Йому пощастило переконати воєвод і сенаторів, і ті почали готуватися в похід, щоб наздогнати Кара–Мустафу.
В день виступу від цісаря прискакав гонець. Він привіз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовність, і передав дорогоцінну шпагу королевичу Якову Собеському.
Польське військо вирушило на Пресбург, де з’єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, — до Грана. Там, як доносили вивідачі, турки перейшли на лівий берег Дунаю і зайняли передмостове укріплення в Парканах.
14
— Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! — гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї’ кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. — От би тобі така хата у Фастові!
Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, — кілька сотень мішків — і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.
Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?
Іваник розв’язав один мішок — зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.
— Тьху, яка гидота, знаєш–маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе, Арсене, отаким чортзна–чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев’ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня — на тобі, небоже, що мені негоже!
— Не кажи, Іванику! — заперечив Арсен. — Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву — спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав’ярня, а кава — божественний напій. — І звернувся до Кульчека: — Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.
Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м’яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.
— Аман! Аман! — забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.
Але Арсен підійшов, по–дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по–турецьки:
— Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.
— О! Ефенді так гарно говорить по–нашому… Невже мене справді не заріжуть?
— Не заріжуть, Аллах свідок! Як тебе звати?
— Селім, ефенді.
— І ким же ти був у Туреччині, поки тебе не забрали до війська?
— Каведжі [83], ефенді.
— Що? Каведжі? — не повірив Арсен і повернувся до товариства. — Ви чуєте? Він усе життя варив каву! Оце пощастило! — І знову до турка: — Каву нам звариш?
— Ще б пак, ефенді! Я цим займаюся двадцять років. Мене й у полон взяли тільки тому, що я молов зерна і не бачив, що наші відступають…
— От і добре. Тоді звари, Селіме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Відень, а мої друзі щоб уподобали її на все життя!
У турка радісно блиснули очі. Він повірив, що ніхто тут не зробить йому нічого поганого.
— Я миттю! Де кухня?
Ян Кульчек повів його в глибину будинку.
Незабаром звідти долинув приємний запах. Почувся брязкіт посуду. Забулькала рідина, яку розливали в чашки.
Не встигли козаки розповісти один одному про свої пригоди за останні два дні, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборі, як меткий чех вніс на широкій дерев’яній таці кілька чашок з пахучим напоєм, а на порцеляновий тарелі — підсмажені, зарум’янені грінки.
— Го–го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справді смачно! Побий мене Перун, якщо брешу! — вигукнув Спихальський, запихаючи до рота хрумку грінку і запиваючи її кавою. — Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Україні, та все ж…
— І не горілка! — пробасив Метелиця. — Однак пити можна…
Крізь розчинені вікна густий аромат кави просочився на вулицю, і там почала збиратися юрба: солдати й офіцери, майстри і підмайстри, чиновники й студенти, робітні люди й учні ремісників, ті, хто ще кілька днів тому захищав місто.
Арсен, котрий сидів біля вікна, бачив, як вони втягували носами запашне повітря і на їхніх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звідки?
Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумів. До вікна підбіг у білому кухарському ковпаку Ян Кульчек.
— Що тут? Харчевня? Можна заходити? — запитали його.
— Не харчевня, а кав’ярня, — відповів Кульчек. — Кав’ярня Кульчицького!
— А що це таке? — спитав сивоусий чоловік у заляпаному фарбою одязі. — Чим тут торгують?
— А ось попробуйте, пане! — І Кульчек через вікно простягнув йому чашку кави й грінку.
Той понюхав, обережно відсьорбнув ковток, а потім із задоволенням випив усю.
— Гм, смачно! Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магдаленою, смачно! — І, повертаючи Кульчекові чашку, сказав: — Якщо наллєш, хлопче, ще одну, то я тобі над входом, аж там, коло ліхтаря, намалюю вивіску. Як ти сказав: кав’ярня?..
— Кав’ярня Кульчицького!
— Ну, от і намалюю: «Кав’ярня Кульчицького». Згода?
— Згода, пане. — І Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грінкою.
Маляр випив, розкрив свій ящик, дістав пензель і фарби.
— Винеси драбину, будь ласка!
Кульчек метнувся й виніс драбину.
Сивоусий вправно махнув пензлем — і над дверима почали з’являтися великі — в пів–аршина — літери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зі здивуванням читали незвичні слова: «Кав’ярня Кульчицького».
Найбільш нетерплячі намагалися зайти, але Кульчек став на дверях — не пустив.
— Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогодні ще нічого не готово! А завтра наваримо кави два казани — на всіх вистачить! Були б у вас тільки гроші!
Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:
— Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав’ярні? Га?
