— А де мій татко?
Жорка! Захопившись розмовою, ми про нього й забули. А він стоїть поруч, жалісно скліпує повіками.
— З твоїм татком справа трохи складніша, — почала тітка Павлина: їй мов аж незручно було перед Жоркою. — Бачиш, оранги проголосили себе вищою расою, яка покликана панувати над іншими. Вашу расу вони вважають нижчою, расою рабів, напівтварин, яку треба було підкорити або знищити…
— Вони мого татка убили? — по-своєму зрозумів те пояснення Жорка.
— Ні, твій татко живий! Але вони не могли примиритися з тим, що твій татко — видатний учений. Тож Вітиному таткові довелося сказати, що твій татко — його слуга… Це, до речі, пораяв йому твій, Жоро, татко, — поспішила додати тітка Павлина, бо обличчя Жорчине так і скривилося в болісній гримасі.
— А що буде зі мною? — запитав Жорка так, що у мене аж серце стислося.
— З тобою теж усе буде гаразд, — утішила його тітка Павлина. — Ми вже все обмізкували з Вітиним татком. Тільки тебе доведеться назвати моїм слугою… Слугою ти, звісно, будеш лише в очах орангів, щоб вони тебе не чіпали. Так що нашийник хай тебе не хвилює…
— Нашийник! — в один голос вигукнули ми.
— Без нашийника, на жаль, тут обійтися не можна, — зітхнула тітка Павлина. — За суворими законами цієї країни перший же оранг, застукавши Жору без нашийника, має на місці скарати його на смерть.
— І мій татко носить нашийник? — запитав украй знічений Жорка.
— Напевне… Хоч я точно не знаю. Але ти, Жоро, повинен бути вище од цього. Маєш весь час пам’ятати, що для нас ти лишаєшся тим, ким насправді і є… Пам’ятатимеш?
— Пам’ятатиму, — пообіцяв сумно Жорка. Я підійшов до нього, обійняв міцно за плечі:
— Я буду завжди з тобою! І хай спробує хоч одна з цих гидот тебе зачепити!
Жорка лише усміхнувся невесело. Тітка Павлина наче аж ображено запитала:
— Чому ви не цікавитесь, що буде з нами? А й справді, що вони збираються з нами робити?
— Бачите, коли б тітка вам не нагадала, ви про це й не подумали б… Татко сказав, що він негайно піде до Оранга Третього й замовить слово за мене. Скаже, що я — видатний генний інженер, що відповідає, власне, правді, — додала тітка з властивою їй скромністю.
— А хіба оранги цікавляться генною інженерією?
— Ще й як!.. Ви ж, сподіваюсь, бачили отих істот, що працювали на плантаціях?
— Отих рабів у нашийниках?
— Так, рабів… Хоча їх важко назвати рабами після того, про що я дізналася од твого, Вітю, татка.
— А хто ж вони?
— Це скоріше роботи з живої тканини. Запрограмовані на певний вид трудової діяльності. Одні з них — садівники, інші — овочівники, ще інші працюють на фермах. А є й такі, що працюють в промисловості і навіть у сфері обслуговування: вся продукція виготовляється лише їхніми руками. Є ще й роботи-слуги, ви їх уже бачили, і навіть роботи-мисливці. У них нюх, до речі, не поступається собачому…
— А що ж тоді роблять оранги?
— Вони тільки наглядають за цими істотами. Хоч, власне, особливого нагляду тут і не потрібно: ці істоти запрограмовані так, що вони просто не можуть не працювати. Позбав їх звичної праці, й вони одразу ж помруть.
— Та-ак, — сказав я вражено. — Це ще гірше за рабство. Раби хоч повставали проти своїх рабовласників… Спартака пам’ятаєте, тьотю?
Тітка Павлина лише кивнула головою: вона ще не скінчила.
— Як ви думаєте, де вони беруть стільки цих істот?
— Вирощують на генних фабриках?
— Так, Жоро, ти вгадав. У них, виявляється, вже є кілька десятків таких фабрик, а заплановано збудувати ще більше.
104
— Навіщо їм стільки? — здивувався я. — Вони тут і не помістяться, оті всі істоти!
— Отут ми наближаємося до основного… Тільки глядіть — це величезна таємниця! Татко попередив, що за її розголошення карають смертю. Тож не проговоріться нікому!
Ми гаряче запевнили тітку Павлину, що не проговоримося. Що ми, маленькі? До того ж кому тут проговоритися? Отим роботам, чи орангам?
