Хтось кричав, надсадно й страшно. Спершу низький, рев ставав усе вищий і вищий, врешті переріс у таке пронизливе вищання, що у мене аж у голові задзвеніло. Я затулив вуха, але виск прошивав навіть долоні, пронизував мене усього — я сам ледь утримувався, щоб не закричати.
Ось жерці знову появилися в страхітливій щілині: вони волочили якийсь темний клубок, що звивався й дико вищав.
— Хто то? — вчепився я у таткову руку.
— Мовчи! — прошепотів татко.
Клубок виявився орангом. Страшенно брудним і голим. Шерсть на ньому збилася в суцільні ковтуни, ребра ходили ходором, очі безтямно блищали.
Старший жрець непорушно стояв, чекаючи, поки жертву підтягнуть До нього. Потім опустив гілку, торкнувся колючками оранга. Крик одразу ж урвався, по голому тілу пробігла судома. Оранг враз обм’як, і жерці, які досі щосили тримали його, розступилися.
Оранг лежав на підлозі. Важко дихав, дрібно тремтів.
Старший жрець підійшов до нього, копнув ногою. Щось вигукнув, владно і різко.
— Лізь! — переклав нам тлумач.
Оранг звів голову. Очі його були все ще безтямні, він, певно, не розумів нічого.
— Лізь! — заволав знову жрець: — Допоможіть!
Жерці враз підскочили до оранга, потягли до нори. Кинули перед самісіньким отвором, ткнули головою в нору.
— Лізь!
І оранг поповз. Притискаючись до підлоги, звиваючись усім тілом. Ось уже не видно плечей… Ось уже зникла й спина… В мені все аж стиснулося, аж м’язи заболіли, наче я сам оце зараз повз жахливою тією норою… Ось уже видно лише ноги… Ще трохи, і оранг вибереться по той бік, неушкоджений… Раптом він голосно скрикнув, забився у конвульсіях, завмер… Два жерці, що стояли по той бік, зачепили його двома довгими гаками, поволокли геть із храму.
— Він не витримав випробування, — оголосив старший жрець. — У нього перед фюрером нечиста совість, і священне держи-дерево його покарало.
— Пішли звідси! — смикнув мене татко.
Вийшли із храму — старший жрець ув’язався за нами. Понурий погляд його зупинився на Ван-Генові, потім — на Жорці. Підійшов упритул, став роздивлятися, довго й уважно. Потім повернувся до татка, щось запитав.
— Він запитує, де ви взяли цих істот, — переклав нам тлумач (таткові перекладати не треба було, він уже й так знав мову орангів). — Вони не схожі на роботів.
Татко щось відповів.
Застигле обличчя жерця враз ожило, він ще з більшим інтересом подивився на Жорку. Чомусь тільки на Жорку. Потім повернувся до татка, знову щось запитав.
— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.
— Так, я про це чув, — відповів йому татко.
Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.
— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму… І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:
— Дідька лисого!
Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:
— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.
Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.
— Вибирайте… Беріть собі будь-якого….
— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!
— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.
Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:
— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.
А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.
Прощаючись із нами, татко сказав:
— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.
— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.
Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.
Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Побачила мене, весело вигукнула:
— Заходь! І поклич сюди Жорку!
Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає “публіку”, значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.
Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:
— Ось!
Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.
— Бачите?
— Бачимо…
В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:
— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..
У лабораторію ввірвалась, мов вихор:
— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..
Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою о дійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.
Я вже знаю. Вже пробував.
— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.
— Вийде! В моєї тітки все вийде!
І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.
Нас іще в перший день одіслала додому:
— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.
— А ви? Уже ж пізно!
— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.
Оті “півгодинки” тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день… І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. “І підмела за собою”, — як любила казати вона.
Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.
Появилася вдома, аж хиталася од утоми.
— Ванну, найгарячішу!
Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:
— Ти що?
— А що?
— Зварити хочеш?
— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!
Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:
Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
Вийшла, червона наче рак. Гаряче повітря так і струмувало довкола неї.
— А тепер будемо спати. Двадцять чотири години. І не будити, навіть якщо всі на світі фюрери під дверима зберуться!
Впала на ліжко й одразу ж заснула. І проспала всі двадцять чотири години. Хвилина в хвилину.
Прокинувшись, покликала нас в кабінет.
— Зараз я вам щось покажу.
Пішла до холодильника, вмонтованого у стіну, дістала невелику пробірку.
— Ось.
В пробірці був якийсь сріблястий порошок і більше нічого.
— Це — гени? — спитав обережно Жорка.
