— Треба щось зробити зараз, бо завтра буде пізно! — рішуче сказав Арсен, швидко ходячи по кімнаті.
Ненко підняв на нього свої темні, як ніч, очі.
— Що ти надумав?
— Нічого… Коли б нас було не двоє, а двадцятеро, ми напали б на охоронців, перебили їх, вихопили б із вежі Златку — і шукай вітра в полі!
— Це не розумно!
— Знаю, що не розумно… Але нічого путнього придумати не можу. Страшно стає від однієї думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю і власними руками передамо її тому жирному розпусникові! Я не переживу цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремі султана, то ладен зараз напасти на капуджі, щоб загинути від їхніх шабель!
— Чому ти гадаєш — рабинею? Султан може зробити Златку своєю ірбаллю або кадуною, тобто дружиною… Златка — дуже красива дівчина! — сумно пожартував Ненко.
Арсена аж пересмикнуло.
— Не добивай мене зовсім, Ненку! Мені не до жартів…
— А я й не жартую, — на цей раз серйозно промовив той. — Коли Кара–Мустафа відсилав Златку в подарунок султанові, то напевне знав, що вона з її красою і чарівністю дуже швидко буде помічена султаном і, чого доброго, стане його дружиною. Султани одружуються не так, як прості смертні. Вони ніколи не беруть туркень, бо вважають не гідним одружуватися зі своїми підданими. В султанському гаремі завжди є кілька сотень красунь з усього світу. Не всі, звичайно, стають коханками, а тим більше дружинами падишаха. Далеко не всі… Але деяких султан помічає, і тоді така рабиня стає гієздою, тобто тією, що впала в око, — і вона зразу піднімається в гаремі на щабель вище. Коли гієзда стає ірбаллю, тобто коханкою, їй дають кілька кімнат, рабинь і євнухів, які обслуговують її, і вона, поки користується прихильністю султана, відчуває себе повновладною господинею свого невеликого даїре — двора… Та все ж вона ще не дружина… І взагалі, законних дружин у султана не буває. Досить йому сказати три слова: «Це моя дружина!» — і гієзда чи ірбаль в ту ж мить стає кадуною падишаха… Але досить його короткої заяви: «Я не хочу бачити цієї жінки!» — як таку гієзду чи ірбаль за один день виселять із гарему і видадуть заміж за якого–небудь чиновника. Правда, все своє майно вона може забрати з собою… Коли ж роки її вже не такі, щоб іти заміж, то її просто виводять за ворота — і йди куди хочеш… Дуже скоро ці вигнанки проїдають свої заощадження, одяг, коштовності і жебракують на базарах Стамбула, стають підстаркуватими повіями, злодюжками. А коли приходить край — кидаються у води Мармурового моря…
— А кадуни?
— Кадуни–ефенді разом зі своїми дітьми — принцами та принцесами — постійно живуть у гаремі, ворогуючи між собою і виховуючи своїх синів — шах–заде — в лютій ненависті до синів інших кадун. Коли шах–заде підростають, вони стають смертельними во–рогами, і той з них, кому щастить захопити престол, нещадно знищує своїх братів–суперників або ж кидає їх у сирі каземати Семивежного замку…
— Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль — це справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це мені розповідаєш?
Ненко сумно глянув на прибитого горем друга.
— Бачиш, Арсене, будемо дивитися правді в очі. Через кілька годин Златка потрапить до сералю і її запроторять у гарем… Я хочу, щоб ти знав, що таке султанський гарем, і не занепав духом. У вас є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють… Я чув її від тебе…
— Що ти цим хочеш сказати?
— А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тоді є надія на її визволення. Навіть більша, ніж зараз… В гаремі постійно проживає не менше двох тисяч людей — рабинь, служок, аляібр, тобто молоденьких невільниць–учениць, гієзд, ірбалей, кадун, принцес крові, малолітніх принців крові, євнухів… Кого там тільки нема! Під виглядом візників, які привозять все необхідне для кухні, дроворубів, сажотрусів, золотарів, які вивозять нечистоти, лікарів, ворожок та ворожбитів до гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безвиїзно і жінки та невільниці. По троє їх випускають під наглядом слуг–батаджі, яких, звичайно, не важко підкупити, до міста, де вони розважаються спогляданням базарів, весільних та похоронних процесій, купують собі обнови й солодощі, а нерідко заводять флірти з молодиками, особливо яничарськими чорбаджіями…
— Не може бути! — вигукнув вражений Арсен.
— І все ж так є! Коли я навчався у військовій школі, то сам не раз зустрічався з дівчатами з султанського гарему. Більше того, часто «для підкріплення здоров’я» гаремні красуні відпрошуються на тімар [85], наймають у приватних будинках кімнати і протягом п’ятнадцяти–двадцяти днів живуть, як собі хочуть, розкошуючи і тішачись коханням із своїми обранцями.
