Всі затихли. Слова гетьмана були недвозначні і прозорі. Одно було незрозуміле: що пропонував гетьман цій молодій красивій туркені — своє тимчасове захоплення чи руку й серце?
Златка не знала, що сказати. Біля неї тремтіла, зіщулившись, Стеха. У мертвій тиші було чути лунке потріскування свічок.
— Ну, чому ж ти не відповідаєш, моя пташко? — Гетьман лівою рукою взяв Златку за підборіддя і заглянув дівчині в очі.
Але Златка мовчала, мов оніміла.
Тут підхопився Ненко, швидко заговорив по–турецьки, звертаючись більше до Азем–аги, ніж до гетьмана:
— Високоповажний пане гетьман, я не настільки володію вашою мовою, щоб відповісти на щойно сказані вами слова, але досить добре знаю її, щоб зрозуміти, що ви ображаєте мою сестру і мене…
Всі, хто розумів по–турецькому, а розумів багато хто, навіть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмів перечити гетьманові. У Азем–аги полізли на лоба чорні кострубаті брови. Многогрішний роззявив з подиву рота і так застиг, придуркувато кліпаючи віями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед зніченою Златкою, але дивився суворо через її голову на красивого молодого агу, який своєю зовнішністю був дуже схожий на нього самого і якого він сам забажав мати у себе на службі.
— Ага розуміє, з ким говорить? — холодно спитав Юрась.
— Розумію, безперечно. І прошу вибачення за свої слова. Але я змушений вступитися за честь сестри…
За Ненком підвелися Младен і Якуб, та Ненко зробив ледь помітний жест рукою, щоб мовчали.
— Твоїй сестрі нічого не загрожує, — холодно відповів гетьман. — І ніхто тут не ображає її…
— Отже, це виходить мимо вашої волі, гетьмане… Ми думаємо і дбаємо про майбутнє Адіке, — сказав Ненко.
— А хіба я бажаю їй поганого майбутнього? — здивувався Юрась. — Ця дівчина завтра може стати гетьманшею і скріпити наш союз з високою Портою!
Якусь мить у покої панувала мертва тиша. Потім хтось тихо охнув. Прошелестів гомін здивування.
Полковник Яненченко, який краще, ніж будь–хто інший з присутніх, знав Юрія, вражено похитав головою. «Щось у лісі здохло, коли наш Юрась закохався, — подумав єхидно. — Давненько за ним не водилося такого гріха… Невже його намір серйозний? Чи це одна із забаганок навіженого?» Однак промовчав, бо відчував, що і над його головою збираються хмари.
Мурза Кучук теж жодним порухом не видав своїх почуттів, тільки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, і той у відповідь злегка опустив рясні чорні вії. Ніхто не запримітив цієї мови поглядів, а хоч би хто й помітив, то не надав би значення, бо зрозуміла вона була тільки батькові та синові. До того ж усі були так вражені словами гетьмана, що нікому навіть не спало на думку звернути в цю мить увагу на білгородського мурзу.
Першим опам’ятався Ненко.
— Але ясновельможний ефенді гетьман забуває одну обставину…
— Яку?
— Адіке — мусульманка…
— Ну й що?
— А гетьман — християнин…
— Дурниці! — вигукнув роздратовано Юрій. — Пригадаймо, скільки дівчат–християнок стали дружинами найвищих сановників Порти! Навіть у султанських гаремах чимало їх! То чому тут віра має стати перешкодою? До того ж, мені здається, останнє слово має бути за Адіке… А вона — усі є свідками цього — не проронила жодного звуку. Здавна ж відомо, що мовчання — знак згоди!
Настала тиша. Погляди всіх були звернуті на дівчину.
Златка сиділа ні жива ні мертва. Тільки дрібно тремтів у піднятій руці келих, і з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напій.
Вона підвела голову, і в її широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо.
— Я ніколи не буду гетьманшею! Ніколи!
— Адіке! — скрикнув Юрась, смертельно бліднучи.
— Запам’ятайте — ніколи! — підвищила голос Златка. — Навіть найлютіша кара не змусить мене віддати вам серце і руку. Я кохаю іншого!
Вона поставила свій келих на стіл і сміливо глянула у вічі гетьманові…
Всі завмерли. Ненко, Младен і Якуб зблідли.
За гетьманським столом назрівала буря.
Азем–ага і татарські салтани з цікавістю ждали — що буде далі? Многогрішний поклав руку на шаблю і, весь у напрузі, подався вперед, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Юрасеві, здавалося, раптом забракло повітря. З чорних очей струмувала лють.