— Детонатор… Детонатор для генів… Досить додати один лише міліграм у розчин, що ним живлять істот, які розвиваються в інкубаторах, і майбутній агресор готовий! — Очі тітчині заблищали по-молодому й збуджено. — Їм захотілося агресора — я дала їм агресора! Такого агресора, що вони ще завиють! — Тітка розсміялася, помилувалася пробіркою, обережно понесла до холодильника.
* * *
Того дня до лабораторії набилося повно орангів. Це були якісь високі чини, всі в коричневій уніформі, із золотими бляхами на грудях. Прибув навіть сам Нг — йому поштиво поступалися місцем попереду.
Всі столи були прибрані, тітка Павлина стояла посередині, сувора й поважна. Заходячи до лабораторії, наказала мені й Жорці:
— Стійте у дверях! І ні кроку далі!
Ми, хоч нічого й не зрозуміли, послухалися. Залізли лише на стіл, щоб краще бачити.
Ось тітка подала коротку команду, — і кілька асистентів побігли в інше приміщення, де стояв інкубатор. В залі настала напружена тиша, навіть Нг замовк — тільки шию витягнув, намагаючись роздивитися, що там за дверима.
Асистенти появилися знову: волокли величезні ноші, на яких лежало щось кругле, закутане в біле.
Коли ноші опустили, тітка обережно зняла покривало.
По залу прокотився вражений гомін. Налазячи один на одного, присутні намагалися підійти якомога ближче до нош. А там, у великій скляній кулі, з безліччю трубочок сиділа згорблена істота. Руками обплела ноги, голова лежала на колінах.
— Знімайте! — наказала тітка Павлина.
Асистенти одгвинтили скляну кришку.
Істота кілька хвилин сиділа непорушно, і нам із Жоркою вже почало здаватися, що вона нежива. Та ось вона заворушилася, підвела голову, розплющила очі. Далі почала повільно зводитися. Вибралась із скляної кулі.
Це була справжня гора, сплетена з м’язів. На голову вища од найбільшого оранга, з широчезними плечима, з руками-колодами й ногами-стовпами, вона стояла поруч із кулею й нічого, здавалося, не бачила: очі її були порожні й безтямні, а морда з низьким лобом і могутньою нижньою щелепою кам’яна та непорушна. Вона ще спала, і водночас од її постаті віяло такою могутньою, такою дикою силою, що всі оранги аж позадкували од неї.
— Колосально!.. Надзвичайно!.. — прокотився захоплений гомін.
Той гомін наче пробудив істоту од сну: вона блимнула раз, блимнула вдруге, і очі її загорілися люттю. Істота заревіла…
Досі я думав, що у світі немає реву дужчого за рикання лева чи пораненого тигра. Але зараз лев’яче рикання прозвучало б комариним дзижчанням: оглушені, ми із Жоркою ледь не попадали зі столу, а оранги одсахнулись ще далі. Істота ж, не зводячи з них налитих кров’ю очей, ревла й ревла, хижо простягнувши довжелезні руки з гострими пазурами, кинулася прямо на натовп.
Усе враз змішалося, переплуталося. Величезний клубок із коричневих уніформ покотився залом, і з того клубка раз у раз вилітали пошматовані, роздерті навпіл тіла. Падаючи, давлячи один одного, оранги кинулися до дверей, а вслід за ними й істота, розмахуючи своїми лапищами. Вона їх хапала, гризла, душила, одривала їм руки й голови.
Як ми із Жоркою вціліли в отій кривавій катавасії, я й досі не збагну. Коли оранги промчали мимо, а за ними й ота жахлива істота, коли її дикий рев став потроху згасати, ми все ще стояли, прикипівши до столу.
Трохи отямившись, я одразу ж подумав про тітку Павлину.
А вона стояла біля вікна і пильно дивилася надвір, потім з жалем сказала:
— Все!.. Вони його вбили…
Повернулася до нас.
— Злякалися?
— Злякалися, — схлипнули ми.
— Він вас не зачепив би.
Потім рушила до виходу, втомлено зронила:
— Злазьте, хлоп’ята, робити тут більше нічого.
У дворі ми побачили оту істоту: непорушну, пропалену наскрізь.
Навколо юрмилася похмура сторожа.
Не встигли ми вийти за колючу огорожу, як нас зупинили гінці з палацу.
— Оранг Третій наказує негайно з’явитися в палац!
Тітка Павлина спокійно кивнула головою: наче передбачала цей виклик. Як була в білому халаті, сіла в ноші, сказала лам:
— Біжіть, хлоп’ята, до себе!
А в мене серце стислося од тривоги.
* * *
Тітка Павлина повернулася аж увечері. Чого ми із Жоркою за цей час тільки не передумали!
Коли нарешті грюкнули двері й затупотіло по сходах, ми спершу подумали, що то вже за нами. Завмерли, навіть дихнути боялися.
— Хайль! — заревло внизу.
— Забирайтеся геть, полиште мене у спокої!..
Тітка Павлина! Ми так до дверей і кинулися. А вона нам:
— А чого це ви сидите в темряві?
Клацнула вимикачем, кімнату залило світло.
Ми, розігнавшись було назустріч тітці, так і завмерли: на грудях у тітки висіла величезна бляха.
— Не впізнали? — засміялася тітка, потішена. — Із щирого золота, не яка-небудь! Така є лише у їхнього фюрера!
Ми не розуміли нічого. А тітка підійшла до великого люстра, помилувалася на себе.
— Обов’язково прихоплю на землю.
Зняла бляху, поклала на стіл. Сіла в крісло, заклала руки за голову, закинула ногу на ногу.
— Х-ху, втомилася!.. Ну, а ви тут, мабуть, тітку вже й поховали? А тітка жива й здорова. Ще й одержала найвищу відзнаку — із рук самого фюрера! Побачили б ви, яка була морда у Ранга. Адже навіть у нього лише позолочена!
І тітка засміялася. А ми, звісно, до неї: розкажіть, як там було!..
І тітка Павлина, подражнившись ще трохи, стала розповідати…
Оранг Третій спершу був дуже розгніваний. Весь аж пінився. Ота істота мало того, що вбила зо три десятки орангів, вона одкрутила голову самому Нг. Той же стояв попереду, от вона з нього й почала. Про побоїще в лабораторії перший довідався Анг, він і кинувся одразу ж до фюрера. Зрозуміло, звинуватив у всьому тітку Павлину. Вона наче підстроїла все те навмисно.
Фюрер і сказився:
— У в’язницю!.. На шибеницю!..
Тітка Павлина не подала навіть виду, що злякалася. А коли Оранг Третій трохи переказився, вона й заговорила.
Кого їй наказано було сконструювати? Агресора?.. Істоту, яка з першого кроку вбивала б і нищила, яку ніщо не могло б зупинити… Виконала вона це замовлення чи не виконала?..
— Але ж твоя проклята істота потрощила моїх слуг! — заволав той. — Вона так і на мене могла руку підняти! — Це його, мабуть, найбільше розлютило. — Агресор повинен убивати наших ворогів, а не нас!
— Він це і робитиме, — пообіцяла тітка. — Адже це перший дослідний екземпляр. Головне, що я створила для вас ідеального агресора. Тепер треба ще трохи покопатися в генах, щоб спрямувати його в потрібному напрямі.
Спокій тітки потроху вплинув на фюрера. Він утишився, уже з цікавістю слухав тітку. А тут іще несподівано тітку Павлину підтримав Ранг: він не забув, як Нг тріснув його по тім’ю маслаком. Тож сказав, що той, убитий, сам в усьому і винен. Навіщо було пертися наперед? Не міг хіба заховатися за свиту?..
Оранг Третій уже обм’якнув. Бачачи це, поспішили заговорити й інші: навіть Анг, який на тітку перший же й доніс. А зараз аж розпинався, вихвалюючи тітку Павлину і її геніальний винахід.
Оранг Третій зовсім розтанув. Зашморгав носом, пустив кілька сльозин із очей. І, знявши із себе золоту бляху, урочисто перевісив тітці Павлині на шию.
— Ви б побачили, як усі одразу кинулися мене вітати! — всміхнулася тітка Павлина. — Анг мені руки облизував і аж пританцьовував. А Ранг не знаю, як те й пережив: дивився на бляху такими очима, що проковтнув би, аби можна було!..
— А татко?
— Татко потім підійшов. “Це добре, — шепнув. — Вона ще нам стане в пригоді”… Так-то, хлоп’ята мої хороші…
— І що ж ви думаєте робити далі?
— Далі? — позіхнула тітка Павлина. — Думаю лягти та виспатись.
Так я тітці й повірив! Я знаю, що у неї вже є щось на думці, але вона, хитра, нам поки що нічого казати не хоче. Ну, не хоче — не треба. Я теж їй нічого не скажу про нашу розмову із Жоркою. Ще вдень, коли ми чекали на тітку, ми тоді теж дещо надумали. Правда, посперечалися, навіть поштовхалися трохи, але що то за суперечка бодай без легенької бійки!