— Твої слова — то мені гострий ніж у серце! — з мукою в голосі вигукнув Арсен. — Краще ми зі Златкою загинемо обоє, ніж вона має дійти до такого життя!
Ненко обняв друга за плечі, притягнув до себе.
— Тримайся, Арсене! Не все втрачено! Покладись на мене — я добре знаю Стамбул і султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усі втрьох! Невже ти гадаєш, що я залишу сестру й тебе в біді? Але завтра ми виконаємо доручення Кара–Мустафи, іншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже нас Мурад–ага.
— Треба усунути його!
— Я згоден з тобою. Але зробимо це руками інших…
— Як?
— То моя турбота. А зараз — хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже сьогодні, нас ждуть немалі випробування…
4
Галера м’яко пристала до кам’яного причалу. Першими на берег зійшли чауші, за ними чотири капуджі звели Златку. Потім ішов Мурад–ага попереду цілого загону своїх людей, які несли й охороняли зелену скриню з коштовностями великого візира.
Їх зустріли, попереджені посланцем Мурад–аги, чотири чауші султана і повели по кам’яних сходах до величезного палацу — султанського сералю, що потопав у зелені розкішного приморського парку.
Ненко тихо пояснив Арсенові:
— Ліворуч — мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч — гарем. Між ними, посередині, де видніються сходи до парадних дверей, — зал для прийомів. За ним — коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бік палацу — численні служби: конюшні, кухні, пральні, приміщення для яничарів–охоронців, чаушів, слуг, рабів і рабинь, євнухів і карликів… Там же — три двори, через які султан виїжджає в місто, а також кілька воріт для господарчих потреб…
Їх завели до невеликої зали. Тут було порожньо.
— Передпокій перед залом для прийомів, — шепнув Ненко. — Зараз ми побачимо самого султана, повідомимо йому «гарну» звістку… Слава Аллаху, що тепер не ті часи, коли чаушам за неї рубали голови!
В цю мить батаджі–нубійці відчинили високі двері — і султанський чауш–паша рушив попереду.
Ненко і Арсен, переступивши поріг, упали на коліна і, безперервно кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому возсідав Магомет Четвертий.
Попід стінами стояли найвищі сановники Порти — шейх–уль–іслам, візирі, головний привратник «дверей щастя» — перший євнух, імперський казнадар, головний інтендант, перший цирульник та ще різний люд з найближчого оточення султана.
За чаушами ввели Златку, вбрану в розкішний одяг і, як того велів звичай, з великим декольте, непокритою головою і без серпанку на обличчі — адже вона була гяурка–невільниця, на яку не розповсюджувався закон Корану.
Потім Мурад–ага зі своїми капуджі внесли скриню і поставили посеред зали.
Султан незворушно дивився на всі ці приготування. Його повне, злегка жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне.
Коли капуджі, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей, султан поглянув на Мурад–агу, що, розпластавшись, лежав на блискучій підлозі, спитав:
— Ти що за людина?
— Капуджі–ага великого візира, о падишах всесвіту, — пролепетав переляканий Мурад–ага, підвівши голову.
— Ти не потрібен тут!
Мурад–ага, не підводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящіркою.
Нарешті Магомет глянув на чаушів.
— Кажіть, з чим прибули! — Голос його був крижаний: він уже знав про поразку війська.
Ненко зробив кілька кроків, упав на коліна і простягнув сувій Кара–Мустафи. Чауш–паша передав його султану, а той — одному з візирів, що стояли обабіч трону.
— Читай! — наказав коротко.
Серед могильної тиші падали, мов кам’яні брили, слова, якими великий візир хотів виправдатися перед султаном за страшну поразку.
Чим далі, тим більше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гніві кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка і відступ, як донесли чутки, — ні, це був погром, ганебна втеча, втрата половини війська і майже всього обозу!
Такого ні султан, ні члени дивану не ждали.
Згадка про безмежну відданість і любов до «падишаха всесвіту», «тіні Бога на землі», проявом чого є подарунок невільниці–красуні, ста австрійських полонянок із вельможних родин, а також золота й інших коштовностей на кілька мільйонів динарів, викликали на устах султана й візирів зневажливу посмішку.
А коли був прочитаний список умертвлених пашів, найбільш відомих полководців імперії, по залу прокотився грізний гул. Незважаючи на присутність султана, члени дивану — візирі — не могли стримати своїх почуттів.
Магомет побагровів. Люто блиснули його великі чорні очі. Він схопився, тупнув ногою, підняв руки вгору.
— О Аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розум! Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! — Він звернувся до членів дивану: — Що відповісти на цей лист Мустафи–паші, достойні візирі?