— Гаразд, я знаю, що ви в мене розумні хлопці, — заспокоїла нас тітка Павлина. Одвела аж у кінець камери, зашепотіла:
— Оранги планують виростити багатомільйонне військо. Істот, які не знають, що таке страх, для яких померти в бою так же природно, як гам поїсти. Якими володіла б одна лише нав’язлива ідея: винищити, Жоро, усіх твоїх співвітчизників. Усіх до ноги… Ви уявляєте, що станеться, коли їм удасться здійснити цей задум? Багатомільйонна армія, озброєна до зубів, рушить у похід на мирних жителів, які ніколи й зброї в руках не тримали. Для яких одна лише думка про вбивство викликає таку непоборну відразу, що жодна сила у світі не змусить їх проливати кров живих істот. Уявляєте?
Ми уявляли. Стояли й пригнічено мовчали. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм і що він з собою несе. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений! Навіть коріння не лишилося од нього!..
— Отже, тепер ви розумієте, чому Оранг Третій мусить зацікавитися моєю особою?
— Ви збираєтесь працювати на генній фабриці?! — аж одсахнувся од тітки Жорка.
— Не на фабриці: фабриці досить рядового інженера. Мене, певно, пошлють в центральну лабораторію…
— І ви погодитесь?! — уже закричав я.
— Не кричи, бо почують!.. А чому б і ні? Мусимо ж ми якось вирватися з цієї жахливої в’язниці? Чи гнити тут довіку?
— Я з вами нікуди звідси не піду! — мовив Жорка: очі його аж іскрилися.
— І я не піду!
Тітка Павлина навіть не образилася: усміхнулася схвально. А ми стояли й ошелешено дивилися на неї.
— А хто вам сказав, що я буду конструювати потрібних їм убивць? — запитала вона. — Хто вам сказав, що ми будемо на них працювати? Вони запідозрили в нас шпигунів, — що ж, ми й станемо розвідниками! Ми вивідаємо всі їхні таємниці, щоб завчасно їх знешкодити. Зірвати пекельні їхні плани…
— Розвідниками? Ух, ти! — Я аж застрибав навколо тітки Павлини. А Жорка колесом пройшовся по камері.
— Тихше, ви, шалапутні! — вгамовувала нас тітка Павлина. — Ви що: хочете, щоб варта щось запідозрила?
Ні, цього ми не хотіли. Тому й заспокоїлись одразу.
— А коли я побачуся з татком? — запитав я тітку Павлину. Зараз, коли я довідався, що татко десь поруч, мені нетерпілося щонайшвидше зустрітися з ним.
— Скоро побачиш, — пообіцяла тітка. — Можливо, що й завтра… Тільки, Вітю, запам’ятай твердо одне: жоден оранг не повинен здогадатись, що це твій татко! Що ви з ним навіть знайомі.
— Чому?
На моєму обличчі, мабуть, відбилося таке розчарування, що тітка Павлина знов не втрималася од сміху.
— Це може викликати зайву підозру, — пояснила вона. — Вони повинні думати, що ти — мій асистент, а татко для тебе — абсолютно стороння людина. Як, до речі, і для мене… Отже, ти не смій до татка навіть підходити! Чуєш?
Та чую! Тільки ніяк ще не можу зрозуміти, для чого така конспірація. Ну, та коли це потрібно для розвідки…
Згодом ми всі заснули на кам’яній підлозі, бо в камері не було нічого, окрім підлоги й стін. Тому й переверталися всю ніч з боку на бік, а мені до того ж весь час снилися тривожні сни. То мама снилася: що її теж взяли в полон. То татко: наче його скидають, зі скелі. А під кінець приснилося найстрашніше: наче мене переробили на робота. На оту безсловесну істоту. Я аж закричав і одразу ж прокинувся.
Краше б і не спав!
* * *
Другого дня нас повели до палацу: Оранг Третій виявив бажання з нами зустрітися.
Подивилися б, що сталося з тюремною обслугою, коли вона дізналася про це! Оранги мало не на животах повзали перед нами, споряджаючи на ту зустріч. Принесли мені й тітці Павлині одяг з якоїсь золотої тканини — пишні халати з довжелезними, до п’ят, рукавами, накинули шанобливо на плечі. А для ніг — чудернацькі капці, так само розшиті золотом, із загнутими високо носаками. Я на тітку Павлину як глянув — так і скорчився од сміху.
— На себе краще глянь! — образилася тітка.
А нещасному Жорці дістався куценький фартушок і нашийник. Теж позолочений, але Жорці було од того не легше.
— Не буду я його надівати!.. Не буду!.. — В Жорки аж сльози навернулись на очі. — Що я — тварина?!
— Ти — розвідник, — тихо сказала тітка Павлина.
— А ви оце наділи б? — з огидою показав на нашийник Жорка.
— Наділа б… І не впадала б в істерику…
Жорка нарешті скорився:
— Одверніться, — буркнув похмуро.
— Нічого, Жоро, це ненадовго, — втішила його тітка Павлина.
Начальник в’язниці, який учора кричав на нас грубо, сьогодні догідливо провів за ворота. А там на нас чекали ноші, одні — для тітки Павлини, другі — для мене.
— Ми краще пройдемося, — сказала тітка Павлина, жаліючи Жорку.