Та він не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися двері — до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусі та баранячій шапці і троє підпилих старшин, що виходили до вітру.
— Ми впіймали запорожця, пане гетьман!
— Заглядав у вікна!
Старшини підштовхнули запорошеного снігом козака на середину покою, ближче до гетьмана.
Коли незнайомець скинув шапку і вклонився, почувся легкий дівочий скрик: то Златка і Стеха не змогли утриматися від несподіваного вигуку. Але ніхто з присутніх, крім Младена, Ненка і Якуба, не надали цьому ніякого значення, бо і для гетьмана, і для його оточення далеко більшою несподіванкою, ніж дівочий переляк, була поява в Немирові, в хаті самого гетьмана, цього запорожця. Всі мовчки дивилися на вродливого молодика і чекали, що він скаже. Та він теж мовчав і тільки пильно вдивлявся в обличчя присутніх.
ЯМА
1
Залишивши загін з тридцяти козаків у Краковецькому лісі (Самусь, Абазин та Іскра зі своїми невеличкими загонами відокремилися раніш і повернули кожен у свій бік), Семен Палій з Арсеном та його друзями прибув надвечір до Немирова. Коли добре стемніло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став і, піднявшись на узвишшя, де починалося місто, прокралися манівцями до крайньої убогої хатини, що стояла одиноко над урвищем. У її маленьких віконцях блимав ледь помітний у густій вечірній пітьмі вогник…
На стукіт у шибку з хатини почувся кволий жіночий голос.
— Хто там?
— Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої — не татари. Лиха вам не завдамо, — обізвався Палій.
У сінях загримів засув.
— Заходьте, якщо ви добрі люди, — прошамкотів із темряви хрипкий жіночий голос.
Залишивши Яцька біля коней, козаки ввійшли до хати…
Коло печі, де в челюстях горів жмут скіпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахміття, вона злякано тулилася до припічка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомців.
— Добрий вечір, матінко, — привіталися козаки, оглядаючи хату.
— Вечір добрий.
— А у вас не жарко, — сказав Палій, показуючи на клубки сивої пари, що викочувалися з рота.
— Нічим протопити… А в ліс іти несила вже… Є трохи соломки в клуні — ото й прокурюю, — тихо відповіла стара.
— То ви самі живете?
— Сама…
— Де ж ваша родина?
Бабуся помовчала. Схлипнула.
— Родина… Родинонька моя… Були в мене три сини і дві дочки… Були невістки, зяті, онуки… Повна хата людей була… А тепер одним–одна зосталася… Як палець… Мов Богом проклята… Нікого нема!
— Ясно. — Палій важко зітхнув, поглядаючи на закопчені облуплені стіни.
Стара витерла кінчиком темної хустини мокрі від сліз, роз’ятрені очі, запитала:
— А хто ж ви будете, люди добрі? Бачу — не Юраськові посіпаки…
— Ні, матусю. Ми запорожці… Здалеку забилися до вас… Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повітки, щоб ніяка собака не побачила.
— Ночуйте. Тільки ж душі не нагрієте. Та й пригостити вас нічим…
— Не турбуйтеся, матусю, — весело відповів Палій і повернувся до друзів. — Ану, хлопці, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней — у хлів! Сакви — до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею…
За годину в печі палахкотіло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотів пшоняний куліш, затовчений салом. Крім пшона і солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлібина і кілька головок часнику. Палій захалявним ножем покраяв хліб на шість рівних скибок, до кожної скибки поклав по зубку часнику, у велику череп’яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив ніздрі зголоднілих людей смачним запахом смаженого сала, і запросив усіх до столу:
— Матінко! Друзі! Пригощайтесь чим Бог послав… Ще коли б чарку оковитої — то й зовсім була б добряча вечеря!
В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.
— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?
— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам’яті вкоротив на старості…
— Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п’ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…
— Хто ж це?
— Мирон Семашко… Знали?
— Звичайно, знала… Я всіх Семашків знала… Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
— От і добре… Мирон живий?
— А цього не знаю, голубе… А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.
— Так, так, Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?
— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків… Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат… До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків…
— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю… Арсене, ти зі мною!
До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.
У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.
— Кого лихий носить?
— Саво! Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.
— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?
Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.
— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.
Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.
— Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.
— Ви знаєте Мирона Семашка? — недовірливо прогув у темряві сіней голос.
— Ще б пак! Однокашники по колегії.
— Ось як! Тоді заходьте…
Палій повернувся до старої, сказав:
— Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося…. А зустрінете кого — про нас анічичирк!
