну шафу; Сайлес іще нарікав на цю прикрість, винуватячи в ній англійця, що на злість йому підказав таке, коли консьєржка принесла йому листа, написаного жіночою рукою. Лист був написаний по-французькому, не дуже грамотно, не мав підпису і вельми спокусливими словами запрошував американця на одинадцяту годину того вечора прийти в таке й таке місце «Бальних зал Бульє». В серці юнака цікавість довго боролася з несміливістю — то він почував себе наскрізь доброчесним, то наскрізь палким і відчайдушним. Але врешті задовго до десятої години містер Сайлес К. Скадемор з'явився в бездоганному вбранні до дверей «Бальних зал Бульє» і купив квиток із почуттям відчайдушного зухвальства, не позбавленим приємності.
Був саме час карнавалу, і «Бальні зали» були повні люду й аж гули від гамору. Яскраве освітлення та галаслива юрба спочатку збентежили нашого юного пригодника, але потім ударили йому в голову, ніби хмелем, і він відчув більшу, ніж звичайно, сміливість. Він готовий був зітнутись віч-на-віч із самим чортом і походжав по танцювальній залі з міною справжнього гультяя. Виступаючи отаким павичем, він раптом завважив мадам Зефірину й англійця, які про щось розмовляли за однією колоною. У ньому зразу ж прокинувся котячий інстинкт підслухування. Він почав помаленьку пробиратись до тих двох іззаду і врешті підкрався так близько, що зміг чути їхню розмову:
— Ото він, — казав англієць, — онде, з довгими білявими кучерями — розмовляє з дамою в зеленому.
Сайлес розгледів дуже вродливого юнака невисокого зросту, що очевидно був предметом цієї розмови.
— Гаразд, — відказала мадам Зефірина. — Я зроблю все, що в моїй спромозі. Але не забувайте, що й найкращі з нас у такому ділі можуть сплохувати.
— Годі! — спинив її співрозмовник. — Я відповідаю за результат. Хіба ж я не вибрав вас аж із тридцятьох? Ідіть, та остерігайтеся князя. Я не розумію, яка це чортяча випадковість привела його сьогодні сюди. Немовби в Парижі не могло знайтись десятка бальних закладів, більш вартих його уваги, ніж оце збіговисько студентів та продавчинь! Он гляньте, розсівся, наче імператор на троні, а не якийсь там князь у подорожі.
Сайлесові знову пощастило. Він побачив чоловіка досить огрядної статури, напрочуд вродливого, з великою гідністю та вишуканістю в поводженні, що сидів за столом з іншим красенем, на кілька років молодшим; цей звертався до першого з глибокою шанобою. Ім'я князя приємно полоскотало республіканські вуха Сайлеса, а вигляд тієї особи, до котрої воно було прикладене, заворожив його, як і всіх. Він полишив мадам Зефірину та її англійця на самих себе і, пробираючись у товкотнечі, наблизився до того столика, що його вшанували своїм вибором князь та його повірник.
— Я вам кажу, Ґеральдіне, — саме промовляв князь, — що вся ця затія — безумство. Ви самі (і я радий це нагадати) обрали свого брата для такої небезпечної місії, і ваш обов'язок — наглядати за його діями. Йому дозволили загаятись на стільки днів у Парижі; саме вже це було необачністю, коли зважити на натуру людини, з якою він має справу. Але тепер, за сорок вісім годин після від'їзду й за два-три дні до вирішальної проби, чи це підходяще місце, де йому проводити час, я вас питаю? Йому слід бути в тирі, вправлятися, багато спати й помірно прогулюватись пішки; сидіти на суворій дієті, без білого вина й коньяку. Невже він, шалапут, гадає, що ми розігруємо комедію? Ні, це вкрай поважна справа, Ґеральдіне.
— Я знаю його аж надто добре, щоб не втручатись у його дії, — відказав Ґеральдін, — і досить добре, аби не тривожитись. Він обачніший, ніж здається вам, і вдачу має непохитну. Якби йшлося про жінку, я б так упевнено не говорив, але голову клубу я припоручив йому та двом слугам, не вагавшись і миті.
— Радий почути це від вас, — сказав князь, — але моя душа не на місці. Ті слуги — дуже добре натреновані слідці, і все ж той нелюд уже тричі спромігся вислизнути з-під їхнього нагляду й провести по кілька годин невідомо де, влаштовуючи якісь свої таємні і, вельми ймовірно, небезпечні справи. Слідець-аматор міг би згубити його з очей випадково, та коли збито зі сліду Рудольфа й Джерома, це зроблено умисне, і то людиною, яка мала дуже поважні причини для цього й надзвичайну спритність.