— Що скажуть чауші про облогу Відня? Чи були вони свідками ганебної втечі сераскера з поля бою? — спитав шейх–уль–іслам. — Вислухаємо спочатку очевидців…
— Гаразд, — погодився султан і, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: — Виведіть дівку!
Коли батаджі зачинили за переляканою, занімілою Златкою двері, Ненко і Арсен стали поряд і низько вклонилися.
— О великий повелителю правовірних, — почав Ненко, — ми з Асеном–агою були свідками, учасниками й очевидцями облоги Відня і битви під Парканами.
— Чому Кара–Мустафа не взяв Відня? За два місяці його можна було зрівняти з землею! — спитав султан.
— За два місяці відбулися всього два генеральні штурми, та й ті були відбиті з великими втратами для нас.
— Сераскер не дозволяв бомбардувати місто, — вставив Арсен. — Якщо не рахувати спалених самими ж австрійцями передмість і зруйнованих кількох будинків зразу ж за валами, то весь Відень залишився цілий і неушкоджений…
— Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? — запитав головний інтендант.
— І пороху, і бомб вистачило б, щоб зрівняти з землею ще одне таке місто, як Відень, — відповів Арсен.
— То в чому ж причина?
— Сераскер Мустафа–паша не дозволяв обстрілювати розкішні будинки й палаци, бо хотів захопити Відень непошкодженим. Все військо говорило, що сераскер мріяв стати імператором на завойованих землях, а Відень зробити своєю столицею…
Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:
— Прокляття! Я наказав йому знищити столицю імператора Леопольда, народ покорити, а землі приєднати до священної імперії османів! А він виношував зовсім інший, злочинний замір! Ця людина не має права на життя!
— Ні, ні, не має! — дружно відгукнулися візирі. — Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! — зашелестіло в залі.
— Шовковий шнурок!
— Шовковий шнурок!
Султан на знак згоди кивнув головою.
— Принесіть срібне блюдо!
Батаджі миттю внесли велике срібне блюдо, на якому лежав тонкий, але міцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кінцях. Подали султанові.
Магомет підвівся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушів.
— Підійдіть сюди! — І коли Арсен з Ненком, зігнувшись, наблизились до нього, сказав: — Своєю правдивістю і відданістю ви заслужили моє довір’я, тому я доручаю вам відвезти цей мій подарунок великому візирові і сераскеру Мустафі–паші!
Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.
А султан звернувся до візирів і радників:
— Всі накази Мустафи–паші скасувати! Багатства, що зберігаються в Ейюбі, передати державній казні! Ібрагіма–пашу та хана Селім–Гірея, зісланих на острів Родос, звільнити й привезти в Стамбул! Звільнити також від ув’язнення в Семивежному замку Юрія Хмельницького і негайно, давши йому надійну варту на чолі з Азем–агою, послати на Україну… За ним підуть козаки… Ми повинні в ці тяжкі хвилини зберегти за собою ті землі, щоб з них у майбутньому, відповідно приготувавшись, завдати смертельних ударів Москві та Варшаві!
Арсен непомітно скосив очі на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо–тьмяве блюдо, розмальоване по обідку черню, непорушно, мов закам’янілий, дивився на султана — дотримувався ритуалу.
— Все! Ідіть! Виконуйте мої накази! — І Магомет, не дивлячись на придворних, що зігнулися в глибокому поклоні, зник у внутрішніх покоях мобейну.
5
З від’їздом до Бєлграда ні Ненко, ні тим більше Арсен не поспішали. Вони випросили у гениш–ачераса, котрий мав дати їм охоронний загін, день відпочинку після виснажливої подорожі до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку і визволити її, тому друзі не гаяли часу.
З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара–Мустафі поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дівчину, помчить з нею спочатку в Болгарію, де зустрінеться з воєводою Младеном, а потім — на Україну. Якщо ж не пощастить відразу визволити, залишиться в Стамбулі і шукатиме шляхів до цього.
Ненко добре знав звичаї, що панували в сералі.
Підійшовши до старого батаджі–аги, зайнятого тим, що мирно спостерігав з вікна, як на дахові конюшні, настовбурчившись, б’ються горобці, він поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком і враз пожвавішав. Вклонився.
— Я до ваших послуг, чауш–паша.
— Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад–ага привіз від великого візира Мустафи–паші.
— Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.
— Куди ж її повели і хто?
— Повели в гарем… А от хто саме — не розібрав.
Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.
— Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О Аллах, дай пам’яті!
Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі–ага міцно затис її в кулаці.
— О! — вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі [86]Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі–ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.
Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі–аги. Суворо сказав:
— Батаджі–ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив…
Той вклонився, молитовно склав руки.
— Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!
Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.
— Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!
Той охолодив його запал.
— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.
— З чого ж ми почнемо?
Ненко задумався.
— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…
— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!