— Сама, добродію, сама дошкандибаю якось… І не сумлівайтеся — мовчатиму як риба!
Коли за старою скрипнула хвіртка, Палій і Звенигора причинили сінешні двері.
— В хаті вже сплять? Не побудити б…
— А ми зайдемо в хатину, — відповів господар. — Почекайте хвилинку, я принесу вогню…
Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.
Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:
— Сідайте… Що вас привело до мене в таку пізню пору?
Сава дивився прямо і твердо. В його погляді все ще таїлася недовіра. Це був міцний чоловік років тридцяти. З–під білої сорочки випиналися широкі м’язисті плечі. Кучма густого чорного волосся закривала йому півлоба і надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що він стривожений незвичайними відвідинами незнайомців і нетерпляче жде відповіді на своє запитання.
— Друже мій, — Палій говорив м’яко, довірливо, намагаючись і голосом, і виразом очей заспокоїти господаря хати, — ми прибули аж із–за Дніпра… Тож повинен розуміти, що привело нас сюди не одне бажання побачитися зі своїм старим товаришем… Привела нас у Немирів дуже важлива справа, зв’язана з життям і волею близьких нам людей. А щоб їх визволити, нам потрібна допомога. Ось чому ми хочемо зустрітися з Мироном Семашком. Гадаю, він допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди приїхали.
— Він вам не допоможе.
— Чому?
— Він сам потребує допомоги…
— Тобто?
— Люди Юрка Хмельницького схопили його і кинули до тюрми.
— За віщо?
— А хто зна… Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не відпустили. Юрась каже — небезпечний злочинець… Запорожець!
— Гм, ось як! — Палій замислився. — Що ж його робити? А я такі надії покладав на Мирона… А тут, виходить, не він нам, а ми йому повинні допомагати. А нам так потрібні очі, щоб знати, що діється в Немирові, зокрема в оточенні гетьмана.
Сава випростався. Полегшено зітхнув.
— Тепер я все розумію… Здається, я зможу вам допомогти. З однією умовою… Якщо ви допоможете визволити Мирона.
— Друже мій, давай нічого не обумовлювати, — сказав Палій. — Мирон — мій давній приятель, і справа моєї честі допомогти йому! Але… сам знаєш: іноді не все можеться, що хочеться.
— Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не відкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосії, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дізналася що–небудь новенького про Мирона… Там і домовимося про все.
2
Їх було в хаті п’ятеро: три пропахлі морозом чоловіки, Савина сестра Феодосія та її п’ятнадцятилітній син.
Сиділи на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого білим настільником. У темному бронзовому підсвічнику палахкотіла свічка. По кімнаті розливалися приємні пахощі воску. Жовтаво–зелений вогник злегка коливався від дихання людей і кидав на стіни розпливчасті, мерехтливі тіні.
Взаємне довір’я було встановлене зразу ж, як тільки гості, переступивши поріг, привіталися з господинею.
— Я вас добре пам’ятаю, пане Семене! — сказала Феодосія, міцно, по–чоловічому потискуючи Палієву руку. — Лише один раз ви завітали до нас літ дванадцять чи й більше тому — це було ще в старій хаті, у свекрів, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тоді з Мироном співали!..
— Було таке, було! — зрадів Палій, розглядаючи ставну, красиву молодицю років тридцяти п’яти. Правду кажучи, він її мало пам’ятав, молоденьку тоді, тендітну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. — І мушу сказати, що з того часу ви погарнішали, ба навіть помолодшали, пані Феодосія!
Жінка сумно усміхнулась.
— Де вже там… За вами переживаючи — і погарнішаєш, і помолодшаєш… Сідайте, прошу!
Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звенигора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.
— Тільки визволимо своїх — і гайда назад!
— Я бачив валку переселенців, — втрутився молодий Семашко. — Мабуть, і ваші були серед них.
— Де ти їх бачив? — швидко запитав Палій.
— На Викітці.
— Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?
— Буваю. Я ношу батькові їсти.
— Це добре… Ось хто може все вивідати! На хлопця менше звертають увагу. Він прослизне там, де нашому братові, дорослому, і носа показувати небезпечно… Гадаю, завтра ти розповіси нам більше?
— А чому ж? Розповім, — серйозно відповів хлопець.
— От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем… А що з батьком?
— Батька кинули до ями…
— До ями? Якої ями?
— Гетьман наказав у себе на подвір’ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в’язнів… Кидають туди і за провини, і без провин… Дізнається Юрась, що у кого–небудь є гроші, — бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б’ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в’язень не сконає від голоду, холоду та побоїв… Батька теж б’ють… Кожнісінького дня…
На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.