— Гадаю, що цю справу я можу вирішити з братом сам, — відказав Ґеральдін з ноткою образи в голосі.
— Згода, хай буде так, полковнику, — погодився князь Флорізель. — Можливо, через це ви будете більше схильні вислухати мої поради. Але годі про це. Ота дівчина в жовтому непогано танцює.
І розмова перейшла на банальні теми паризького балу карнавальної пори.
Сайлес згадав, чого прийшов сюди; призначена йому година була вже недалеко. Що більш він задумувався, то менше подобалась йому перспектива зустрічі, а що саме в ту хвилину рух юрби почав підштовхувати його до дверей, він не став опиратись. Та хвиля занесла його в куточок під галереєю, і там у його вуха враз улетів голос мадам Зефірини. Вона розмовляла по-французькому з тим білявим юнаком, що на нього менш як півгодини тому показав їй чудний англієць.
— Я маю дбати про свою добру славу, — казала вона, — а то б я нічого не послухалася, крім свого серця. Але вам досить сказати портьє отак і отак, і він вас упустить без жодного слова.
— Але навіщо ці балачки про якийсь борг? — заперечив її співрозмовник.
— Господи! — вигукнула вона. — Невже ви думаєте, що я не знаю порядків у нашому пансіоні?
І пройшла повз Сайлеса, палко стискаючи лікоть свого супутника.
Це знов нагадало Сайлесові про одержаний лист.
«Ще десять хвилин, — подумав він, — і я, можливо, гулятиму з такою ж красунею, а може, навіть ще вишуканіше вбраною, — можливо, справжньою леді, титулованою аристократкою».
Потім він згадав орфографію листа, і його настрій підупав.
«Але ж листа, може, писала її покоївка», — втішив він себе.
До одинадцятої години лишалося всього кілька хвилин, і серце його забилося навдивовижу часто й навіть трохи заболіло. Тоді він подумав з полегкістю, що, власне, його ніхто не силує з'являтись на це побачення. Доброчесність і боягузливість об'єдналися в ньому, і він ще раз рушив був до дверей, тепер уже з власної волі, пропихаючись крізь потік люду, що рухався тепер назустріч. Можливо, це повільне пропихання знудило його, а можливо, він просто був у такому настрої, коли людина здатна держатись одного якогось наміру всього кілька хвилин, а потім сахається думкою в інший бік, до іншої мети. Хай там як, а він утретє повернув назад і не зупинився, поки не знайшов де зачаїтись за кілька кроків від призначеного місця.
Там він так змучився нетерплячкою, що кілька разів починав благати помочі в Бога: Сайлес був вихований у благочесті. Йому вже зовсім не хотілось тієї зустрічі, й ніщо не стримувало його від утечі, крім страху, що це розцінять як поведінку, не гідну чоловіка; але той страх був такий сильний, що поборов усі інші мотиви і хоча не міг спонукати його рушити вперед, одначе не давав і втекти. Нарешті годинник показав десять хвилин на дванадцяту. Молодий Скадемор відчув себе сміливіше, він визирнув із-за стіни й побачив, що на призначеному місці нема нікого. Напевне невідома авторка листа знудилась і пішла. І він осмілів настільки, наскільки доти був боязкий. Йому здавалося, що, прийшовши на місце побачення хай із запізненням, він очиститься від звинувачення в боягузтві. Навіть більше, тепер він, підозрюючи, що його хотіли пошити в дурні, поздоровив себе з тим, що проникливо розгадав це й перехитрував жартунів. Отаке марнолюбство часом живе в юнацькій голові!
Озброєний цими розважаннями, він хоробро вийшов зі свого закутка, та тільки-но ступив крок-другий, як на плече йому лягла чиясь рука. Він обернувся й побачив даму вельми масивної статури й з обличчям досить гордим, але без найменшої суворості в погляді.
— Я бачу, що з вас дуже самовпевнений зальотник, — сказала вона, — бо ви примусили себе чекати. Та я твердо наважилась зустрітися з вами. А коли жінка вже забулась настільки, що сама ступила перший крок, вона давно лишила позаду будь-які міркування дріб'язкової гордині.
