— Ніц не треба, — відповів пан Мартин сумно. — Минеться…
— Дивитися ж шкода.
Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.
— За дітьми тужить… За татарчуками, — і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. — Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?
— Час вилікує…
Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь — суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю… У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.
Тепер він намагався повернутися додому раніше, ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця — розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.
— Що ж мені робити, пане Ян? — питала змучена жінка. — Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет… Матка Боска, я збожеволію від такого горя!
— Пані, вам не треба божеволіти, — обережно почав Яненченко. — Є й інші можливості…
— Які? Хай пан скаже…
— Повернутися до своїх дітей.
— Єзус–Марія, хіба то можливо?! — аж кинулася Вандзя.
— А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?
— Пхе! — скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.
— Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.
— Пан Мартин не відпустить… А коли б і відпустив — то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?
Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.
— Пані не треба добиратися до Криму… Є значно ближчий і легший шлях — якихось дві сотні миль…
— Який же? — насторожилася Вандзя.
Яненченко помовчав, вагаючись.
— Але, пані…
— Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!
— Я вірю, пані… Тож слухайте: від Львова до Кам’янця зовсім недалеко…
— До Кам’янця?.. Але ж там турки!
— Ну, й що? Крим теж належить туркам…
— Але хто ж допоможе мені в Кам’янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там — у гарем або у хлів, до скотини.
— Я допоможу пані…
— Ви?! Як саме?
— У Кам’янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…
— То ви поїдете зі мною?
— Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…
— До цього не дійде, клянусь вам!
— Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня — і з Богом!
— Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, — аж зашарілася від щастя Вандзя.
Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі — насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:
«Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення, Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя».
Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив’язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Вандзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.
Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня — хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…
— Я супроводжуватиму тебе, моя люба, — зрадів Спихальський.
Та Вандзя запротестувала. Їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступно–го разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?
Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно–радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.
— Все, пане Яне, їду! — вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. — Давайте листа!
Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.
— Пані, тут ваша і моя долі! Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, — Енверу Кермен–азі… Запам’ятайте — Кермен–азі! Тобто камінь по–нашому… Запам’ятали, пані?
— Запам’ятала, — прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім’я, що мало тепер для неї таке велике значення.
— Ну, то рушайте. І хай береже вас Матір Божа!
Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір’я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід, туди, де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев’яні ворота.
6
Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смотричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам’янця–Подільського. Спека стояла така, що босою ногою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.
В таку післяобідню пору до старовинного кам’яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам’яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під’їхали два вершники.
Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.
Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов’язі у затінку розлогих в’язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.
— Хто такі? Куди їдете?
— Сафар–бей, з Немирова… Їдемо в ставку паші від Азем–аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?
Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу і його супутника, котрий пильно приглядався до білявого юнака в польському строї.
— Та ось приїхав тут один… Ніяких паперів, по–турецькому розуміє погано. Каже, що йому потрібно в місто, а з якою метою — відмовляється сказати…
— Значить, у нього є якась таємниця, — усміхнувся Ненко і звернувся до Звенигори: — Ну, нам пора їхати. Приведи коней!
Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотів, так щоб його міг чути тільки Ненко:
— Чекай… Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грім, якщо це не пані Вандзя, дружина Спихальського! Треба її якось виручити…
Ненко бистро окинув оком яничарів і принишклого незнайомця, обличчя якого справді мало скидалося на обличчя мужчини, за якого він себе видавав.
— Ага, я бачу, ви самі тут не з’ясуєте, хто цей незнайомець, — звернувся він до старшого. — Гадаю, буде найкраще допровадити його в місто і передати в канцелярію паші. А там уже розберуться. Може, справді він привіз якісь важливі вісті?
Ага засопів носом, витер з блискучого лисіючого лоба рясний піт і буркнув:
— Якщо ага береться це зробити…
— Мені зовсім не важко: я ж їду туди.
Ага гукнув на яничарів, щоб віддали подорожньому коня і відпустили його. Юнак, видно, не розумів, чому так раптово змінилося ставлення до нього цих грубих, крикливих воїнів, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сідло і рушив до мосту.
— Пані Вандзя, не поспішайте, — раптом пролунав тихий голос. — Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам’янці? Де пан Мартин?
— Матка Боска! — Юнак враз зблід і злякано глянув на двох вершників, що їхали обабіч нього. — Хто ви?
— Не бійтеся, пані, — промовив уже голосніше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, — ми ваші друзі… Пам’ятаєте Звенигору? Я друг пана Мартина… Але ви не відповіли на моє запитання.
— Так, я Ванда Спихальська, — призналася збентежена жінка. — Вас, мабуть, дивує, чому я тут?
— Безперечно.
В голубих оченятах Вандзі застиг переляк, і хоч вона відповіла зразу, не затинаючись, Арсенові все ж здалося, що жінка говорить неправду.
— Я шукаю свою сестру… Кажуть, вона повинна бути десь тут.
— Чому ж з вами нема пана Мартина? Де він? Що з ним?
— Він поступив на службу до гетьмана Яблоновського… До того ж він зараз хворіє.
По тому, як непевно це було сказано і як порожевіли щоки пані Вандзі, Арсен зрозумів, що жінка все вигадує від початку й до кінця. Для чого це їй? Як вона опинилася в Кам’янці? Що сталося зі Спихальським? Чи не ховається тут якась таємниця, яка, можливо, коштувала життя панові Мартину?
Він не міг дати відповіді на ці запитання. Сподіватися ж, що Вандзя чесно розповість про все, що трапилося після того, як вони розсталися у Краковецькому лісі під Немировом, було марно. Жінка явно щось приховує.
