— А можна взяти Жорку? Він хлопець на п’ять!
Тітка Павлина каже, що можна: Жорку вона вже знає.
Ще спитав тітку, чи довго триватиме ота конференція. Потім тітка Павлина передала привіт моїй мамі й екран погас. А я сів і записав нашу розмову до щоденника. Хоч і не знаю, чи все треба записувати. Ну, хай татко потім розбирається, коли буде читати.
Х-ху, натомився! Аж рука заніміла. Ніколи не думав, що так важко їх писати, оці щоденники.
Заховав зошит у стіл, пішов по махольот. Політаю, поки мама повернеться. Гукну лишень Жорку — удвох веселіше.
Вийшов на балкон: будинки тут низенькі, не те, що у нас на Землі. У нас в одному будинку живе мільйонів по тридцять, а тут душ по двісті, не більше. Бо мешканців на Венері всього тридцять сім мільйонів, а материків ще більше, ніж у нас, на Землі. То й міста тут поки що такі, як були в нас чотириста років тому, — більше розповзаються на всі боки, аніж угору ростуть.
Прилаштував махольот, стрибнув, полетів. Усе вище й вище, аж поки будинки стали маленькими.
З учорашнього дня ми з мамою не знаходимо собі місця: щось сталося з татком. Ось уже минуло чотирнадцять діб, як татко й Ван-Ген мандрують джунглями, і ми щовечора виходимо на радіозв’язок: розмовляємо із ними по півгодини. Мама щоразу допитується, що вони їдять, бо їй усе здавалося, що вони голодують, татко ж її весь час заспокоює. Концентратів у них вистачить на кілька місяців. До того ж Ван-Ген щодня знаходить у джунглях якісь поживні плоди, іноді дуже смачні й незвичні.
— Глядіть, ще потруєтесь!
Татко відповідав, що не потруяться.
— А тих жахливих істот не стрічали?
Татко відповідав, що не стрічали. Бачили тільки їхні сліди, одного разу наткнулися навіть на багаття, яке ще тліло, — було таке враження, що оранги, помітивши їх, зникли. Іще в татка таке відчуття, наче за ними хтось пильно стежить.
— Бережіться, щоб вони вам не заподіяли чогось лихого!
— Якщо не заподіяли досі, то вже не заподіють, — відповідає безтурботно татко.
Мама лише головою похитує на таткову легковажність.
— Дай трубку Ван-Генові! — каже вона. — Ван-Гене, ви ж там глядіть, будьте обережні! — Мама чомусь вважає, що у Ван-Гена більше здорового глузду, аніж у татка. — Чуєте, Ван-Гене!
Ван-Ген заспокоює маму, як тільки може.
— Я знаю, що ви людина мудра, — лестить мама Ван-Генові. Кладучи ж трубку, додає: — Обоє вони якісь легковажні. — Мама твердо переконана, що всі чоловіки трішки того…
Я, наприклад, в її очах зовсім із “привітом”. Але я не ображаюся: уже звик.
Після кожної розмови із татком мама стає веселою й дуже доброю. Проси в неї, що хочеш…
А учора з ними щось сталося. Я перший помітив, зовсім випадково. Збирався саме взяти щоденник і по дорозі до столу глянув на карту: два вогники, що досі трималися купи, чомусь розлетілися. Один тремтів на місці, наче до карти приклеєний, а другий метався по колу.
Ось він теж застиг, а потім став рухатися зигзагами, тикаючись то в один бік, то в другий, наче осліп.
Охоплений тривогою, я покликав маму…
Відтоді ми з мамою не відходимо од карти. Нам уже повідомили, що в той район вилетіла пошукова група. Група та змушена була незабаром вернутися назад: наближалась гроза. Треба було перечекати, поки проясниться, а тоді вже вести пошуки далі. І ми з мамою чекали й дзвонили щогодини, чи не вилетіли ще гелікоптери.
Врешті нам повідомили: вилетіли.
Та ми уже й самі бачили, що вилетіли: десятки вогнів одірвалися од нашого висілка, посунули в бік джунглів. Ось вони перевалили через гірський хребет, облетіли велетенське озеро, а потім розбилися: одна група рушила в бік завмерлого вогника, а друга стала полювати за іскоркою, що безладно металася по карті.
Наздогнали, накрили.
То був не татко, не Ван-Ген, а пелікан. І браслет з пеленгатором висів у нього на шиї.
