— А чому Жора останнім?
— Бо він серед вас найспритніший… Ну, я пішов…у
Ван-Ген став у жолоб, спиною до скелі. Розставив широко ноги, а руки заніс над головою. Долоні його так і прикипіли до кам’яної поверхні. Ось він весь напружився, став повільно, сантиметр за сантиметром, пересувати ліву ногу догори. Пересунув, вдавив її в стіну, ворухнув правою. Так і став підійматися, поступово сантиметр за сантиметром. Обличчя його почервоніло, на чолі виступив піт.
Підсмикнувши ноги, застиг, потім так само обережно став пересувати руки…
Завмерши, дивилися ми на Ван-Гена. Було таке відчуття, мов не Ван-Ген — кожен із нас видирався зараз отим прямовисним жолобом. Аж м’язи зводило, аж боліло всередині од мимовільного напруження, ми боялися зронити хоч слово, бо нам здавалося, що тоді Ван-Ген не втримається.
А внизу вибухнув крик: оранги побачили Ван-Гена в трубі і знову пірнули в ущелину.
— Ось я вас пригощу! — вигукнула тітка Павлина.
Підскочила до величезного валуна, стала його розхитувати, намагаючись зрушити з місця. Ми одразу ж кинулися їй на допомогу.
Валун довго не піддавався, він намертво вріс у глину.
Ну, раз!.. Ну, ще раз!.. Ну, ще!..
І кам’яне чудовисько врешті зрушило з місця. Спершу повільно й мов аж знехотя, а потім все швидше й швидше, з таким страшним гуркотом, що аж здригнулась ущелина. Оранги так і порснули донизу. Втікали, збиваючи один одного з ніг.
— Ага, не сподобалось! — вигукувала тітка Павлина. — Лізьте іще раз, каміння тут вистачить!
Глухе завивання, повне безсилої люті, донеслося знизу.
А Ван-Ген здирався все вище й вище. Обережно й повільно, мов равлик, всім тілом утискуючись в скелю. Він був уже так високо, що в мене аж голова пішла обертом і замерехтіло в очах.
Він часто завмирав, відпочиваючи. І ми завмирали разом із ним. І кожного разу нам починало здаватися, що Ван-Ген далі не полізе: почне спускатися. Дуже ж було круто і страшно! А він, перепочивши, знову дерся вгору. Ледь помітно, сантиметр за сантиметром, — жалюгідна комаха на прямовисній стіні!
Час від часу ми кидали вниз каміння — орангам на згадку. І кожного разу вибухав лютий рев.
Ось постать Ван-Гена зникла зовсім. Якийсь час не було нічого чутно, потім долинув шурхіт: згори сріблястою ниткою швидко спускався капроновий шнур.
— Ур-ра! — закричали ми радісно, а оранги завили ще дужче.
І нова порція каміння покотилася донизу.
Для профілактики.
— Віть’ю, давай!
Жора ухопив кінець шнура, тягне до мене.
— Впирайся руками й ногами, — каже, обв’язуючи мене, татко. — І дивися тільки вгору!
Я киваю головою, бо розмовляти не можу. Все в мені тремтить, і я щосили зціплюю зуби.
— Ти міцно його обв’язав? — Тітка Павлина оглядає вузол, пробує затягти його ще тугіше. — Ну, Вітю, ні пуху ні пера!
Я підходжу до жолоба і стаю в нього — спиною до скелі. Розставляю руки й ноги, намагаючись робити все так, як Ван-Ген, і шнур одразу ж напинається. Петля врізається в тіло, ноги одриваються од грунту.
Чіпляюся щосили за стінки, а шнур аж бринить, напинаючись.
Все вище і вище… Руки, ноги болять усе дужче, я, здається, позчісував на них усю шкіру, мене починає розгойдувати в жолобові, стукати то об одну стінку, то об другу. А шнур все цупить і цупить догори, мов там не Ван-Ген, а якась невмолима машина.
Не витримав — глянув донизу. Прозора моторошна порожнеча дихнула в обличчя, загойдалася, завертілася, до горла підступив канудливий клубок. Я гикав і гикав, аж поки опинився на скелі.
— Живий?
Ван-Ген одволік мене подалі од краю, поклав на гаряче каміння, став швидко звільняти петлю: морочитися зі мною йому було ніколи.
Поки він витягав тітку Павлину, я прийшов до тями. Витер обличчя, підійшов до Ван-Гена:
— Давайте поможу.
Ван-Ген показав очима на шнур, що, звиваючись у кільця, лягав позад нього. Я нахилився, підняв, щосили вчепився у линву.
Спершу появилися руки, а потім червоне од натуги обличчя тітки Павлини.
— Витягнемо тепер рюкзаки, — сказала вона, трохи відсапавшись. — А потім уже їх.
Ван-Ген тільки кивнув головою — говорити не міг.
Утрьох було зовсім легко — рюкзаки ми витягнули завиграшки. Перед тим, як спускати шнур знову, тітка його оглянула, промацала кожен метр.
— Хоч би тобі що! — сказала задоволено. — Не даремно ж я його везла аж із Землі!..
— Хай вам грець! — сказав нам татко, коли ми витягнули і його. — Хіба ж можна так цупити?.. Я і впиратися не встигав — теліпався мішком!
Жорку ми тягли ще швидше: оранги, побачивши, що ми взялися за останнього, знову пірнули в ущелину.
Але було пізно: Жорка вже стояв нагорі, а перший оранг тільки наближався до скелі.
— Рушили? — спитав татко.
— Зачекайте.
Ван-Ген дістав ніж, одрізав метрів п’ятнадцять шнура.
— Що ви робите?! — вигукнула тітка Павлина.
Ван-Ген пошукав-пошукав щось поглядом, підійшов до обкатаного валуна. Кілограмів на сто, як не більше. Обв’язав міцно шнуром, а другий кінець закріпив за інший валун, що міцно вріс у глину.
— Допоможіть спустити… Обережно, щоб шнур не обірвався… Ось так! — випростався, задоволено мовив: — Тепер нехай лізуть!
Ну, Ван-Ген!.. Ну, молодець!.. Татко знову хотів рушати, але тітка його попросила:
— Давай зачекаємо. Подивимося, що з того вийде.
Татко неохоче погодився: він з усе більшою тривогою поглядав на небо, заткане хмарами. Хоч Ван-Ген його й заспокоював, що зливи сьогодні не буде.
Якийсь час стояла тиша. Потім залунав шурхіт.
— Лізуть, — прошепотіла тітка Павлина.
Шурхіт посилювався. Та ось він урвався, пролунало здивоване бурмотіння. Знизу щось вигукнули, мабуть, запитували, що там сталося, оранг, який був під валуном, сердито відповів. Внизу ще покричали, потім замовкли, а ми почули, як валун, що звисав на линві, стукнувся об скелю раз, стукнувся вдруге, а шнур аж забринів, натягуючись.
— Пробує видертись, — шепотів Ван-Ген. — Повиснув на камені…
Він знову видобув ніж, щоб перетяти, мабуть, шнур, якщо орангові вдасться забратися на валун. Та валун стукнувся ще раз, і відразу ж пролунав розпачливий зойк. Шнур ослабнув, завмер.
— Все! — сказав Ван-Ген задоволено. — Більше вони сюди не полізуть!
Далі ми піднімалися в гори. Три дні, з ранку до вечора. Дерлися на скелі, долали ущелини, і Ван-Ген завжди був попереду, і йому найбільше діставалося. Двічі нас застукувала гроза — моторошна венеріанська злива, і одну ми пересиділи в невеликій печері, а другу — під гігантською навислою брилою. Ночували ж, де доведеться: падали прямо на кам’яний грунт і відразу ж засинали — так натомлювалися.
Ми страшенно схудли, а одяг подерся на шмаття. Тітка Павлина позшивала свій якимись колючками і була схожа на будяк, що раптом став рухатись.
Потім ми спускалися, теж три доби. І спускатися було іще важче.
До того ж ми голодували, з’їли все м’ясо, лишилося тільки трохи сушених фруктів: татко видавав щоранку по жмені. Фрукти він ніс у рюкзаку, і я часто ловив себе на тому, що не можу одірвати погляду од таткової спини.
Коли гори врешті скінчилися, ми всі ледь трималися на ногах. Стояли на узвишші й жадібно дивилися донизу.
Там лежала горбиста рівнина. Висока трава, одинокі дерева, численні табуни дичини. І руки наші мимоволі потягнулися до луків та стріл, бо ми були дуже голодні.
…Такого веселого багаття ще не було в моєму житті, а підсмажене м’ясо здалося найсмачнішим у світі.
Невдовзі нас розшукав гелікоптер, і ми полетіли до мами.
Рейсовий корабель Венера — Земля стартував через місяць. За цей час на Венері сталися великі зміни: зникла держава орангів. Венеріани довго сперечалися, що робити з орангами, лунали навіть голоси оголосити війну і знищити їх до ноги, але більшість наполягала на іншому. Що всі оранги — хворі, отже їх слід не вбивати, а лікувати. Підтвердилася і причина їхнього звиродніння. Штучний ген інтелекту, який поставив орангів на один щабель з людиною, виявився нетривким, і в орангах прокинулися звірині нахили. Були спішно споруджені величезні шпиталі, а потім у повітря піднялися армади гелікоптерів з балонами, наповненими газом. Газ цей не вбивав, а лише присипляв.
Так орангів знешкодили і поступово перевезли у шпиталі, де на них чекала ціла армія лікарів.
А отих бідолашних напівістот-напівроботів вирішили лишити доживати на місці. Тільки знищили всі фабрики-інкубатори та плантації з держи-деревом.
Іще мені дуже жалко було розставатися з Жоркою. Я ж із ним так подружився! Що він зараз там робить? Може, дивиться в небо, як я оце зараз дивлюся, і думає про мене?..
Наш корабель розвивав усе більшу швидкість, і Венера поступово віддалялася. Велетенська, на весь ілюмінатор, куля, огорнена срібною плівкою. Я дивився на неї і думав, що віднині у мене є не одна, а дві рідні планети: Земля і Венера!
Я прилечу ще до тебе, Венеро!
Неодмінно!
ТРИ ГРАНІ ЧАСУ
Що дні бувають щасливими та нещасливими, Юрко переконався давно. В день щасливий хоч догори ногами ходи — ніхто на тебе й не буркне. Навіть найсуворіший учитель, гроза всіх непослухів та розбишак, забудьків і ледарів, — навіть він не помітить тебе в щасливий твій день, хоч на лобі твоєму так і буде написано, що ти не вивчив уроку…
Ну, а коли випаде день нещасливий…
Чи міг би подумати Юрко, просинаючись одного яскравого та гожого ранку, що оце сонце ясне, оце небо безхмарне та віщує йому похмуру годину? Чи міг би подумати він, що саме зараз, коли оце похапцем зривається з ліжка та на мамине ласкаве: “Синку, сніданок уже на столі”, — відповідає радісно й дзвінко: “Зараз, ма, зараз!” — чи міг би подумати, що на нього вже снується важке павутиння нещасливого дня?
Перша грозова хмара з’явилася тоді, коли Юрко пригадав, що забув розв’язати задачку з фізики. Міг би згадати про це й раніше, хоча б по дорозі до школи чи на великій перерві, а то схаменувся, коли посідали за парти, привітали вчителя і він, той учитель, спитав, що було задано на сьогодні.
Отоді й згадав Юрко про задачку. Отоді й похололо все у ньому, і він аж зіщулився, аж голову пригнув за сусідовою спиною, щоб учитель його не помітив. Отоді й переконавсь остаточно, що день, який так радісно почався для нього, був нещасливий, оскільки вчителева невблаганна рука простягнулася саме до нього:
— Гаврильченко, що було задано додому?
Юрко приречено зводиться.
— Додому… було задано… задачку…
— Ти її розв’язав?
Юрко з відчаєм дивиться на незаймано-чисту сторінку в зошиті.
— Розв’язав чи ні? — вже нетерпляче питає вчитель. — Покажи-но твій зошит.
І тут в Юрковій голові виникає несмілива думка. Крихка, як крижинка, надія уникнути кари:
— Я, той… У зошит я не записував… Я в голові…
— Он як!
Густі брови вчителя здивовано піднімаються вгору.
— Серед нас, виявляється, новітній Ейнштейн! — В класі одразу ж виникає тихенький смішок. — Ну, йди до дошки, показуй, як ти її розв’язав.
В Юрка не ноги — гирі. Невидимі ланцюги сковують йому руки, коли він бере крейду.
— Ну?..
Жодної думки не виникає у Юрковій голові. Жодної, бодай найменшої іскорки. Він тоне, безнадійно й приречено, в похмурість свого нещасливого дня; тоне, навіть не пробуючи якось врятуватися. Не дивиться в бік своєї парти, де його товариш аж перехилився наперед, намагаючись щось підказати.
— Іди на місце, — врешті лунає вирок учителя. — І дай щоденник.
Юрко дістає щоденник і чує за спиною тихенький смішок:
— Ейнштейн… Ейнштейн…
Юрко обертається, кидає спідлоба погляд: Кравчиня! Пирскає в кулак, удає, що йому он як смішно.
Ну, почекай, я тобі дам Ейнштейна!..
І, звісно ж, він під час перерви побився з Кравчинею. Як і годилося в нещасливий день.