Сайлес був приголомшений габаритами й принадами авторки листа й тією навальністю, з якою вона заволоділа ним. Але вона дуже скоро заспокоїла його. Вона поводилась напрочуд приязно й ласкаво, підбивала його на жарти й невтримно сміялась у відповідь. І дуже скоро, з допомогою лестощів та численних чарочок розведеного окропом бренді, довела його до того, що він не тільки уявив, ніби закохався в неї, а й надзвичайно палко освідчився у своїй пристрасті.
— Ох! — зітхнула дама. — Не знаю, чи не слід мені оплакувати цю хвилину, хоч яку велику втіху мені дали ваші слова. Досі я мусила страждати сама; віднині, бідний мій хлопчику, ми страждатимемо вдвох. Я не господиня самій собі. Я не можу запросити вас до свого дому, бо мене там стережуть ревниві очі. Дайте подумати, — додала вона, — я старша за вас, хоча й настільки слабкіша, і, покладаючись на вашу відвагу та рішучість, мушу використати й своє знання світу для нашої взаємної вигоди. Де ви мешкаєте?
Він сказав, що мешкає в мебльованих кімнатах, і назвав вулицю та число будинку,
Дама неначе замислилась і кілька хвилин напружено думала.
— Вже знаю, — сказала вона нарешті. — Ви будете вірні й слухатиметесь мене, правда ж?
Сайлес палко запевнив її у своїй відданості.
— Ну, тоді завтра, — повела вона далі, звабливо усміхаючись, — зоставайтесь удома весь вечір, і коли до вас зайде хтось із знайомих, випровадьте його чимшвидше під будь-яким приводом, що здасться вам найзручнішим. Двері будинку, мабуть, замикаються о десятій? — спитала вона.
— Об одинадцятій, — відповів Сайлес.
— О чверть на дванадцяту вийдіть із дому, — провадила дама. — Тільки гукніть, щоб вам відімкнули, та глядіть не встрявайте в балачку з портьє, бо це може все зіпсувати. Ідіть прямо на ріг Бульвару край Люксембурзького саду, там я вже чекатиму вас. Я сподіваюся, що ви точно виконаєте мої вказівки; та пам'ятайте, якщо відхилитесь від них бодай у чомусь, то завдасте тяжких прикрощів жінці, чия єдина провина в тому, що вона побачила й покохала вас.
— Я не бачу сенсу в усіх цих вказівках, — відказав Сайлес.
— О, ви вже починаєте ставитись до мене, як власник! — вигукнула вона, ляснувши його віялом по плечу. — Потерпіть трохи! Це прийде згодом. Жінка спочатку жадає, щоб їй корились, хоча потім вона знаходить утіху в тому, щоб коритися самій. Ради Бога, робіть усе так, як я вас прошу, а ні, то я ні за що не відповідаю. А втім, мені вже здається, — додала вона з виглядом людини, що проникла в якусь складну проблему глибше, — що я придумала кращий спосіб звільнитись від невчасних гостей. Скажіть портьє, щоб нікого до вас не впускав, крім однієї людини, що може прийти того вечора одержати з вас борг. Та говоріть схвильовано, немов ви боїтеся тієї зустрічі, і так, щоб ваші слова звучали для портьє переконливо.
— Я гадаю, ви могли б покластися на те, що я сам зумію позбутись таких гостей, — сказав він трохи ображено.
— Я хочу, щоб ви зробили так, як я кажу, — відказала вона холодно. — Я знаю вас, чоловіків: репутація жінки для вас не варта нічого.
Сайлес почервонів і трохи понурив голову, адже йому хотілось похизуватися своєю перемогою перед знайомими.
— А головне, — провадила дама, — не встрявайте в розмову з портьє, коли виходитимете.
— А чому? — спитав він. — З усіх ваших указівок ця мені здається найменш важливою.
— Ви спочатку сумнівалися в мудрості й деяких інших, а тепер уже бачите, що вони вкрай потрібні, — відповіла дама. — Повірте мені, що й у цій є свій сенс, і свого часу ви це зрозумієте самі. Та й що я маю думати про ваші почуття до мене, коли ви вже в першій нашій розмові не погоджуєтесь на такі дрібнички?
Сайлес почав розсипатися в поясненнях і перепросинах, та враз дама зиркнула на годинник і сплеснула руками, здушено зойкнувши.
— О Боже! — вигукнула вона. — Вже так пізно? Я не можу гаятись і миті. Ох, які ж невільниці з нас, безталанних жінок! Чим лишень я вже не ризикувала ради вас!
