Така умова експерименту, і її мали неухильно дотримуватися всі учасники експедиції.
Непорушно повиснувши над юнаком, він зосередив всю свою волю, сконденсував всю увагу, всю духовну силу свою на низькому чолі сонного. Відчув, як завихрилися біоструми, як забилися імпульси, як суцільною лавиною потекли біохвилі, — він майже фізично відчував духовний той міст, що поєднав їх обох, — юнак раптом заворушився, застогнав, він дихав щораз важче й важче, великі росини поту всіяли його чоло, він заметався, щось наче відштовхуючи, від чогось одбиваючись, а потім знеможено завмер. Лежав непорушно, майже не дихаючи, лише дрібно тремтіли повіки та по всьому тілу пррбігали конвульсії…
Потім він заспокоївся. Знову зібгався калачиком, поринув у сон…
А-ку прокинувся від того, що йому дуже захотілося їсти. Голодні спазми боляче стискали давно порожній шлунок, рот повнився слиною. А-ку ковтнув її, і голод став ще гостріший. Він заскімлив жалібно і розтулив повіки.
В печері було темно. Знадвору, крізь вузький отвір, завалений камінням так, що у нього не міг протиснутися жоден хижак, лилося і згасало безсило при самому вході світанкове несміливе світло. Довкола ворушилися, стогнали, сопіли дорослі — неспокійний сон племені, яке ось уже тривалий час голодує. Лунав часом сердитий жіночий окрик, а то й ляпас: якась мати вгамовувала своє немовля. А-ку зітхнув: у нього не було навіть матері, щоб отак прикрикнути на нього, — мати його, красива й дужа, з таким густим та буйним волоссям, що воно покривало її майже всю, уже мала двох інших дітей і давно прогнала од себе найстаршого сина. А-ку й досі пам’ятає, як вона била його й відштовхувала, коли він підходив до неї, як затуляла од нього його молодших братів, і давно уже збайдужів до неї.
Хто ж був його батьком, А-ку не знав. Та й ніхто у їхньому племені не знав свого батька, не було навіть поняття: “батько”, — всі дорослі мисливці однаково ласкаво й терпляче опікували малих, — вони й самі, мабуть, не могли відрізнити власних дітей від чужих. Діти знали лише своїх матерів, які спершу носили їх на руках, а потім водили за собою, навчаючи перших кроків, даючи перший урок життя. Коли ж вони підростали, матері, що встигали завести другу дитину, безжально їх гнали од себе, і юнак чи юнка прилучалися до зграї таких же, як самі, однолітків, — майбутніх мисливців, майбутніх матерів свого племені. Хлопці училися майструвати бойові палиці, кидати влучно гостре каміння, вистежувати і вбивати дрібну дичину, а дівчата за прикладом однієї з бездітних “тіток” опановували мистецтво бути жінкою, яке їм придасться в майбутньому. Вони то збирали паліччя, щоб годувати ненаситний Вогонь, який зігрівав усе плем’я в холоднечу й одганяв хижаків, то вишукували слимаків і равликів, викопували загостреними палицями їстівне коріння, підбирали плоди, придатні до їжі, частина тут же поїдалася, решту оддавали дітям, які завжди їх стрічали жадібно простягненими руками.
Може, тому, що жінки, навіть старі й немічні, завжди дбали про дітей, плем’я проганяло їх набагато пізніше, аніж чоловіків…
А-ку звівся і, обережно ступаючи, щоб не потривожити сонних, став пробиратися до виходу. Хода його була нечутна і скрадлива, товсті грубі підошви, що не боялися навіть гострого каміння, водночас відчували кожен виступ, кожну гілочку — хода майбутнього мисливця, годувальника племені.
Він протиснувся в отвір, виповз із печери.
Надворі вже зовсім розвиднілося, за далекими горами розпалював своє вогнище Великий Мисливець. Ось-ось він вигляне із своєї печери, вийде на полювання — за он тими табунами, що полохливо тремтять угорі, і тоді стане тепло й весело. Раніше А-ку закричав би, вітаючи Великого Мисливця, ударив би себе щосили в груди, як ото роблять мисливці, вирушаючи на полювання, але зараз голод гриз йому нутрощі, і він мовчав.
Похмуро й безнадійно оглядав А-ку порожню долину, що простяглась унизу, — на ній уже паслися табуни дичини, на яку полювало його плем’я. Вони зникли, подалися кудись в пошуках паші, бо тут, у долині, лютувала посуха. Великий Мисливець за щось розгнівався на його плем’я і проганя з неба воду, не дає їй пролитися донизу, напоїти суху, потріскану землю. Ось і зараз він видирається на найвищу гору, червоний, наперед уже сердитий, — він затявся, мабуть, прогнати плем’я з цієї долини.
Може, він сам хоче полювати у ній?
Але хіба з нього не досить отих табунів, які пасуться вгорі?
А-ку зітхнув, скривився од болю у шлункові.
— А-ку хоче їсти, — пробурмотів він у простір.
— Ва-а хоче їсти, — жалісно озвалося до нього.
А-ку оглянувся на голос: праворуч, скоцюрбившись, сидів вартовий, який не спав усю ніч. Він був старий і кволий, здатний уже тільки на отаке сторожування, щоб молодші, дужі мисливці могли відіспатися й набратися сил. Він давно вже зійшов з мисливської стежки, забув смак теплого м’яса, видертого з тіла щойно забитої тварини, — йому діставалися лише кістки, обгризені маслаки, і він годинами їх ссав, вишукуючи щонайменші їстівні шматочки.
— А-ку голодний! — сказав А-ку, неприязно дивлячись на вартового.
— Ва-а голодний, — простогнав у відповідь той.
— А-ку хоче їсти! — з викликом мовив А-ку.
— Ва-а хоче їсти, — ще жалібніше озвавсь вартовий.
— А-ку з’їв би цілого мамонта! — закричав уже зовсім сердито А-ку і махнув у повітрі своєю необструганою палицею. — А-ку впіймає мамонта, вб’є його і з’їсть.
Старий, що давно уже перестав бути мисливцем, недовірливо подивився на А-ку, а потім затрусився од сміху. Вищав і звивався, схожий на мавпу, тицяв у бік А-ку скарлюченим пальцем.
— А-ку… хоче… вбити мамонта!.. — давився він сміхом. — А-ку… сам з’їсть… мамонта!..
А-ку, ображений, щосили затиснув палицю, люто глянув на старого. Міг би його зараз убити, бо відчував себе набагато сильнішим, але ніхто в його племені не підносив руку на собі подібного. Тому він лише сказав:
— Ва-а скоро виженуть! І собаки гризтимуть кістки Ва-а!
Старий одразу ж затих. А-ку, задоволений, став спускатися донизу.
— А-ку самого з’їдять зараз собаки! — пролунав йому вслід голос старого. — Вони теж давно не їли мамонта.
Та А-ку не зупинився: він був єдиний у племені, хто не боявся появлятися серед собак.
Спустившись у долину, А-ку трохи постояв, прислухаючись, чи не зачаїлася де небезпека, потім тихо позвав:
— Га-ав! Га-ав!
На той поклик з однієї з нір, що густо чорніли довкола, вмить появилася гостра морда, зблиснули очі. Величезний пес вибрався з тісної нори, підійшов, привітно вимахуючи довгим пухнастим хвостом.
— А-ку хоче їсти, — поскаржився йому А-ку.
Пес судомно позіхнув, ткнувся важкою головою йому в коліна, завмер. А-ку водив долонею по густій шерсті, намацував тугі м’язи, але йому навіть не спало на думку, що перед ним — теж м’ясо, яке можна їсти і від якого мисливці його племені не відмовлялись ніколи.
Бо відколи існувало плем’я, існувала і зграя.
Це були два майже незалежні одне від одного об’єднання, які намагалися порідше попадатися одне одному на очі. Довіри між ними не було. Вони стереглися одне одного, бо завжди голодний мисливець убивав безжально собаку, якщо та попадалася під руку, а собаки в свою чергу шматували старих і немічних, що одставали од племені. І навіть молоді дужі мисливці не насмілювалися появлятися поблизу собачої зграї, де на них чигала неминуча смерть.
Отак вони й мандрували, плем’я мисливців і зграя собак, дотримуючись завжди певної між собою дистанції, аж поки надходила пора полювання. Тоді собаки й мисливці об’єднувалися в єдину, страшну для всього живого зграю — і горе тій навіть найбільшій тварині, яка траплялася їм на шляху! Як би швидко вона не бігла, куди б не ховалася, собаки все одно наздоганяли її, оточували й тримали до тих пір, поки появлялися мисливці. З грізними бойовими палицями, з гострими дрюками, з палаючим гіллям, з важким камінням у мускулистих руках. І тварина після короткої кривавої сутички неминуче гинула.
Потім плем’я справляло криваву тризну: наїдалося досхочу, до знемоги, але чесно лишало половину здобичі чотириногим спільникам, які нетерпляче чекали своєї черги.
І, може, саме те, що А-ку і Га-ав, тоді ще кумедне пухнасте цуценя, з товстими незграбними лапами, з головою, непропорційно великою, зіткнулися саме в той час, коли А-ку повертався з чергового бенкету і був ситий по самісіньке горло… може, саме це стало причиною, що цуценя одразу ж не було вбите і з’їдене. Підхоплене спритно підлітком, воно завищало, відчайдушно й пронизливо, учепилося гострими голочками зубів у великий палець насильника. Але А-ку не став визволяти палець: боячись, що от-от появиться розгнівана мама цуценяти, він птахом злетів на найближчу скелю, здерся на найнеприступніший виступ її, і аж там уже став рятувати свого пальця. Ссав кров із ранки, не випускаючи, однак, із рук свого бранця.
Так у печері появився новий мешканець. А-ку прив’язав його, щоб не втік, міцною ліаною — до тієї пори, поки йому захочеться їсти. Але плем’я в той час переживало велику мисливську вдачу, щодня всі об’їдалися досхочу м’ясом. Навіть хворим, навіть старим перепадало од щедрого столу, а на маслаки ніхто не хотів і дивитися. І цуценя продовжувало жити, поступово звикаючи до двоногих істот. А-ку його годував і поїв, дбаючи про те, щоб воно до того часу, коли його треба буде вбити, не схудло, і воно так весело стрічало його, було таке потішне й ласкаве, що він подовгу бавився з ним.
Вирушаючи із старшими на полювання, спокійно лишав цуценя в печері. Це була його здобич, і ніхто, навіть старший мисливець, не мав права зазіхати на неї. І хоч які ласі погляди кидалися в його бік, воно щоразу радісно стрічало свого господаря живе та неушкоджене.
Нарешті настав час, коли їжі не стало, і голодний А-ку повів цуценя із печери. Він заніс уже був руку з важким гострим каменем, щоб розвалити бранцеві голову, і стрівся поглядом з очима цуценяти. Віддано, майже обожнююче дивилося воно на свого володаря і вимахувало тихенько хвостом.
В душі А-ку щось наче зрушилося. Щось ворухнулося, незвичне й невиразне, щось защеміло — А-ку не міг би пояснити, що з ним сталося: він просто застиг з високо занесеним каменем у правиці, а погляд у цуценяти був такий, наче на нього дивився член його племені.
— А-ку тебе не буде вбивати, — пробубонів врешті він, опускаючи камінь.
Йому дивувалися, з нього глузували, називали “тим, що відмовивсь од їжі”. Та він уперто тримав цуценя, ділячись із ним останнім шматком, разом голодуючи і разом наїдаючись, і Га-ав ріс та ріс і вигнав у такого здорового та дужого пса, що тепер якби хто й схотів його з’їсти, то тричі подумав би, перш ніж підняти камінь чи палицю.
Га-ав давно прилучився до собачої зграї, він пройшов усі щабелі ієрархії, від останнього пса до ватажка, завойовуючи місце у численних сутичках, і зараз не було в усій зграї собаки, яка посміла б ошкіритись на Га-ава, Тому й появлявся А-ку в ній безстрашно під захистом свого чотириногого друга і проводив там довгі години, спостерігаючи, як живуть дорослі тварини, як бавиться безтурботно малеча, навіть у забавах своїх підсвідомо готуючись стати сміливими й спритними мисливцями.
Часто А-ку кликав Га-ава, і вони удвох вирушали в долину. Він нічого й нікого не боявся з чотириногим другом своїм, бо рідко який хижак міг би вистояти проти цього могутнього пса. Вони бігли долиною, пірнаючи в густу високу траву, і все дзвеніло, співало в А-ку. І часом йому здавалося, що сам Великий Мисливець біжить з ним наввипередки. Бив себе кулаками в незміцнілі ще груди, кидав у простір поклик мисливця, який вийшов на полювання і заявляє про це навсібіч:
Ось я, дужий і сміливий, іду полювати на вас!
Стережіться!
Ось моя бойова грізна палиця, що розколює найміцніші черепи!
Стережіться!
Ось мій порожній живіт, що бажає вашого м’яса!
Стережіться!
Я — А-ку! Дужий і непереможний мисливець!
Дзвінкий голос А-ку лунав над долиною, тварини, які паслися довкола, завмирали в тривозі.
Набігавшись, вони вибирали самотнє дерево, під яким можна було сховатись од спеки, і довго лежали, відпочиваючи…
То були найкращі години в житті А-ку. Години ситі й веселі.
А тепер його плем’я голодує — жорстоко й довго. Щодня вирушають мисливці на пошуки дичини і повертаються нещасні й натомлені, з низько опущеними головами. Жінки, які нетерпляче їх виглядали, накидаються на них з бійкою й лайкою. Вони кричать, розлючені, жбурляють в них паліччям, камінням, щипають і штурхають, кидають їм під ноги своїх кволих од голоду дітей. А мисливці навіть не пробують боронитися: сприймають все як належне. Забиваються в найглухіший закуток печери, мовчки лежать.
Але й сон не приносить їм полегшення. Голодні шлунки і вночі нагадують про себе, їм весь час сниться м’ясо, гори м’яса, і тоді то один, то другий, просинаючись, заходжується шукати те м’ясо: адже воно щойно було перед ним, на губах ще був його присмак. “Хто узяв моє м’ясо?” — кричить розпачливо він, бо плем’я ще не усвідомлює різниці між сном і дійсністю. Те, що їм наснилося, сприймається як реальність…
Вони й раніше голодували, голод супроводжував усе їхнє життя, бо не так легко було вполювати велику й дужу тварину, щоб усе плем’я наїлося досхочу, але то був звичний голод. Шлунок рано чи пізно, а таки отримував хоч невелику поживу, а зараз плем’я не їло вже багато-багато днів.
Врешті вирішили залишити негостинну долину, переселитися в інше місце. Довго вирішували, куди йти: долина з усіх боків була замкнена горами, — аж поки один із мисливців повідомив, що він уночі, коли спав, був на полюванні в тій стороні, де Великий Мисливець палить свій вічний вогонь. Там він бачив багато-багато дичини, вона довірливо підпускала його до себе, бо не боялася людини. “Чому ж ти нічого не вбив?!” — закричали люто на нього. “Я забув свою палицю”, — відповів розгублено мисливець. І плем’я, не зважаючи на голод, довго кепкувало із нього.
Вирішили переселитися в ту долину. З надією й острахом дивилося плем’я на далекі гори, на конус, що курів весь час димом, а вночі було навіть видно полум’я. І тоді глухий грізний гуркіт докочувався аж сюди, — то Великий Мисливець бив себе щосили у груди, оповіщаючи всіх, що він незабаром вийде на полювання і щоб ніхто йому не заважав.
Але плем’я й не думає зазіхати на права Великого Мисливця. Хай він полює за отими далекими тваринами, які виходять щоночі на пашу над їхніми головами, світячи такою безліччю очей, що їх нікому не дано порахувати. Вони ж будуть полювати внизу, і то лише тоді, коли Великий Мисливець по лишатиме невидиму звідси долину.
Вирішили спробувати ще раз вполювати хоч кілька тварин: виснажене плем’я мало хоч трохи поїсти на дорогу. Перший мисливець сказав, що вони цього разу підуть аж до отих гір, які ледь синіють на протилежному боці рівнини. Він колись там був і бачив величезне болото, що його, може, не встиг випити Великий Мисливець. А якщо там є вода, хоч трохи води, то буде й дичина.
Мисливці мали вирушити сьогодні, але А-ку з ними не йшов, хоч йому й дуже хотілося: мав ще до того, як плем’я вирушить у далеку дорогу, обстругати палицю.
Знайшов її кілька днів тому (“давно”, — сказав би А-ку, бо вимір часу йому був невідомий), серед каміння. Палиця була суха, важка і дуже міцна: її скоріше можна було б зігнути, аніж зламати, — якраз те, що потрібно мисливцеві. Це була велика знахідка, неймовірна вдача, яка випадає раз на віку, та й то далеко не кожному, і А-ку не розлучався з ломакою й на мить. Ось і зараз, обіймаючи однією рукою Га-ава, він другою стискав свою знахідку.
Але щоб вона стала справжньою зброєю, їй треба дати лад: пообрубувати коріння й сучки, обстругати й вигладити, щоб вона не обдирала долоні. І А-ку, попрощавшись із Га-авом, рушив назад до печери.
— А-ку робитиме бойову палицю! — з викликом сказав він вартовому: він все ще не забув недавньої сутички. — А-ку вб’є нею мамонта!
Ва-а цього разу й не подумав насміхатися. Глянув на юнака, що наздоганяв уже зростом мисливців, і в його погаслих очах зажевріли несміливо вогники.