— Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як Бога кохам, знаю!
— Ти знаєш, де Палій? — вигукнув Арсен. — Звідки?
— З перших рук, як кажуть…
— Розповідай! — нетерпеливився Арсен. — І не тягни!
— Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновського, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або й що–небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» — вигукнув я. «Так», — спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» — «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» — «Це він сам тобі казав?» — спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» — «Матко боска ченстоховська! — вигукнув я вражено. — Свирид Многогрішний?» — «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» — «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» — «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» — «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круглик, а сам на коня — і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…
Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.
— Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку… Залишається подумати, що нам робити.
— А що робити! — вигукнув Яцько. — Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне — і визволити полковника!
— Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би… В усякім разі, так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по–іншому вчили? Га? — добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав: — Давайте гуртом поміркуємо… Палія будь–що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг…
Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.
— А я думаю, — промовив Роман, — що в дечому Яцько правий… Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.
— Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? — заперечив Спихальський. — Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям [89]. І нас по дорозі схоплять, мов куріпок…
— Що ти пропонуєш, Мартине? — спитав Арсен.
— Нічого не пропоную… Знаю одно: до Підкамінного треба підійти так, щоб не викликати жодної підозри!
— Ну що ж, це можна зробити, — сказав Арсен, подумавши. — Поїде не військовий загін, а мирна купецька валка… Повеземо до Львова товар…
— Коли б у нас було що везти! — буркнув Метелиця. — Самі голі.
— Придумаємо щось… Сіно, вовна, бочки — все згодиться, щоб наповнити наші вози. А крім того — сідла. Бо вози ж доведеться кинути, а тікати — верхи…
— Гарно придумано, холера тебе не забери! Мені б твоя голова, пане–брате, був би я регіментарем! — вигукнув Спихальський і з заздрістю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.
Всі засміялися, а Арсен сказав:
— У мене є ще й інша думка…
— Яка?
— Просити короля… Собеський добре знає Палія, високо оцінив його дії під Віднем. Може, мені гайнути до нього та все розказати?
— А якщо він відмовить? — не погодився Роман. — І ми загубимо час…
— Тоді зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возів. З нею поїде за старшого Роман, а з ним — чоловік тридцять–сорок охочих… Поки все влаштується, поки ви доїдете до Підкамінного, я встигну з’їздити до короля… Накаже випустити Палія — обійдемося без кровопролиття, відмовить — пустимо в хід шаблі! Як ви на це? Згода?
— Згода! Згода!
— Тоді ходімо до господи батька Семена… До речі, він уже одружився з Феодосією?
— Одружився. Зразу по приїзді з віденського походу.
— От і добре. Треба заспокоїти і розрадити пані полковникову. Там з нею та з сотниками і домовимося про все…
5
Свирид Многогрішний тихенько прочинив двері до гетьманського покою, просунув у щілину голову і, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрімав на канапі, запитав:
— Ваша ясновельможність, можна?
Юрась злякано кинувся — аж свічка заблимала.
— Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше… Заходь!
Многогрішний привітався, сів на дзиґлику край столу, на якому стояла порожня карафка з–під вина, зітхнув.
— Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? — спитав Юрась.
— Ні з чим, — буркнув Многогрішний. — Справи кепські…
— А саме?
— Всюди на Правобережжі, крім Кам’янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.
— Це я знаю, — перервав його нетерпляче Юрась. — А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?
— Е–е–е, ніхто! — безнадійно махнув рукою Многогрішний. — Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність… Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Порядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам’ятатиме до нових віників!
— Прокляття! — Юрась ударив кулаком по столу. — Мало я їх палив і розпинав! Мало вішав! Не люди, а сміття якесь! Я скручу їх у баранячий ріг і примушу робити те, що накажу! О Боже, дай мені сили підвестися над недолею, влий снаги в моє серце, щоб воно стало незворушно–кам’яним, нечутливим до чужого болю й страждань, і я, опираючись на дружню підтримку падишаха, зберу весь народ свій у цей кулак!
Він ще раз стукнув по столу і від шаленства, що переповнювало його груди, скрипнув зубами. Очі його палали, як у хворого. В куточках губ з’явилася піна. Давалося взнаки сп’яніння.