Повторивши всі свої вказівки, які вона вміло пересипала пестощами і щонайпалкішими поглядами, дама попрощалася з ним і зникла в натовпі.
Весь наступний день Сайлеса переповнювало почуття своєї значущості. Він уже був певен, що це якась графиня, а коли настав вечір, скрупульозно виконав її вказівки і в призначену годину з'явивсь до Люксембурзького саду. Там не було нікого. Він прождав майже півгодини, заглядаючи в обличчя кожній жінці, що проходила чи стояла там. Він навіть відходив до суміжних перехресть Бульвару і обійшов попід огорожею весь сад, але ніякої прекрасної графині, що кинулась би йому в обійми, не побачив. Нарешті вкрай неохоче рушив додому, до своїх мебльованих кімнат. Дорогою він згадав підслухані слова з розмови між мадам Зефіриною та білявим юнаком і відчув якусь невиразну пригніченість.
«Здається, нашому портьє всі чогось повинні брехати», — подумав він.
Подзвонив, двері відчинились, і портьє в нічній сорочці виніс йому свічку.
— Він уже пішов? — спитав портьє.
— Хто пішов? Про кого це ви? — спитав Сайлес з пересердям, бо його дратувала невдача.
— Я не бачив, як він виходив, — сказав портьє, — але сподіваюся, що ви з ним розплатились. Бо нам тут не потрібні такі пожильці, котрі не можуть сплатити своїх боргів.
— Та про якого дідька ви говорите? — грубо спитав Сайлес. — Я не розумію ні слова, маячня якась.
— Про низенького білявого молодика, що приходив правити з вас борг, — відказав портьє, — ось про кого. А про кого ж іще я міг би питати, коли ви самі наказали впустити до вас тільки його?
— О Господи, так він же не приходив! — вигукнув Сайлес.
— Що я бачив, те бачив, — відказав портьє, випнувши щоку язиком із вельми ущипливою міною.
— Ви блазень і нахаба! — розкричався Сайлес і, лихий сам на себе за те, що не стримався й виставив себе на посміх, а водночас охоплений усілякими страхами, обернувся й побіг сходами нагору.
— То вам не треба свічки? — гукнув портьє навздогін. Але Сайлес тільки піддав ходу й не зупинився, поки не добіг до сьомого помістка й не став перед дверима своєї кімнати. Там він постояв хвильку, аби відсапатись, охоплений лихими передчуттями, майже боячись увійти. З полегкістю усвідомивши, що в кімнаті темно і, скоріш за все, нема нікого, він глибоко зітхнув. Нарешті він удома, в безпеці, і хай це буде остання його відчайдушна пригода. Перша — і остання. Сірники лежали на столику біля-ліжка, і він помацки рушив туди. Враз його страхи знов ожили, і він зрадів, коли, наткнувшись ногою на якусь перешкоду, упевнився, що то просто стілець. Нарешті він доторкнувся до запони. По розміщенню ледве видного вікна він знав, що стоїть десь у ногах ліжка, і йому лишилось пройти помацки вздовж нього, щоб узяти на столику сірники.
Він опустив руку, але намацав не саме укривало — під тим укривалом було щось схоже формою на людську ногу. Сайлес відсмикнув руку й на мить закам'янів.
«Що це таке? Що це означає?» — майнула думка.
Він пильно прислухався, але не почув людського віддиху. Ще раз, насилу перемігши себе, він простяг палець до того місця, яке допіру торкав; але цього разу відскочив на цілий ярд і застиг, тремтячи з жаху. В його ліжку щось було. Що це, він не знав, але щось там було.
Лише через кілька секунд він зміг зрушити з місця. Потім, проваджений інстинктом, зразу знайшов сірники і, стоячи спиною до ліжка, засвітив свічку. Як тільки зайнявся пломінчик, він повільно обернувся й глянув на те, що так боявся побачити. І, звичайно, найгірший з витворів його уяви справдився. Укривало було старанно натягнене аж на подушку, але воно виказувало обриси людського тіла, що лежало нерухомо. А коли він рвонувся вперед і відгорнув простирадла, то вгледів білявого юнака, якого вже бачив напередодні ввечері в «Бальних залах Бульє». Очі в нього були розплющені й безживні, обличчя розпухле й почорніле, а з ніздрі тяглася тоненька ниточка крові.