Поволі спливали хвилини. Завжди дійовий і рішучий, Арсен зараз був весь охоплений сумнівами й ваганням.
Нарешті він шепнув Романові:
— Стань на розі, повартуй! Будь уважний…
Роман безшумно зник у темряві.
Арсен наблизився до крайнього вікна, що світилося, і припав до шибки.
Від несподіванки у нього радісно забилося серце. Треба ж — такий щасливий збіг! У чималій, обвішаній килимами кімнаті він побачив Вандзю, Газі–бея і їхніх маленьких чорноголових хлопчиків. Бей, у барвистих шароварах і червоній сорочці, лежав навкіс широкої низької тахти і бавився з дітьми. Вандзя сиділа біля його ніг на підлозі, спиною до вікна, і щось шила, іноді підводячи голову і кидаючи швидкий погляд на дітей і чоловіка. Ліворуч від неї, у високому підсвічнику, палахкотіла товста лойова свічка.
Тиха, мирна картина сімейного щастя. Чужого щастя…
Арсен міцно стиснув уста. Зараз він сколихне, збурить цю радісну безтурботність! Зараз переляком наповняться оченята хлопчиків, вираз жаху застигне на миловидному личку пані Вандзі, або тепер Ванди–ханум, як зве її чоловік, кинеться в пошуках зброї Газі–бей.
Тільки на одну мить зринули такі думки в Арсеновій голові й зразу зникли. Натомість у серці почав закипати гнів. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловік, цей хижий людолов, не далі як учора отак само заходив у кімнату до Златки? Може, він зробив її своєю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатієві? Та й для Стехи уготував таку ж долю?..
Йому пригадалися розорені, сплюндровані міста й села, розпач і гнів на обличчі Мартина Спихальського, коли пані Вандзя сідала на коня, щоб їхати в цей далекий чужий Крим, — і в серці з’явилися та рішучість і твердість, якими він завжди відзначався.
Щастя йде до сміливих!
Він тихо наблизився до Романа, який з–за рогу будинку виглядав у двір. Торкнув його за плече.
— Я знайшов їх!
— Кого?
— Бея і його дружину Ванду… Я зараз зайду туди, а ти приготуй пістоль і стань під вікном. Звичайно, стрілятимеш тільки в крайньому випадку.
— Розумію…
Залишивши товариша на варті, Арсен почав обережно скрадатися попід стіною до хвіртки, що вела у двір. Рвучкий вітер гулко шумів у верховіттях дерев, шарудів листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ — інколи лапаті краплини лунко періщили по дзвінкій черепиці і так же швидко стихали.
Прочинивши хвіртку і виждавши, коли в розривах між хмарами блиснув місяць, Арсен оглянув двір. Ніде нікого. Тоді безшумно ковзнув попід муром до будинку і легенько штовхнув двері. Вони розчинилися — і Арсен опинився у напівтемних сінях. Недовго думаючи, повернув ліворуч, на жіночу половину. В темряві зачепився за щось.
З напівпрочинених дверей долинув голос старої жінки.
— Це ти, Селіме?
— Я, — глухо відповів Арсен, завмираючи на місці.
— Товчешся тут, — пробурчав голос і, задовольнившись відповіддю, замовк.
Арсен полегшено зітхнув, попростував далі, одночасно ладнаючи пістоль і прислухаючись до звуків за дверима.
До його слуху долинув дитячий сміх.
Тут!
Арсен легенько натиснув плечима на двері, швидко шмигнув у кімнату і ліктем причинив їх.
Замиготіла свічка.
Перша побачила його Ванда і тихо скрикнула. З її рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх і спотворив миловидне личко.
Бей лежав на тахті спиною до дверей і якийсь час продовжував бавитися з дітлахами. Та скоро він завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, і повернув голову.
Його бистрий погляд ковзнув по високій постаті козака. На обличчі з’явився вираз крайнього подиву. Він враз відкинув від себе дітей і підвівся.