Він усе ще не хотів зрозуміти, що карта його бита, що Україна відсахнулася від нього, мов від прокаженого. Чіплявся за найменшу можливість утриматись на поверхні. Обманював пашу Галіля, великого візира і самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не діждуться, щоб перейти під його булаву. Обманював і себе примарними надіями, все ще на щось сподівався… На що?
Він охопив руками голову і втупився безтямним поглядом у темне вікно, за яким була глупа ніч.
Многогрішний не наважувався порушити цю зловісну тишу і задерев’яніло сидів на незручному дзиґлику.
Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не міняв пози. Здавалося, то сиділа не людина, а кам’яна статуя з блідим, як у мерця, лицем.
Навіть гул голосів за дверима і гупання багатьох ніг не вивели його із цього стану. І тільки тоді, коли двері раптом широко розчинилися і в кімнату ввійшов Азем–ага, а за ним — кілька яничарів, Юрась повернувся до них і гнівно вигукнув:
— Азем–ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!
І — осікся: в простягнутих руках Азем–аги тьмяніло широке дерев’яне блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змія, довгий шовковий шнурок.
Юрась здригнувся.
Многогрішний схопився з дзиґлика, але, зрозумівши, що гетьманові надіслано від султана смертний вирок, закляк на місці.
Тим часом Азем–ага поволі наблизився до стола і повагом, урочисто поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазні, суворі яничари.
Юрась прикипів поглядом до шнурка.
Це був кінець. Кінець усьому — надіям, тривогам, життю. Він прекрасно знав, що людина, яка одержувала від султана такий подарунок, жила не довше, ніж потрібно для того, щоб умерти. І цінував його султан невисоко — прислав свій страшний подарунок не на срібному, а на дерев’яному блюді…
— Ні! Ні! — Він затулився рукою, ніби захищаючись від несподіваного удару. — Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не міг султан віддати такий наказ!
— Султани ніколи не помиляються! — крижаним голосом промовив Азем–ага. — Пробач мені, гетьмане Іхмельніскі, але султанський наказ треба виконувати не гаючись… Ти сам, чи тобі допомогти?
— Ні–і–і! — несамовито заверещав Юрась. — Не хочу–у–у!
Азем–ага зробив ледь помітний знак рукою, і з–за його спини вийшло троє яничарів. Один схопив Юрася за руки — заломив за спину. Двоє інших блискавично накинули на шию шнурок, потягли щосили.
Юрась захарчав, заборсався в петлі, все ще намагаючись вирватись, але зразу ж зів’яв, поник.
Так ніхто і не зрозумів — помер він від удавки чи від страху.
Тільки тоді, коли з гетьманом було покінчено, Азем–ага звернув увагу на Многогрішного, що стояв ні живий ні мертвий.
— Ти допоможеш нам, Свирид–ага! Винесеш труп. — І повернувся до яничарів, що стояли позаду. — Давайте лантух!
Один з яничарів швидко розгорнув великий лантух, інші схопили труп гетьмана і головою опустили вниз. Потім міцно зав’язали.
— Бери, Свирид–ага! — наказав Азем–ага. — Послужи востаннє своєму гетьманові!
У Многогрішного з переляку відібрало мову, а ноги ніби приросли до підлоги.
— Ти що — оглух? — штовхнув його у спину яничар.
Йому допомогли звалити мішок на плечі, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем–ага, позаду — яничари.
Многогрішний ледве плентався. Від страшної поклажі, що каменем придавлювала його плечі, у нього макітрилося в голові. Був певен, що востаннє ступає по землі.
На вулиці повернули праворуч, до Турецького мосту.
Надворі стояла темна, хмарна ніч. Місто ніби вимерло — ні перехожого, ні вогника, ні собачого гавкоту. Тільки важке сапання Многогрішного порушувало цю могильну тишу.
На мосту Азем–ага зупинився.
— Сюди!
Хтось підштовхнув Многогрішного до кам’яних перил. Він спіткнувся, і лантух з гуркотом упав до ніг Азем–аги.
— Тихше ти, шайтанове насіння! — вилаявся ага. — Кидайте!
