— Можна й до столу. Чого ж? І навіть без щедрівки… От хіба ще одну хвильку зачекаємо: мо’, який гість нежданий прибуде!
Всі знали, якого гостя жде стара мати. Тільки віри не йняли, щоб у таку негоду Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали.
Звенигориха розцінила це по–своєму і зразу заметушилася.
— Та ні, це я так… Які там гості такого пізнього часу! Тож будемо сідати до столу! Прошу, прошу… Чим маємо, тим і приймаємо!
Однак Спихальський заперечив:
— Е–е, ні, паніматко! Який же це щедрий вечір без щедрівочки? Ану, Яцьку, Стехо, Златко! Ходіть за мнов — та гукнемо!
В цю мить за вікном хтось загупав, і в хату ввірвалися приглушені чоловічі голоси. Потім пролунало:
Щедрик–ведрик,
дайте вареник,
грудочку кашки,
кільце ковбаски!
— Ой, Арсен! — радісно зойкнула мати і в знемозі опустилася на ослін. — Це його улюблена щедрівка!
Стеха метнулася в сіни. Грюкнув засув. Разом з морозяним холодом, іскристими сніжинками, що завихрилися біля порога, з шумом хурделиці в хату вступили чотири засніжені з ніг до голови постаті. На них усе: і кожухи, й шапки, й рукавиці, і навіть обличчя — так запорошене снігом, що серед прибулих годі було впізнати Арсена. Всі однаково скидалися на казкових дідів–морозів, які негадано, не знати як і звідки взявшись, ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голів кудлаті шапки, і три дужі голоси прощедрували:
Щедрий вечір,
добрий вечір,
добрим людям —
на здоров’я!..
Що зчинилося в хаті! Радощам не було меж! Всі посхоплювалися з місць і кинулися до прибулих.
— Арсене!
— Романе!
— Ненко!
Радісні вигуки, сміх, щебетання дівчат, які горнулися до своїх наречених, сльози матері, обійми і чоломкання!
Ненка не випускали з обіймів радісно здивовані Младен і Якуб. Для них його прибуття було такою вражаюче приємною несподіванкою, що вони довго не могли отямитися. Златка залишила на хвилину Арсена і теж, на радощах обнявши брата, чмокнула його в холодну шоку.
Лише козак Гурко стояв біля порога мовчки, добрими сірими очима оглядаючи буйство радощів і щастя, що так несподівано заповнили і сколихнули цю привітну теплу хатину.
Коли перша хвиля почуттів уляглася, Арсен сказав:
— Дорогі мої, як бачите, ми з Романом вернулися не самі. Ось це — Ненко, Златчин брат, син Младена і добрий друг Якуба!
Ненко вклонився, потискуючи по–дружньому простягнуті руки. Звенигориха схлипнула — вона вже знала історію його життя — і поцілувала в голову. А Спихальський крякнув з несподіванки і вигукнув:
— Єзус, Марія!.. Арсене, але ж ти справжній ворожбит! Чаклун! Де і як ти спіймав сю пташину, яка так звеселила серця Младена, Златки і Якуба?
— В самісінькій Січі, брате!.. — відповів Арсен і по паузі додав: — А ще познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозі… Козак Гурко!
Гурко скинув бекешу і, привітно усміхнувшись, поцілував Звенигорисі руки.
— Спасибі, мати, за гарного сина! Він зі своїми друзями сьогодні врятував мене від загибелі. Дай, Боже, йому щастя і красної долі!
Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.
— Спасибі вам, добрий чоловіче, за гарні слова. Сідайте, прошу вас!
— Ай справді, пора юж сідати до столу, — заметушився Спихальський, на свій лад зрозумівши слова старої. — Бо наші гості, гадаю я, так зголодніли в дорозі, як хорти після полювання!
Поки готувалися до вечері, дід Онопрій попорав коней.
За всі роки, відколи сім’я Звенигор, рятуючись від турецько–татарської навали, перебралася з рідного Кам’янця на Лівобережжя, мабуть, не було щасливішого дня в їхній хатині, ніж цей щедрий вечір. І хоча безперервні війни, ворожі напади та житейські незгоди й злигодні зробили на серці майже кожного присутнього не одну болючу зарубку, хоча в їхній бесіді не раз спалахували гіркі спогади про втрати і тяжкі переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував веселий, радісний настрій, бо цьому сприяло і те, що вони чи не вперше зібралися всі разом, і те, що, прогримівши над їхніми головами, відлетіли, як їм здавалося, в минуле страшні грози війни й лихоліття, і те, нарешті, що перед ними стояв багатий стіл, заставлений дарами щедрої полтавської землі.