— Спокійно, Газі–бей! Не рухайся! — владно сказав Арсен, підводячи пістоль. — Будь розумний і обачний. Я прийшов з миром і з миром піду, якщо ти проявиш витримку, вислухаєш мене уважно і не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам… Глянь у вікно!
Бей повернув голову. Крізь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пістоля.
— Хто ти такий? Чого хочеш? — глухо спитав бей і важко опустився на тахту.
Почали пхикати налякані діти.
— Пані, забавте їх! — наказав Арсен, повівши пістолем убік.
Вандзя кинулася до синів, і вони прихилилися до неї, мов курчата до квочки.
— Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобі дороге твоє життя і життя твоїх дітей, то правдиво, як перед Аллахом, відповідай на мої запитання. — Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсім не виявляв страху.
— Я ще раз кажу — чого ти хочеш від мене? — спитав бей.
— Зараз дізнаєшся… Скажи мені, де дівчина по імені Златка, яку ти викрав у Немирові з двору Юрія Хмельницького?
— Златка?.. Я вперше чую таке ймення…
— Пригадай! Її ще звали — Адіке.
— Чекай… Чекай… Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьманові? Га?
— Так. І ти її викрав! Скажи — де вона?
— Я її не викрадав…
— Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або…
— Аллах свідок, я не викрадав її… Взагалі, в самому Немирові я не взяв жодної душі. Тільки на селах, де ще було трохи люду… Та й то всього півтора десятка якихось калік. Але ж мені дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою військову службу…
— Ти кажеш неправду! В Немирові впевнені, що викрадення Златки і Стехи, другої дівчини… такої білявої… Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… гарні дівчата…
— …це справа твоїх рук!
— Ні! Клянусь Аллахом…
— Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!
— Чекай… чекай… Тепер я пригадую, Ти шукаєш не там, де треба.
— Ну! — в голосі Арсена забриніла надія. — Де ж?
— Вона в Буджаку!
— У Буджаку?
— Так. Зі мною повертався додому син Кучук–бея Чора… Він, пригадую, віз дівчину… Але я не цікавився, хто вона.
— Де ж її там шукати? Буджак великий…
— От цього не знаю. Кучук — мурза білгородський… Там шукай!
— Дякую, бею… Якщо це правда… Поклянись!
— Чоловіче!.. А втім — клянусь дітьми… Я сказав правду.
— Я вірю тобі… Ще одне запитання: де ж поділася друга дівчина?
— Цього я не знаю… Бачив тільки одну.
— Не може бути! Вони зникли одночасно.
— Ще раз кажу — не знаю… Не бачив і не чув.
— Гм, — Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. — Що ж, дякую, бею… І пробач, що примусив тебе і твою сім’ю пережити кілька неприємних хвилин… А тепер — стань до вікна спиною і стій там доти, доки не почуєш стук у шибку. Зрозумів?..
Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий і не переслідуй мене!
Газі–бей пройшов до вікна, повільно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволі відступав назад.
— На добраніч! — кинув з порога і зачинив за собою двері.
3
Газі–бей і Ванда–ханум не промовили жодного слова і не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тільки тоді бей зірвався з місця і метнувся до дверей, мов навіжений. Очі його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогін.
— Я уб’ю його, гяура! Уб’ю, як скажену собаку!
В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, і затулила собою двері.
— Газі, чекай! Не нароби дурниць!
— Пусти мене!
— Зажди, любий, я хочу тобі розповісти…
— Геть з дороги! — заревів розлютований бей і так штурхонув дружину, що вона, охнувши, відлетіла вбік і важко впала на підлогу.
Заплакали перелякані діти. Але бей не почув їхнього крику: зірвавши зі стіни шаблю, як був у самій сорочці, без шапки, вискочив надвір і закричав щосили:
— Гей, люди, до мене!
Прибігло кілька заспаних сейменів.
— За мною!
Він мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на світі: уруське посольство, яким у відсутність калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, він мав піклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе — за те, що не проявив твердості і не зумів витурити з дому того зухвальця чи схопити його.
Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартові доскіпливо допитувалися, хто стукає і чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осінній вітер обвівав його зі всіх боків, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли він нарешті вбіг на подвір’я калги, а потім крутими сходами здерся на вежу і, сильно шарпнувши за ручку, відчинив двері, від його наміру на місці забити козака залишився тільки спомин. Ні, він так зразу не вкоротить йому віку. Та це було б і необачно: невідомо, що скаже хан. Він все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сім разів пошкодує, що був дурний і завдав прикрощів можновладному беєві, хановому улюбленцеві!
Коли сеймени присвітили палаючим смолоскипом, Газі з радістю уздрів, що обидва козаки тут, у вежі. Вони ще не спали — лежали на кошмі, прикрившись рядюгами і кожушинами.
— Встати! — гарикнув він.
Козаки підвелися.
— Зв’яжіть їм руки! — повернувся до сейменів.
Ті кинулися до козаків.
— Бею! — гукнув Арсен, відбиваючись від нападників. — Ти забуваєш, що ми належимо до посольства. А послів усюди вважають недоторканними особами.
— Посли не вриваються в чужі оселі, як розбійники, — криво усміхнувся Газі і повторив свій наказ: — В’яжіть їх!
Козакам скрутили руки, підштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газі–бея, переконати його, що він чинить не по закону, але той тільки криво шкірив зуби і, поблискуючи голеною мокрою головою, що у світлі смолоскипів здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду.
Їх завели на подвір’я салтана і кинули в льох.
— Ми вимагаємо повідомити про нас посла Тяпкіна! — крикнув Звенигора. — Ти відповідатимеш за цей злочин, бею!
— Помовч, гяуре! Тут я господар! Що захочу, те й зроблю з вами! — зловісно зареготав Газі–бей. — І почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв’язати ваші паскудні язики… Гей, слуги, принесіть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрій кружці в козацькі горлянки!
Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря — Сиваша. Вона роз’їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.
Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев’яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.
— Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! — наказував Газі–бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.
— Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом?
Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев’янів.
— Всуньте йому лійку в рота і залийте! — наказав салтан, здригаючись від холоду.
Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам’яних сходах задріботіли жіночі кроки.
— Газі! Газі! — почувся голос Ванди.
— Чого тобі? — суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.
Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.
— Ти вбив їх! — зойкнула, — О горе! Матка Боска!
— Не кричи! Вони живі, — вже м’якше промовив бей.
— Живі!.. Слава Йсу… Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! — Вона показала на Звенигору. — Я тобі все розповім!
— Що ти мені розповіси?
— Я знаю його…
— Ти знаєш його? Звідки? — вражено спитав Газі–бей. — Ну, розповідай!
Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.
— Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись Аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!
— З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!
— Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш — і пальцем! — І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків: — Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!
Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.
— Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну!
Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилася до чоловіка.
— Ти пам’ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?
— Пам’ятаю.
— Так от: цей козак — мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди–ханум, а наші синочки — матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, — адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!
Газі–бей обм’як. Руки опустилися. Жорстке, закам’яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з’явився усміх.
— Невже це все правда, джаним?
— Правда! Як Бога кохам! — вигукнула Вандзя.
— Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?
— Але ж ти несамовитий, мій пане! — В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. — Ти й слухати мене не захотів.
— Ну, не ображайся, джаним… Іди! — примирливо сказав бей.
— А козаки? Що буде з ними?
— Що буде з ними? — Газі–бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. — Дивись!
Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.
— Спасибі, бею, — промовив Арсен.
— Їй дякуйте. — Газі–бей закоханим поглядом подивився на
дружину. — Тільки їй… А мені ж за що?
Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.
— Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.
— Долі дякуйте… Я рада, що ви лишилися живі, — тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.
4
Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна [18]Саадет–Гірей–султана і сотні сейменів виїхало з Ак–Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.
Хан Мюрад–Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.
Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід’ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:
— Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької, Єдісанської, Джамбуйлуцької, Єдичкульської, Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.
Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад–Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:
— З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!
— Ми прибули з твердим наміром укласти мир, — незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. — А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…
Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.