Другий же браслет зняли з ноги антилопи. Чимось дуже налякана, вона метнулася стрімголов уперед і потрапила в смертельні обійми держи-дерева. Поки долетіли, від антилопи лишився лише кістяк та браслет з пеленгатором.
Про все це нам розповів командир пошукової групи. І ще він сказав, що вдалося розшукати те місце, де відбулася зустріч татка й Ван-Гена з орангами. Вони обстежили широку галявину, на якій татко й Ван-Ген зупинилися, щоб перепочити. Саме на тій галявині оранги на них і напали…
— Напали? — блідне мама.
— Ну, не напали, а забрали з собою, — уточнив командир пошукової групи. — Зустріч, мабуть, була досить мирною, бо ми не знайшли жодних слідів боротьби. Адже ваш чоловік саме й прагнув потрапити до орангів. От він свого і добився…
— А пеленгатори? Чому вони зняли пеленгатори?
На це запитання у командира теж є готова відповідь. Ті істоти насамперед дбають про те, щоб їх не вистежили. І перше, що вони роблять, — це знімають із своїх бранців пеленгатори й чіпляють їх на спійманих тварин або птахів. Або закидають у річку чи озеро…
— Бранців? — перепитує мама. — Отже, вони не вперше беруть полонених?
— Такі випадки були, — неохоче відповідає командир.
— І вони… повернулися?
Мама дивиться з такою надією, наче від того, повернулися ті бранці чи ні, залежить нині і таткова доля. Я на місці командира відповів би ствердно — аби лише втішити маму. Але венеріани просто не пристосовані до обману: перш ніж командир одкрив свого великого рота, відповідь уже була написана на його обличчі.
— Вони їх, на жаль, не відпускають… Але це ще нічого не означає: ті ж попали до них силоміць, а ваш чоловік пішов по добрій волі.
— Це не міняє суті, — з розпукою каже мама. — Полон є полон…
Вона підходить до карти, торкається до того місця, де ще недавно горіла непорушно іскорка:
— Ви тут знайшли антилопу?
— Тут.
— А галявина — поряд?
— Так, метрів за двісті.
— Я повинна злітати туди.
Командир пробує відраяти маму, але я вже знаю, що то безнадійна справа: якщо мама щось вирішить, то немає такої сили на світі, яка її зупинила б. Навіть тітка Павлина. Вона подзвонила нам того ж вечора.
— Летиш?
— Лечу.
— Коли?
— Завтра.
— Надовго?
— Не знаю.
— АВітя?
— Вітя лишається вдома.
— Гм… — сказала тітка Павлина. — То я завтра прилечу до вас. Побуду, поки ти повернешся.
— Дякую, — відповіла стримано мама: вона сама не любить, коли їй за щось дуже дякують.
Мама полетіла не наступного дня, а через день: не пускали тумани. Густющі, аж чорні, за півметра нічого не видно. Простягнеш руку — і вже пальців не бачиш. Навіть дихати важко: суцільна вода. Тутешні мешканці, й ті намагаються не виходити з приміщень.
Добре, що такі тумани бувають рідко.
— А як же птахи та звірі? — питав я Жорку.
— Тікають у гори. Туди ці тумани не дістають.
Я подумав, що й оті здичавілі істоти теж подалися, мабуть, зараз у гори. І татка, Ван-Гена захопили з собою.
Тож мама змогла вибратися лише через день. А ще через два дні я, Жорка і тітка Павлина полетіли до найближчих гір. “На деньок”, — сказала тітка Павлина. І льотчикові, який вів гелікоптер, наказала прилетіти за нами годин через десять.
Ми висадилися під гірським кряжем, бо держи-дерево стрічається переважно на узгір’ях, на висоті тисяча метрів над рівнем моря. Тут уже кінчалися джунглі з майже непрохідними лісами та болотами, з вічнозеленими деревами, які так густо сплітаються кронами, що внизу завжди стоять сутінки. А ще коли додати товстелезні, з людський тулуб ліани, які обвиваються навколо стовбурів, та колючі, з широчезним листям кущі, то лишається тільки дивуватися, як татко з Ван-Геном отакими джунглями й продирались.
Перед нами були височезні гори із скелями червоного кольору, а нижче простяглася вузька смуга лісостепу: зелена по пояс трава, поодинокі, схожі на баобаби дерева. Тітка Павлина якнайсуворіше наказала, щоб ми від неї й на крок не одходили, бо в такій траві й ховається держи-дерево: підстерігає легковажну жертву. Сама ж вона несла мачете: гострий, як бритва, меч, щоб одрубати хоч трохи того держи-дерева, якщо ми на нього натрапимо.
— Намагайтесь ступати там, де щойно пройшли антилопи, — повчала нас тітка Павлина. — Ось бачите, яку вони протоптали стежку!
Антилопи виднілися повсюди: деякі паслися, ті дрімали, збившись у невеликі табунці, інші з цікавістю розглядали нас. І не боялися ніскілечки: підпускали майже впритул. Тут, як і в нас, на Землі, на диких тварин полювання суворо заборонене.
Ми довго брели травою, але на держи-дерево так і не натрапили. Тітка Павлина зривала то ту квітку, то іншу, щоб потім покласти в гербарій, а нам із Жоркою стало вже нудно. Нас так і тягнуло до скель, що височіли поряд: видертися хоча б на одну, подивитися згори.
Врешті й тітці Павлині набридло збирати квіти і вона сказала, що, так тому й бути, підемо до Скель.
— До он тієї найближчої.
Ми з Жоркою наввипередки помчали до скелі. Жорка весь час одставав, бо ноги у нього коротші, ніж у мене, а руки довгі, аж за коліна.
Зате коли ми почали видиратися на скелю, Жорка одразу ж опинився попереду. Тут уже жоден альпініст не міг би з ним позмагатися. Я ще не добрався й до середини, а він уже на вершечку. І аж стрибає од радості, що мене обігнав.
— Жоро, зірвешся! — гукає тітка Павлина.
Жорка застрибав іще дужче.
Видерлися, перевели подих, роздивляємося довкола.
Ох, і краса, я вам скажу! Внизу, куди оком не кинь, — джунглі, як море. А прямо під нами — трава, де-не-де дерева і повно тварин. Антилопи, жирафи, зебри, а он і леви!
— Де? Де? — питає мене Жорка.
— Он, біля дерева!
Всі ці звірі були колись завезені з Землі, ще до того, як появилися венеріани. І птахи також.
А ще раніше були завезені рослини — живі фабрики кисню.
І риб також завезли. Бо води на Венері хоч одбавляй…
Позаду нас здіймаються скелі. Дедалі вищі й вищі — до самого неба. А небо срібне-срібне — аж засліплює, коли на нього довго дивитися. То захисний екран довкола Венери. Без нього тут усе спеклося б на шашлик…
При згадці про шашлик мені захотілося їсти.
Тітка Павлина розв’язує рюкзак, дістає величезні бутерброди, тюбики з різними пастами, еластичний термос з гарячою кавою. І мені здається, що я ще ніколи не їв такої смачнятини.
— Не квапся, бо ще вдавишся! — зауважує тітка Павлина.
І тут Жорка, як ніс бутерброд до рота, так і завмер:
— Гляньте, що то таке!
Я повернувся в той бік, куди дивився Жорка: внизу, майже під скелею, на якій ми сиділи, побачив невелику антилопу. Антилопа спокійненько паслася, я хотів був уже спитати в Жорки, що він там побачив таке незвичайне, як нараз тітка Павлина ухопила мене за лікоть:
— Держи-дерево!
Антилопа підняла голову, насторожилась: до неї, мабуть, донісся вигук тітки Павлини. Постригла, постригла вухами, потім знову заходилася біля паші.
Тут і я, придивившись пильніше, помітив якийсь рух у траві. Якесь велике темне коло, що поступово стискалося довкола тварини, якесь наче гілля, що повзло, підминаючи під себе траву. Сантиметр за сантиметром, невпинними конвульсивними рухами просувалося те гілля вперед, і щось у тому рухові було таке невблаганне, таке жорстоке, що мені аж похололо у грудях.
— Тікай! — закричав Жорка щосили.
Схопився на ноги, замахав на тварину руками.
Антилопа різко стрибнула вбік, завмерла, судомно поводячи боками. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки той вигук.
— Тікай, дурна! — закричав і я, а Жорка, вхопивши камінь, кинув донизу.
Антилопа зірвалася з місця, помчала од скелі. Та вже було пізно: не встигла вона пробігти й кількох метрів, як перед нею піднялася зелена стіна і тисячі довгих, увінчаних колючками гілок захльоскали в повітрі. Антилопа сахнулася, помчала в інший бік, але й там наткнулася на рухливу стіну, — скрізь, куди вона не кидалася, виростала ота страхітлива стіна, вимахуючи колючими батогами.
Ми кричали, кидали в держи-дерево каміння, намагаючись хоч чимось допомогти нещасній тварині, та колюче гілля невблаганно посувалося вперед і зелена висока стіна стискала коло.
Ось антилопа зовсім вибилася з сил, зупинилася. Вона вся тремтіла, мокрі боки її ходили ходором, а колюча стіна підступала все ближче й ближче, і тисячі гнучких, довгих гілок тяглися до нещасної тварини.
— Одверніться! — сказала тітка Павлина.
Та ми все одно дивилися, хоч нам було й страшно. Ось перші гілки дістали тварину, вп’ялися у неї колючками — антилопа відчайдушно рвонулася й одразу ж обм’якла, впала на коліна. Держи-дерево зарухалося ще швидше, навалилося на антилопу, огорнуло її суцільним рухливим клубком. Клубок аж запульсував, щосили стискаючись, потім швидко покотився од скелі.
— Все, — сказала тітка Павлина.
— Давайте наздоженемо! — вигукнув Жорка: його аж тіпало.
— Не наздоженемо. Поки ми спустимося, за держи-деревом і слід прохолоне. Воно тепер не скоро тут появиться: заб’ється в хащі й кілька днів буде перетравлювати свою жертву.
— Ми так його й не розшукаємо? — запитав я розчаровано: після того, що побачив, мені дуже закортіло зустрітися з держидеревом.
Віч-на-віч. З мачете в руках. Я його рубав би, аж ошмаття летіло б!
— Знайдемо! — сказала тітка Павлина. — Не це, так інше, а знайдемо!
Ну, хай воно мені тільки попадеться!..
Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. А коли її щось зацікавить, то тут вона забуває про все: не те що в ущелину — в самісіньке пекло полізе!
Спускатися було ще важче, аніж підніматись. З-під ніг весь час вислизало каміння, і треба було дуже пильнувати, щоб не зірватися з кручі.
Врешті спустилися: мокрі, хоч викручуй!
Тітка Павлина одразу ж подалася до квітів, наче вони не могли її почекати. Зблизька вони виявилися величезними, більше метра в діаметрі, й сині-пресині. А посередині в кожної по п’ять довгих вусиків із жовтими китицями… Отож тітка Павлина пішла до квітів, а ми з Жоркою, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ущелиною.
— Далеко не забирайтеся! — гукнула нам тітка Павлина.
— Ні, ми тільки глянемо, що за отим закрутом.
За тим закрутом ще один закрут, а за ним ще один… Ми дерлися вище й вище, перелазячи через валуни, ковзаючись по мокрій гальці, а ущелина ставала все глибшою й глибшою, вона все тісніше стискалася високими стінами з темно-рудої глини. А ще вище підіймалися скелі, і деякі так нависали над нами, що ми аж голови вбирали у плечі.
— Жорко! — гукнув я до товариша, що йшов попереду. — Вертаймося назад!
Жорка мовби й не чує: зупинився перед стіною, щось роздивляється.
— Жоро, що там?!
Він повернувся, махнув до мене рукою:
— Іди сюди!
— Що там?! — кричу вже біжка.
— Іди, покажу.
Підбіг. Стінка, як стінка, та ж руда глина і більше нічого.
— Сюди глянь!
Придивився пильніше: якась ніби ниточка. Блакитна-блакитна.
— Що це? — питаю.
— А ти глянь під ноги!
Глянув: під ногами мов хто натовк блакитного скла. Так і виблискує. Нахилився, підняв шматочок — і в ньому одразу ж спалахнув ясний вогник.
Я так і охнув:
— Опал!
Жорка кивнув головою: він уже довбав гострим камінцем глину, вивільняючи жилу.
— Жоро, ти знаєш, що ми знайшли?!
Жорка продовжував колупати глиняну стіну. Тоді, піднявши найгостріший камінь, заходився коло жили і я.
— Нічого в нас так не вийде, — сказав я згодом Жорці: глина була тверда, наче камінь. — Треба гукнути тітку Павлину. В неї ж мачете… Ти постій тут, щоб не загубити це місце, а я швиденько змотаюся.
Тітка Павлина спершу не повірила:
— Які ще опали? Що ти вигадуєш?
— Та опали ж, — замалим не плакав я. — Справжнісінькі! Там отакенна жила!
— Така товста? — всміхнулася недовірливо тітка Павлина.
— Ну, може, трохи тонша… От пішли, самі глянете!
Тітка Павлина неохоче відірвалася од квітів, підібрала мачете.
— Пішли. Тільки швидше, бо ми й так забарилися.
Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.