— Як то? Вона не моя, а твоя, друже!
— Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід — і я з ним… Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким… Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу… Згода?
Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.
— Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по–чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова, а нас усіх хочуть перетворити на австрійців, щоб бідний чех, який не сміє вголос об’явити, що він не католик, а таємний гусит, — щоб цей бідний чех та раптом став багатієм і мав гарний будинок з кав’ярнею в самісінькому Відні, неподалік від цісарського палацу? Не віриться… А як же ти?
— Про мене не турбуйся! У мене — інший шлях… А якщо доля, всупереч усьому, ще раз закине мене до Відня — то, гадаю, ти не відмовиш мені в приємності — наллєш чашку смачної пахучої кави?
Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений, що кинувся Арсенові на груди і поцілував його.
— Не називай мене Кульчеком. Відтепер я — Кульчицький. Ян Кульчицький! Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тільки прибув сюди коли–небудь, брате! — Він ще раз міцно обняв Арсена і несподівано додав: — А Селіма я залишу в себе. Так заварити каву, як він, тут ніхто не зуміє. А. потім, може, і сам навчуся…
БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛІТАТИ…
1
Не ждучи Карла Лотарінгського з австрійцями й баварцями, Ян Собеський вирішив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якій засіла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара–Магомета, котрий з сімома тисячами спагіїв укріпився в передмісті Грана — Парканах.
— Ваша ясновельможність, Гран і Паркани узяти нелегко, — намагався відмовити короля від поспішного наступу Арсен, повернувшись із розвідки. — Фортеця міцна, в передмісті — вириті окопи. Через Дунай наведено міст — з правого берега підходять нові загони… Треба дочекатись союзників…
— Твоє діло, козаче, доповісти королеві й гетьманам, що бачив і що чув. — Скоса, гоноровито глянув на вивідача гетьман Яблоновський. — А вирішувати — то вже прерогатива його ясновельможності або гетьманів!
Арсен знизав плечима і, замовкнувши, відійшов убік.
— Упіймав облизня, прошу пана? — покартав його стиха Спихальський. — Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа!
Поляки й козаки багато втратили воїнів пораненими й хворими, що залишилися в похідних шпиталях. Ряди їхні дуже поріділи. Однак Собеському не хотілося тут ділити лаври перемоги з Карлом Лотарінгським.
— Драгуни, вперед! Козаки — за ними! — ткнув шаблею в напрямку міста, що мріло в долині. — Зімніть спагіїв! Оточіть фортецю!
Драгуни й козаки швидко поминули рівнину, засаджену виноградом, і наблизилися до Парканів. Але не встигли козаки вишикуватися в бойові лави, як рушничний і гарматний вогонь змусив їх залягти на відкритому полі. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара–Магомет на чолі спагіїв ринувся в атаку.
Натиск був такий несподіваний і сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тікати, розладнавши козацький стрій. Почалася поспішна втеча. Спагії наздогнали втікачів — рубали шаблями, кололи списами, топтали кіньми.
Палій зі своїми фастівцями відступав через виноградники. Поряд з ним сопів Метелиця, хекав Шевчик, а Іваник, мов заєць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростові й утлості, прослизаючи крізь щілини між кущами винограду.
Від повного винищення їх урятував король, котрий, зрозумівши, до чого привела його необачність, сам на чолі чотирьох тисяч гусарів кинувся напереріз спагіям. Двома повторними атаками він затримав Кара–Магомета рівно настільки, щоб драгуни й козаки відірвалися од переслідування. Але спагіїв було майже вдвічі більше, і незабаром гусари теж почали відступати.
— Поляки, за мною! — гримів голос короля. — Куди ж ви? Ще один удар — і турки покотяться до Дунаю!
Він справді поривався вперед, розпаленілий від бою, розмахував довгою шаблею з позолоченим ефесом. Арсен і Спихальський не відступали од нього ні на крок, захищали від спагіїв, що настирливо насідали.
Та гусари вже завертали коней. Гнали наосліп назад. Смертельний страх раптом невідомо чому охопив усіх, розвіяв бойовий порив.
Почалася панічна втеча. Дехто кидав списи, які чіплялися за виноградники і заважали тікати; покотилися під ноги коням литаври; прапороносці пожбурили в кущі полкові й сотенні хоругви.
— Ваша ясновельможність, тікаймо! — заревів Спихальський, помітивши, що король з невеликою групою воїнів от–от буде оточений турками, і, схопивши його коня за повід, кинувся навтьоки. — Арсене, прикривай нас!
Звенигора влучними ударами звалив двох спагіїв, третьому розрядив у груди пістоль і тільки тоді помчав услід за королем, намагаючись не загубити його в цьому неймовірному розгардіяші.