Яничари схопили лантух і жбурнули через перила вниз, у невидимі холодні води Смотричу. Звідти через деякий час, бо русло ріки лежало в глибокому каньйоні, долинув глухий сплеск і зразу ж розтанув під кам’яним склепінням мосту.
Многогрішний перехрестився.
— Господи, упокой його душу!
— Аллах упокоїть… і прийме його в свої райські сади, — сказав Азем–ага. Було незрозуміло, говорить він серйозно чи насміхається. — Він вірно слугував падишахові і заробив собі царство небесне… А ти, Свирид–ага, забирайся звідси! Якнайшвидше і якомога далі. Зрозумів?
Як було не розуміти!
Многогрішний мовчки вклонився і кинувся навтіки. Він уявив мертвого Юрася Хмельницького і подумки подякував Богові за те, що то не на його шиї зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в тісному мішку, котять по слизькому камінні холодні каламутні хвилі…
6
Секретар Таленті, схиливши в поклоні довгасту голову, покриту рідіючим чорним чубом, вийшов з королівського кабінету і, не зачиняючи за собою дверей, сказав:
— Його ясновельможність пан круль ласкаво дозволив тобі, пане Комарницький, зайти на коротку аудієнцію.
Арсен вступив до знайомого кабінету.
Собеський сидів за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою злегка посрібленого сивиною волосся, і пильно дивився на нього. На жовтавих шоках пробивався легкий рум’янець. Король був явно чимось схвильований.
Арсен вклонився.
— Доброго здоров’я, ваша ясновельможність!
— А–а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вітаю, вітаю героя Відня! Я ніколи не забуваю тих, хто хоробро бився під моїми знаменами… Сідай, будь ласкавий. Розповідай, з чим прибув!
Арсен зробив кілька кроків до столу, але не сів.
— Ваша ясновельможність, допущена велика несправедливість, і я приїхав просити у вас допомоги й захисту…
— Несправедливість!.. О Єзус! І тут несправедливість! Здається, вся сьогоднішня Польща зіткана з одних несправедливостей! — вигукнув король, видно, все ще перебуваючи в полоні своїх думок чи під впливом перерваної розмови з секретарем…
— Про які несправедливості говорить ясновельможний пан король? — здивувався Арсен. — Скажіть, хто образив королівську милість — і я…
— Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, — замахав руками Собеський. — Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк–так держалося купи, а тепер — мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич — магнатом! Всюди — розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій… Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія — та й годі!
Арсен мовчав, сторопівши від такого королівського одкровення.
Помітивши його розгубленість, Собеський схаменувся і вже спокійним тоном запитав:
— То що ж трапилося? Від кого я повинен тебе захистити?
— Не мене, ваша ясновельможність… Допущена несправедливість по відношенню до відомого вам полковника Семена Палія, який теж не менш хоробро бився під знаменами вашої ясновельможності з турками…
— А з ним що скоїлось?
— Його підступно схоплено в Немирові людьми пана Станіслава Яблоновського і запроторено в кам’яницю в Підкамінному…
— За віщо?
— Без ніяких підстав… Тільки тому, що його оговорив один давній недруг, заявивши, нібито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича і до Москви…
Собеський відкинувся на спинку стільця.
— А якщо то правда?
— Нема жодного доказу, ваша ясновельможність! Ви самі бачили, як Палій не шкодував життя і сил ні під Віднем, ні під Парканами… Козацьке військо, фастівський полк і всі полки на Правобережжі обурені свавіллям Яблоновського. Ми всі просимо вашу ясновельможність захистити полковника від несправедливого обвинувачення і наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув’язнення!
— То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький — козак? — здивувався Собеський.
— Так, ваша ясновельможність.
— О–о! Тоді мені зрозуміло, чому пан так одстоює Палія… Ну, власне, я нічого не маю проти полковника. Він, безперечно, хоробра людина, і я ніколи не забуду його звитяг під Віднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо… Тим більше, що я не хочу мати ніяких ускладнень з Москвою, бо ми трактуємо зараз про вічний мир і союз із нею, про спільну війну проти Османської імперії…
Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.