Розімлілий дідусь Онопрій, поблискуючи почервонілою лисиною, невтомно частував гостей. За слив’янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по всьому — гостропахучим, п’янким медом.
Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий шкалик, проспівала:
Ой чарочко манюсінька,
Яка ж бо ти гарнюсінька,
Ні сучечка, ні пенечка —
Вип’ю тебе до денечка!
Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка заблимала:
— За ваших любих діток, паніматко! Нєх жиють по сто лят!
Гурко спочатку відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з–за груби кобзу, враз пожвавішав, очі його заблищали.
— Ану, діду, дайте сюди!
Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька.
Та заболіло тіло козацькеє біле,
Ще й головонька.
Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного зимового вечора…
Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.
Спихальський завмер, тільки з–під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан Мартин мав по–дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:
— Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури!
Семен Гурко з подивом глянув на поляка.
— Ви правильно мислите, пане… Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ващі земляки, до прикладу, пани Синявські, Сапеги, Яблоновські, Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом, салом та медом, а кишені — грішми!
— Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! — вигукнув ображено пан Мартин. — Я, мосьпане, річ друга!
Гурко усміхнувся.
— Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! — І ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. — Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжі кожен другий — загинув, кожен третій — у неволі, кожен четвертий — утік на Лівобережжя. І тільки кожен п’ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився там, поневіряючись по лісових хащах.
— О, пан добре обізнаний із становищем краю! — в свою чергу здивувався Спихальський.
— Ще б пак! Маю голову на плечах! — з гідністю відповів козак. — Та й кілька років товкся з лівобережними полками по Україні, воюючи то проти Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з татарами, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з султаном… Билися вони, різалися за Богданову булаву, гризлися, як скажені собаки! Та в жодного не було Богданового розуму і Богданової сили. От і довели нашу вітчизну на край загибелі, прокляті!..
Гурко замовк і замислився. На його високому, злегка похилому назад лобі, між зламами темно–русих брів, залягла глибока зморшка, а на очі упала сумна тінь.
Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала їм доля сьогодні! Ні, це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутір! Велична зовнішність у ньому поєднувалась із глибоким і гострим розумом.
Арсенові подужалося, що його новий знайомий дуже скидається на Сірка: така ж могутня статура з міцно посадженою на широкі плечі великою характерною головою, такий же владний погляд крицево–сірих очей, таке ж, як здалося йому, уболівання за долю батьківщини й народу. Лише риси обличчя у нього м’якші, добріші. Може, тому, що молодший років на двадцять п’ять чи й тридцять?
— Ви давно були на тому боці? — спитав Арсен, маючи на увазі Правобережжя. — Здається, ніби вчора звідти…
— Я два літа провів під Чигирином у війську гетьмана Самойловича… Навіть останні дні був у самому Чигирині. Якраз перед падінням його наш полк вивели звідти. Мабуть, це і врятувало мене від загибелі…
— О, то ми були десь поряд! — вигукнув Арсен. — Отже, лиха сьорбнули з одного ковша!..
Довго, далеко за північ, світився вогник у затишній хатині Звенигор. Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали пісні. Мирне щастя тихо витало над головами всіх присутніх, і сторонньому споглядачеві могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за їхніми плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття… Вони щиро віддавалися своєму короткоплинному щастю. Ніхто з них у цю мить не думав про завтрашній день. Закинуті життєвими обставинами з різних, часом аж надто далеких закутків землі, вони почувалися в цьому товаристві, під цією гостинною стріхою, як дома, і нікому не хотілося думати й гадати, яких несподіваних ударів може завдати їм примхлива доля завтра. І в кожного з них було сьогодні своє, тільки своє відчуття щастя.
Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій — онуками і смачними наливками, Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором’язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата — чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані пишним біляво–пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.
У Младена і Якуба серця були сповнені радістю за Ненка, який від сьогодні належав їм не тільки тілом, а й душею, а Ненко вперше в житті відчув любов і ласку рідних людей, і од цього досі не знаного почуття у нього лоскітно тремтіло серце, а на очі наверталися непрохані сльози.
Спихальський і Яцько, не переживаючи ні за кого і ні за що, з насолодою ласували розкішними, як їм здавалося, стравами та напоями і були щасливі щастям своїх друзів.