Гусари, мов ошалілі, підганяли плазами щабель коней, мчали чимдуж, налітали один на одного, випереджали короля і в неймовірній тісняві навіть штовхали його.
Собеський випустив повід і ледве тримався в сідлі. Ноги його випорснули із стремен і безладно теліпалися, мов кілки. Огрядний, опасистий, він швидко вкрився потом, жадібно хапав ротом повітря. Шолом злетів і десь загубився.
Над головами свистіли спагіївські стріли. Мов блискавки, миготіли списи, не одному гусарові несучи вірну смерть.
Арсен наздогнав короля, підхопив під руку.
Це помітив Спихальський, підтримав з другого боку.
Так і мчали вони втрьох — посередині зовсім знесилений король, а по боках його молоді рятівники. На щастя, дужий кінь короля, перестрибуючи через канави й виноградники, ні разу не спіткнувся.
Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад тільки тоді, коли побачили вдалині колони піхоти, а за піхотою — артилерію. То підходив з військом Карл Лотарінгський.
— На Бога, зупиніться! — прохрипів Собеський, задихаючись.
Арсен із Спихальським підхопили його на руки, поклали на розбиту кіньми копицю сіна. Король хапав ротом повітря, його широкі груди й огрядний живіт здіймалися, мов ковальський міх. Піт градом котився з блідого обличчя.
— Х–ху! — важко віддихався він. — Дякую вам, панове! Ви врятували мене від смерті…
Під’їхав герцог Лотарінгський, швидко сплигнув з коня, стурбовано запитав:
— Ви не поранені, ваша величність?
Собеський витер спітнілого лоба.
— Дякуючи цим лицарям, — показав на Арсена й Спихальського, — не поранений і не вбитий. Але в серці моєму рана — пече мою совість…
— Чому ж то?
— Зізнаюсь — гординя оволоділа ним, і захотілося мені перемогти Кара–Магомета без вас. Для слави мого війська… І ось за це — покараний. Совість мучить за марні втрати, і сором — за ганебну втечу!
В очах Собеського блиснули сльози.
— Ну, хіба ж варто так хвилюватись і переживати, ваша величність! — вигукнув вражений чутливістю короля герцог. — На війні завжди хтось перемагає, а хтось терпить поразку.
— От–от… Але я відомщу їм разом з вами! Про це треба зараз подумати. Спільними силами скинемо турків у Дунай! Відплатимо за кров нашу і за ганьбу… Де командири? Збирайте військо! — Він важко підвівся на ноги і, помітивши, що ще й досі держить в руці оголену шпагу, засунув її в піхви. — Коня мені!
2
Штурм Парканів почався після сильного гарматного обстрілу. На цей раз Собеський не посмів знехтувати військовою наукою і вишикував війська в три лінії за всіма правилами. А щоб не було нарікань, що комусь із союзників дісталась легша, а комусь — важча дільниця, поставив їх вперемішку.
Скориставшись цим, Мартин Спихальський приєднався до фастівців Семена Палія. Йому хотілося бути поряд із своїми випробуваними друзями, зокрема з Арсеном Звенигорою та Іваником. Стояли вони в першій лінії. З лівого боку у них залягла польська піхота, з правого — баварські ландскнехти.
Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не відчував страху. Чомусь пригадувався позавчорашній штурм і вчорашні сперечання у польському та українському військах.
Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва під Віднем, переслідування турків і безперервні сутички з ними стомили воїнів. Образила їх відверта зневага з боку цісаря Леопольда. Під час поділу трофеїв їм не дісталося майже нічого. Зате вбитих, поранених і хворих було більше, ніж у австрійців і німців. Це озлобило людей… Тому після відступу з–під Парканів спочатку глухо, а потім усе голосніше почали говорити про те, щоб повертатися додому.
— Половина нашого брата або лежить у землі, або в шпиталях, а цісар нам за це дулю під самісінький ніс!
— Аякже! У нього поживишся! Від турка дременув аж у Баварію, а як ділити здобич — то собі відвалив три мільйони гульденів, забрав усю артилерію, обози, кращу зброю, а нам — яничарські лахи!
Про те, що Собеському перепало два мільйони гульденів, мовчали — боялися.
Підлив олії у вогонь Станіслав Яблоновський.
— Панове, — заявив він на раді старшин, — ми свій договірний обов’язок перед Леопольдом виконали. Кара–Мустафу розбили і зняли облогу з Відня. Турки полишили територію Австрії… До того ж цісар образив нашого короля і всіх нас, по суті, відмовившись видати заміж за королевича Якова свою дочку. Пані королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому!