Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором’язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук–бея…
Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.
Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м’які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.
Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо–синю темноту південної безмісячної ночі…
БУДЖАК
1
Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво–Братського монастиря, де містилася колегія.
За кам’яною стіною, на просторому подвір’ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.
Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.
— Хлопче, ходи–но сюди, знаєш–маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав: — Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?
Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір: — Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге–ей, сюди!
Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?
Яцько й Семашко не забарилися з’явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.
— Чекай, Яцьку, чекай! — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…
— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.
— Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…
— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?
— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш–маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину.
Яцькові очі блиснули радістю.
— Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?
Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.
— А чи нас відпустить пан ректор?
— Чи ми його питатимемо!
— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша–пішаниця.
— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.
Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов дим. Яцько добереться до Січі, А вдвох із Семашком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть…
— Ну, чого ж, я згоден, — сказав Семашко.
Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.
— Ну, от і добре, хлопці, — сказав Кузьма Рожков. — Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…
Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.
2
В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно–радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.
Коли посольство, допроваджене Газі–беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.
Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.
Арсена й Романа оточили друзі.
— Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! — Метелиця притис Арсена до грудей. — Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий–здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки — а м’ясо наросте… — Він важким кулаком витер сльозу. — Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…
Арсен поцілував старого в шорстку щоку.
— Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую, друзі, за привітання!
Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:
— Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!
Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.
— Яка звістка, батьку Семене?
— Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці — текло та й текло. От і накапало трохи новин…
Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.
Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.
— Ну, батьку!
Палій розгладив вуса.
— Приїздили з Києва хлопці — Яцько і молодий Семашко…
— Що ж трапилося? — Арсен раптом зблід. — Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…
— Ні, ні, там усе гаразд. — Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. — Знайшлася Стеха…
— Стеха?.. Де ж вона була?
— У Буджаку. Вона й зараз там.
— У Буджаку… — Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав: — А Златка?
— Про Златку нічого не відомо.
Арсен не приховував розчарування.
— Газі–бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук–бея. Як же нічого невідомо?..
— Ось як! — здивувався Палій. — А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.
— Його полонянка! — вигукнув Роман схвильовано. — Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім — хай буде що буде!
— Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…
— Що ж іще?
— Чора — мій племінник…
— Племінник? Чора?!. — Арсен і Роман були вражені.
— Його мати — моя молодша сестра Варвара.
— О!
— Так, моя сестра… Дружина Кучук–бея. Ось як буває! — Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. — Та іноді й нещастя може послужити добру службу. Ось бачите? — Він витягнув шматок пергаменту. — Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…
— Батьку, так їдьмо ж скоріше! — Арсен схопився. — Не гаймося!
Палій лагідно усміхнувся.
— Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.
— А що нам збиратися?
— Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!
Арсен почухав потилицю.
— І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? — І він вивернув кишені. — Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе?
Роман сумно усміхнувся і розвів руками.
— У мене навряд чи й те знайдеться…
Тут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.
— А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? — І він перший кинув золотого.
В шапку посипалися монети — московські срібні карбованці, випущені царем Олексієм Михайловичем, польські злоті, персидські ріали, італійські дукати, іспанські дублони, англійські гінеї, австрійські, датські та шведські крони, німецькі талери, турецькі куруші та піастри… Мабуть, не було на світі такої монети, яка б у ті часи не потрапляла на Запорожжя.
Обійшовши побратимів, Сікач струснув шапкою, звідки почувся металевий брязкіт, і попростував на майдан, де клекотіло людське море…
Тим часом Палій, зрадівши такій несподіваній удачі, почав відбирати собі супутників.
— Арсен — раз, Роман — два, — загинав він пальці на лівій руці. — Метелиця — три, Сікач — чотири, я — п’ять… Ну, і досить, гадаю… А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичників, — підсумував він.
— А я? — вискочив наперед Шевчик. — Ти про мене забув, Семене!
Палій не хотів брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекій і небезпечній дорозі. Однак і ображати його не хотілося. Тому сказав якомога м’якше:
— А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кістками аж до Дністра? Неблизький же світ!
Але Шевчик обурився і підстрибнув, як облізлий півень.
— Це ж хто труситиме кістками? Я?.. Та ти знаєш, хто я такий? — Він зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потім сам відповів на своє запитання: — Я — Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам’ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидів і чарку пив… Не кажучи вже про Сірка… І всюди я був перший!
— Позаду, — вставив, підсміюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця.
Шевчик остовпів і закліпав, бліднучи, повіками.
— Це ж хто позаду?.. Я?! — Він розсердився не на жарт і вихопив шаблю. — Ах ти, пуцьверінок! Собачий хвіст!.. Ходи сюди, я проткну твоє товсте черево своєю залізякою, і тоді ти дізнаєшся, хто я такий!
І він справді ткнув шаблею прямо в живіт Метелиці, — той ледве встиг відхилитися.
— Ти що, старе помело, часом не здурів? — Усмішка враз щезла з м’ясистого, поораного шрамами і зморшками обличчя Метелиці. — А то, побий мене грім, як схоплю за ноги, то відразу опинишся за фортечною стіною, на смітнику!..
Вони стали один проти одного і, люто бризкаючи слиною, почали сваритися.
Козаки реготали. Сміявся і Палій.
— Ну, гаразд, хай їде старий! У дорозі пригодиться — куліш варити або вночі на чатах стояти… Йому однак не спиться…
Шевчик зрадів.
— Невже візьмеш, синку? Справді?
— Я не жартую.
— Ото молодець! Дякую. А за куліш не сумлівайся! Я мастак на таке діло. Такий зварю, що держись!
— За живіт! — не втримався знову Метелиця, щоб не підкусити, і, заливаючись від реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присів. — Го–оренько ти моє!
Шевчик розплився в добрій усмішці і прихилив голову до широких грудей свого друга.
3
Стояв жаркий південний травень. Це був той час, коли степова рослинність — тирса, буркун, будяки, ромен–зілля та інше різнотрав’я — дійшла свого розквіту і ще не почала сохнути під палючим промінням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, і коні поринали в цьому барвистому морі по самі загривки.
Дикий степ, що відділяв запорозькі володіння від татарських кочовищ, козаки подолали за кілька днів.
Шевчик справді не став тягарем для товаришів. Незважаючи на похилий вік, міцно, мов реп’ях, тримався в сідлі, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, підвішував казанок і варив пшоняний куліш, що припав усім до смаку.
На Великому Куяльнику їм зустрілися татарські чабани, які, забачивши козаків, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду — починалися татарські володіння.
На переправі через Дністер, південніше Бендер, Арсен Звенигора, який їхав попереду, раптом побачив великий кінний загін, що переправлявся на лівий берег. У вершників у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотні стріл. У кожного — по двоє, а то й по троє коней.
Арсен зразу зрозумів, що то татарський чамбул вирушає по здобич на Україну. Він хотів повернути до своїх, але його вже помітили — і ціла сотня вершників направилася до нього. Передні, впізнавши у ньому запорожця, вихопили шаблі, дехто на ходу накладав стріли на тугого лука.
— Не стріляйте! — гукнув Арсен. — Я маю ярлик мурзи Кучука!
Його вмить оточили.
— Хто такий? Звідки? Покажи ярлик! — залунали голоси.
Арсен витягнув з кишені цупкий аркушик пергаменту і підняв над головою.
Запала тиша. Три схрещені чорні стріли — родовий знак Кучука — подіяли безвідмовно.
— Куди простує козак? — спитав молоденький чорнобровий татарин.
— До мурзи Кучука.
— О! — тільки й вихопилося у того.
— Але я не сам, зі мною — мої побратими. — І Арсен показав назад, де з–за горба поволі виїжджали його товариші.
Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.
— Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?
— Про це ми скажемо самому мурзі, — спокійно відповів Арсен.
— Ти можеш і мені сказати. Я його син — Чора!
Арсен здригнувся і чіпко уп’явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стеха! Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива–здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:
— Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі…
Чора нахмурився.
— Тоді поспішімо до батька… Він на переправі.
Під’їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.
Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.
— До тебе, батьку, — сказав Чора підходячи. — Мають ярлик…
— Ярлик?.. Чий?..
— Твій.
— Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай помилує мене Аллах! — В очах мурзи спалахнув гнів.
— Ярлик давала твоя дружина Варвара–ханум, мурзо, — виступив наперед Семен Палій.
— Варвара–ханум? — Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. — Але як вона посміла зробити це?!
Чора зблід, бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам’яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить — і він ударить Варвару–ханум… Чора пам’ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам’ятає — яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…
І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм’як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.
З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.
І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.