Про одного козака Гурка нічого певного не можна було сказати, бо для всіх він залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонілися від наливок його присмаглі на морозяному вітрі щоки, як він виспівував пісень, можна було гадати, що гість відчував себе щасливим.
Це був щедрий вечір їхнього життя! По–справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! І вони, люди того неспокійно–жорстокого часу, уміли як слід оцінити його!
Тому й панували весь час у хаті, за гостинно–багатим столом, невимушеність, дружелюбність і та поетична простота почуттів, що робить людину щасливою.
Коли прокричали другі півні, у вікно хтось постукав. То були Іваник і Зінька. Видобувши з кишень кожухів жмені збіжжя, вони сипонули його на долівку, на стіл, на образи, на всіх, хто сидів за столом. Сміх, радісний гомін, пахощі житнього й пшеничного зерна, змішаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату.
— На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Роди, Боже, жито, пшеницю! — приказував, посипаючи, Іваник. — А ви, тітко, знаєте–маєте, дайте паляницю!
А Зінька защебетала:
Сію–вію–посіваю,
З Новим роком вас вітаю!
З Новим роком вас вітаю —
Щастя й радощів бажаю!
Їх запросили до столу. Іваник сів на лаві, а Зінька на ослоні, де, потиснувшись, дав їй місце Спихальський.
— Йдемо… Коли дивлюся — світиться у Звенигор, — зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. — Еге–ге, кажу Зіньці, мабуть, Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай–но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш–маєш?
Зінька непомітно штовхнула чоловіка під столом ногою — не пащекуй, мовляв! А сама — дужа, пишнотіла, з морозу рум’яна — метнула іскристими чорними очима по захмелілих чоловіках… І зустрілася з захопленим поглядом Спихальського.
Пан Мартин ще влітку, коли вперше завітав з Арсеном у Дубову Балку, накинув оком на цю напрочуд міцну і ставну молодицю, а тепер, побачивши її у новому гарному вбранні, з лискучо–чорними, злегка закучерявленими косами, свіжу від морозу та надміру сили й здоров’я, аж рота роззявив з подиву: пся крев, та це ж просто красуня! Такій би не в хлопській хаті поратися біля баняків, а в магнатському палаці витанцьовувати мазурку та краков’як! Він крутнув догори свого відстовбурченого вуса і чемно, навіть по–шляхетському галантно, вклонився, ліктем відчуваючи в тісноті тепло її пругкого тіла.
— Вітам пані! Як ся маєте?
— Дякую, пане–добродію. Живемо помаленьку… А ви вже, бачу, одужуєте від рани?
— Слава Йсу, одужав…
— А то я кажу своєму: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловік!
— О пані, то було б зовсім зле!.. Бр–р–р!.. Особливо коли взяти до уваги, що на світі залишилися б без нас такі файні молодиці, як ви, — не моргнувши й оком, підлестив упівголоса своїй сусідці Спихальський. Нараз йому сяйнула несподівана думка: мабуть, Зінька теж не байдужа до його особи, коли так сказала. І він запитав: — То ви й справді жалкували б за мнов, пані?
— А чому б ні?
— О, мені дуже приємно чути це з ваших уст! Отже, пані давненько запримітила мене?
— Вас усі молодиці на хуторі давненько запримітили, — ухилилась од прямої відповіді Зінька.
Від задоволення Спихальський крякнув, почервонів і злегка, ніби ненароком, погладив долонею її кругле коліно. Жінка не відштовхнула його руки, не розгнівалась, а тільки скоса зиркнула на чоловіка: чи не бачить?.. Але Іваник у цей час був заклопотаний чималим кухлем меду, піднесеним дідом Онопрієм, і запашною, з часником, ковбасою, тому не чув розмови Спихальського із Зінькою, не бачив його зальотів до неї.
До самого ранку в хаті стояв веселий гомін голосів, лунали то жартівливі, то сумно–тужливі пісні.
Настав новий рік.
3
Швидко промайнули святки. На сімейній раді було вирішено, що весілля обох молодих пар — Арсена і Златки, Романа і Стехи — найкраще відгуляти зараз, у зимові м’ясниці. Вінчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвіта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради такої події в житті молодих друзів відклав свою мандрівку на Запорожжя, виїхали верхи до Лубен, щоб домовитися в церкві про вінчання.
Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снігу — коням по черева — вкрила неозорі степи. І скільки глянеш оком — жодного сліду! Тому їхали поволі й до Лубен добралися тільки надвечір.