— Пані знає, де мешкає її сестра?
— Ні, не знаю.
— Де ж пані зупиниться?
— Ну, тут, напевне, є харчевня або корчма…
— Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить. Адже в чужому місті та ще і в чужій країні такій чарівній молодій жінці не зовсім безпечно подорожувати одній.
— Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб’язністю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав’язувати своєї опіки.
— О ні, хай пані не турбується. Адже я це роблю для дружини свого найліпшого друга! — запевнив Арсен.
Вони з’їхали з мосту і, поминувши кам’яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою вулицею вгору, до центра.
Людей на вулицях було зовсім мало. Та й ті, забачивши вершників, хутко звертали вбік і зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало років з часу турецької навали, але й досі всюди було видно сліди жорстоких боїв. Розтрощених вибухами будинків ніхто не лагодив. На черепичних дахах церков і костьолів, ратуші і будинків місцевої шляхти зяяли проломи, з яких із галасом вилітало вороння. Смердючі згарища поросли лободою та чортополохом. Тільки де–не–де можна було побачити ознаки життя — сохла на вірьовках випрана білизна або крізь запилене вікно виглядало на вулицю зелене листячко герані.
— Чи ви не знаєте, де тут Вірменський колодязь? — раптом запитала Вандзя, коли вершники виїхали на чималий майдан перед похмурим будинком ратуші.
— Як не знати, адже я народився і виріс у цьому місті, — відповів Арсен, дивуючись обізнаності своєї супутниці в таких деталях, про які чужинець не може знати. — Навіщо вам Вірменський колодязь?
Вандзя відповіла не зразу.
— Мені казали, що там недалеко є харчевня, де я могла б зупинитися…
Арсен приязно усміхнувся.
— Вважайте, пані, що вам пощастило: ми теж з моїм другом завжди зупиняємося в цій харчевні напроти Вірменського колодязя… Та ось і вона! — Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бік майдану. — До речі, зараз у Кам’янці харчевень зовсім мало, і всі вони в руках турків… Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумітися з ними…
— Я трохи знаю татарську.
— О, тоді цього досить.
Вони перетнули майдан і незабаром в’їхали на широкий двір заїзду, де біля конов’язі стояло кілька коней.
Господар заїзду каведжі Кермен–ага, худий високий турок у засмальцьованому барвистому халаті і посірілій від поту чалмі, провів їх у напівтемне приміщення, де пахло смаженою бараниною і часником. Тут сиділо кілька подорожніх, біля них шастав хлопчина–служник. Під стелею гув рій мух.
Каведжі запросив їх поїсти, але Вандзя заперечила, сказавши:
— Я не голодна і, крім того, хотіла б помитися з дороги і відпочити… Коли б у заїзді знайшлося затишне приміщення, я добре заплатила б господареві.
Арсен переклав.
Кермен–ага вклонився і повів Вандзю нагору.
— Ненко, ти помітив, як сторожко тримається жінка? — спитав Арсен. — Я певен, тут якась таємниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу вияснити це. Залишайся тут, а я миттю…
Він тихо піднявся дерев’яними сходами на другий поверх. У коридорі було порожньо: Кермен–ага і Вандзя вже встигли зайти в одні з багатьох дверей. В які ж?
Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звуків, що наповнювали цей великий дім. Біля одних дверей зупинився, припав вухом: з кімнати долетіли слова, що примусили його уклякнути на місці. Говорила Вандзя, плутаючи польські, татарські і турецькі слова.
— Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумієте? Я не мужчина, я жінка… Ханум, ханум… Я дружина ак–мечетського мурзи, що в Криму. Ах, видно, ви нічого не розумієте! Матка Боска, він нічого не розуміє… Як же йому пояснити?..
Почувся скрипучий голос каведжі:
— Не хвилюйся, ханум, я все розумію. Кажи, в якій справі ти прибула сюди і хто тебе прислав? — Він добре говорив польською мовою.
Вандзя аж скрикнула радісно:
— О, ви говорите по–нашому! Тоді слухайте уважно: мене прислав сюди пан Яненченко… Полковник Яненченко. Чи пан каведжі знає його?
— Так, я знаю його. Що ж пані привезла мені від полковника?
— Люстерко… Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я передам вам невеличке люстерко…
— Де ж воно?
— Хай пан залишить на деякий час кімнату, я повинна дістати його… Пан розуміє…
— Розумію, розумію. — В голосі каведжі забриніла нотка сміху. — Я зайду через деякий час.
Арсен ледве встиг відскочити і заховатися в дверній ніші сусідньої кімнати, як двері зі скрипом розчинилися і каведжі почимчикував коридором до виходу.
Коли завмер скрип сходів під його ногами, Арсен швидко прошмигнув до Вандиної кімнати і відчинив двері. З несподіванки жінка скрикнула і, отетеріло дивлячись на непроханого відвідувача, застигла біля столу.
Арсен причинив щільно двері, зупинився перед на смерть переляканою жінкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути ґудзики жупана.
— Пані Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!
— Але ж, пане…
Арсен вийняв пістоль. І хоча стріляти він, звичайно, не збирався, зброя подіяла на жінку магічно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспішно: дзеркальце десь запропастилося. Жінка винувато–збентежено усміхнулася.
— Але ж, пане…
— Нічого, нічого, — підбадьорив її Звенигора, і не думаючи відвертатися. — Діставайте, пані! Розсупонюйтесь, розстібайте ваш незвичний одяг і діставайте! Ну!
Він вирішив не церемонитися з нею: кожної миті міг знову повернутися каведжі.