З школи Юрко повертався з двійкою в щоденнику й запискою директора до батьків…
Коли в домі все перемололося та переколотилося; коли мама трохи заспокоїлась, а тато вдесяте заглянув у синів щоденник, мов усе ще сподіваючись, що з двійки виросте хоча б трійка; коли батьки посперечалися ще раз, кому йти до директора школи (тато завжди в таких випадках волів сховатися за мамину спину); коли Юркові було вдесяте сказано, хто він такий і що на нього чекає в майбутньому (“Конюшня”, — сказав тато. “В’язниця”, — поправила мама); коли Юркові наказано було йти спати, “бо від оцих всіх розмов все одно толку ніякого, йому що горохом об стінку” (мамині слова); коли Юрко заліз у ліжко й згорнувся винувато калачиком, мама сказала татові, що вона має до нього серйозну розмову. І хоч батьки вели ту розмову в сусідній кімнаті, Юрко чув майже все, до останнього слова.
Тим більше, що йшлося про нього.
— В усьому винен ти, — почала мама. — Ти й більше ніхто!
Під татом, чутно було, рипнув стілець.
— Ти!.. Ти!.. Не пробуй мені заперечувати!.. — застерігала мама, хоч тато мовчав, як рибина. — Ти повієшся собі на цілісінький рік (тато був у “полі” не більше семи місяців, але в мами свій вимір часу)… Кинеш мені на руки обох (тобто Оленку і Юрка)… тобі й горенька мало (стілець несміливо рипнув)… Ти смієш іще заперечувати?!.. А мені тут хоч розірвися… Мало того, що вбиваюся на роботі, аби прогодувати сім’ю (татова зарплата зараз до уваги не бралася, хоч стілець знову несміливо рипнув)… Мало того, що як проклята день і ніч кручуся на кухні, так ще мушу втрачати останні крихти здоров’я з-за того убоїська! (О, це вже про нього, Юрка.) Він не тільки все нам потрощить, він і хату нам спалить!.. І не пробуй його захищати — він геть од бився од рук… День і ніч гасає на вулиці (це знову мамин вимір часу: Юрко більше двох годин підряд ніколи на вулиці не був), дружить із тими жахливими хлопцями, які тільки й знають, що курять та лаються… От побачиш, він скоро буде за ґратами! Побачиш!.. (Тут голос мамин зривається, вона, здається, плаче.)
— Соню, ну, Соню, — бубонить несміливо тато.
— У мене сил більше немає… Я вже не можу з ним упоратись…
Деякий час триває мовчанка: чутно лише, як схлипує мама. Юркові зараз так маму шкода, що він сам не знає, що зробив би, аби маму втішити. “От не буду виходити в двір, — обіцяє він собі. — І вчитиму всі уроки, щоб самі п’ятірки… І помагатиму прибирати в кімнаті… Й ходитиму на базар…” Юрко морщить лоба, пригадуючи, що іще він робитиме, але тут знову залунав мамин голос.
Тепер мама говорить спокійніше. І не обриває тата, коли той наважується вставити слово.
— Він не такий уже в нас і зіпсований, — каже несміливо тато. — Хто не був хлопцем… (Юрко готовий цілувать зараз тата!) А щодо того, що тобі з ними двома важко, тут ти, Соню, маєш рацію, тут треба щось придумати…
— От подумай ще ти, — відповідає мама. — Бо в мене вже голова обертом іде.
— А що, як я заберу його із собою? — весело тато. — На літні канікули.
Від несподіванки Юрко аж завмирає. Тепер слово за мамою: як вона скаже, так воно й буде.
— Забирай хоч і зараз, — втомлено мама. — В мене немає вже сил…
“Гур-р-ра!” — кричить Юрко подумки. Молотить ногами ковдру, аж та злітає в повітря. І потім довго не може заснути: думає про майбутню поїздку.
* * *
Хоч до від’їзду в “поле” лишався ще місяць, Юрко став збиратися в дорогу наступного ж дня.
…Вдвох із татом вони складали список: що треба придбати Юркові. Так з’явився рюкзак (Юрко його як надів, то й ходив, поки мама не покликала вечеряти), кеди, туристські черевики, штормівка, светр, вовняні шкарпетки, біла кепочка з сонцезахисним козирком, темні окуляри від яскравого південного сонця і складаний ніж. Великий, мисливський, за п’ять карбованців, у спеціальних піхвах, щоб можна було чіпляти до ременя. Юрко хотів хоч раз сходити з ним у школу, так не дозволила мама.
А потім — геологічний молоток.
Тато приніс його увечері, коли повернувся з роботи. Показав якийсь довгий предмет, загорнутий у цупкий жовтий папір.
— А вгадай, що це таке?
Серце Юркове так і тьохнуло: