— Я поїду, — твердо сказав Арсен.
Сірко рвучко підійшов до нього, обійняв за плечі.
— Спасибі тобі, синку! — Кошовий був зворушений. — Спасибі. Тоді не гаймо часу, бо й ти ж поспішаєш. Провідаєш матір, а вже звідти — в путь… Моя справа не нагла — встигнеш… Соме, розкажи козакові, де знайти Нестора. А я приготую все, що треба.
Кошовий пройшов до сусідньої кімнати, що служила йому за опочивальню. Через півгодини з’явився з невеличким сувоєм паперу, перев’язаним голубою стьожкою, і широким шкіряним поясом — чересом.
— Оце — лист мурзі Кучук–бею, — протягнув сувій. — Хоч ми з ним не раз зустрічалися в полі і схрещували шаблі, за мирного часу він привітна і гостинна людина. Він пропустить тебе через орду і виведе до Дунаю. А в Волощині і в Болгарії ти вже сам даси собі раду.
— Там я ходив з караванами — дорогу знаю. Та й звичаї теж… Аби татари не пристьобнули…
— Кучук–бей пропустить. Він мій боржник: я відпустив з полону двох його небожів… Це не забувається… А цей черес надінь на себе під шаровари і бережи як зіницю ока! В ньому зашиті золоті монети — польські злоті, англійські гінеї, іспанські дублони… Гадаю, вистачить. І для викупу Нестора, і для тебе на дорогу. Пояс старий, незавидний, але, як бачиш, дорогий…
Черес на вигляд справді був непривабливий — потертий, обшмульганий, та коли Арсен узяв його в руки, то відчув, що він досить важкенький.
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ґанку.
— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовий! Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назад!
— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.
Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ґанок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. «Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табун!»
Козак швидко збіг з ґанку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами, Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця.
Тут підскочив Омелько:
— А як же з нашим договором? Про коня?
Арсен засміявся:
— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!
— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.
— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!
Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.
5
Грудень 1676 року почався для нього в дорозі.
Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах. Їхав навпростець — степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м’яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур’ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темносизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з–за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум’я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир [6]: чоловіки, жінки, підлітки.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він не задумуючись кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!
Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум’ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під’їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров’ю.
— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха–ха–ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею — ку–ку, ку–ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку–ку! Спіть, мої дітоньки, ку–ку, ку–ку!..
Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб’ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ґанком та дерев’яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного [7]війська чи від яничарів [8]!»
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цідячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
Підійшов літній селянин з дерев’яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
— Дай Боже здоров’я! — вклонився.
— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?
— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…
«А–а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив’язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!
— Пам’ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді… Фортеця — надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.
— Татари? Де? — Селянин здригнувся.
— Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул [9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…
Селянин змінився на виду:
— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…
Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.
Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з–під мокрої груднини озивалася селезінка.
Заспокоївся тільки тоді, коли в’їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.
Вечоріло.
На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в’юнилися до нього лісом, позаростали бур’янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам’яні жорна.
Арсен прив’язав коня до обгризеної конов’язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.
Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?
Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.
Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладені міцним дубовим кілком.
«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»
Двері зі скрипом відчинилися.
— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.
У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з–за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.
— Хто тут? — знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.
Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений, Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв’язані мотузками, в роті — ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.
— Хто ви? Як опинилися тут? — Вирвав кляпи, шаблею розрізав мотузки.
Перелякані, задубілі дівчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кілька кроків, посідали в знемозі. З тривогою і недовір’ям поглядали на незнайомця.
Вони були дуже вродливі. Навіть у сутінках Арсен звернув на це увагу і почав здогадуватись, яка доля закинула їх у цей покинутий вітряк.
Дівчата тремтіли, як вишеньки в грозу.
— Звідки ти? — звернувся до русокосої, що сиділа найближче.
— З Чигирина, — тихо відповіла дівчина. — Попівна я… Мене викрали з дому якісь невідомі…
— А ви? — глянув на двох чорнявих.
— З Корсуня… Нас схопили в дорозі, коли ми їхали з братом до Черкас, де живе наша тітка… Брата нападники забили, а нас от завезли хтозна–куди… і не знаємо, що з нами буде…
— Не важко здогадатися, — тихо сказал Арсен. — Вас хочуть продати у гарем… Якісь мерзотники злигалися з людоловами і торгують живим товаром!
Дівчата залилися слізьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до Звенигори:
— Відпусти нас! Врятуй, добрий чоловіче!
— А я вас розв’язав не для того, щоб тримати. Ви вільні! Тікайте звідси якнайшвидше!
Дівчата знову схопилися на ноги. Однак щастя їхнє було дуже коротке, вони не встигли навіть вибігти надвір. За стіною пролунав стукіт копит — перед вітряком зупинилися три вершники. Побачивши біля конов’язі коня і відчинені двері, вони стрімголов посплигували на землю і кинулись до вітряка, на бігу витягаючи шаблі.
Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю — став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.
То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!
— Зупиніться! — крикнув Арсен. — Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу — не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!
— і переступимо! — вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.
«Гм, я один, а їх троє, — подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. — Зовсім кепсько… Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!»
Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобая. За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.
Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.
— Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно! — глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.
— Ти знаєш, як мене звати? — скрикнув вражений Чорнобай.
— А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам’ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, — не торгував би тепер нашими дівчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.
— Хлопці! — прохрипів він.
Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись — і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:
— Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!
Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішно кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.
Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…
А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:
— Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха–ха–ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! — Він говорив про себе в третій особі. — Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! — він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в’язав дівчат. — Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть… Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха–ха–ха!
Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один руків’ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.