— Цього робити ніяк не можна! — твердо сказав перекладач. — Гості Оранга Третього прибувають до палацу тільки в почесних ношах!
Он як: ми уже почесні гості! Що ж, мусимо сідати в ноші! Тільки вмостилися, як істоти, що стояли по обидва боки, вмить нас підхопили. Попереду нашого кортежу біг величезний оранг й, розмахуючи позолоченою палицею, весь час вигукував:
— Дорогу гостям Оранга Третього!.. Дорогу гостям нашого божественного фюрера!..
Позаду ж біг Жорка, похмурий, як ніч. А за ним уже — озброєна до зубів сторожа.
Піднесли до палацу, опустили додолу. Та ж “цяця”, що й учора, зустріла нас перед сходами, тільки була вона тепер не сувора й поважна, а улесливо всміхнена. Схилила голову, розвела поштиво лапи, запрошуючи до палацу.
Тітка пішла першою, я — за нею, як її асистент, а Жорка — за мною. Та не встиг він і двох кроків ступити:, обличчя “цяці” одразу ж аж пересмикнулось од люті. Він щось вигукнув, і два оранги ухопили Жорку за плечі, поволочили геть.
— Не смійте! — закричала тітка Павлина,
— Ми не можемо пустити цю брудну істоту в палац, — пояснив нам тлумач. А оскільки ми все ще стояли, до краю обурені, він нас став заспокоювати: — Та ви не хвилюйтеся, нічого лихого з вашим слугою не скоїться. Поки ви будете на прийомі, його потримають у клітці…
У клітці? Нещасний Жорка! Нас із тіткою Павлиною втішало лише те, що він не даремно страждатиме. Я б сам погодився на клітку й нашийник, аби йшлося про долю землян.
Тож тримайся, Жоро! Тримайся, хоробрий розвіднику!..
Піднялися тим часом по сходах, зупинилися перед масивними, окутими бронзою дверима. “Цяця” піднесла догори руку, двері відразу ж одчинилися, ми ступили до величезного залу.
Все довкола сяяло золотом. Позолочені стіни й стеля, золоті колони, золоті вікна-бійниці, навіть килим під ногами був витканий із золотої тканини. Попід стіною стояла завмерла варта в коричневій уніформі, з величезними золотими бляхами на грудях, з важкими пістолетами, а попереду, при самій стіні — гігантська статуя, дивовижно подібна до тієї, що височіла на площі. Ті ж вусики, той же чубчик, начесаний на вузький лоб, та ж важка щелепа, — я подумав, що це — ще одне зображення Гітлера, але коли підійшли ближче, то тлумач нам побожно прочитав: “Оранг Третій, фюрер великої нації”. Зупинившись перед статуєю, “цяця” викинула догори руку, тричі вигукнула: “Хайль!” І статуя враз ожила: високо піднялася позолочена рука, ворухнулася щелепа, одкрилося чорне провалля пельки. Щось заскрипіло, захрипіло всередині, потім гаркнуло: “Хайль!” І статуя, клацнувши щелепою, опустила руку.
— Оранг Третій вітає вас, земляни! — прошепотів тлумач.
Він, мабуть, чекав, що ми теж задеремо руки догори, але ні я, ні тітка й не подумали цього робити.
Рушили далі. Минули ще цілу анфіладу кімнат, з такими ж позолоченими стелями й стінами, із застиглою повсюди вартою. Тільки тут замість статуй висіли картини. Величезні та помпезні, всі вони зображували Оранга Третього.
Врешті, ми ввійшли до велетенської зали, де товпилися оранги з бляхами ще більшими, аніж у нашої “цяці”. Всі вони поштиво завмерли попід стінами, а попереду, на високому позолоченому троні, сидів Оранг Третій.
— Дивися на нього! Тільки на нього! — шепнула вимогливо тітка, бо поруч, біля самого трону, стояв мій татко.
Але я не міг не дивитися на татка: я ж його стільки не бачив. У мене аж у горлі залоскотало, аж стало гаряче в грудях.
Татко стояв так непорушно, мов нас і не помітив. На ньому був якийсь чудернацький одяг із срібної тканини, в руках — грубезний записник і ручка з магнітним пером. Ось Оранг Третій поворухнувся, розтулив величезного рота, і татко одразу ж подався у його бік, а перо насторожено завмерло над розкритим блокнотом.
Оранг Третій прокашлявся, і довкола прокотився улесливий шепіт:
— Слухайте, слухайте! Зараз говоритиме фюрер!
Я нарешті одірвав погляд од татка, бо тітка Павлина вже аж шипіла на мене. Перевів погляд на Оранга Третього.
Це була вже стара мавпа, шерсть на ній аж посивіла, м’ясисті щоки звисали на стоячий комірець мундира. Очі в неї були вицвілі й порожні, а вусики й начесаний на брови чубчик ріденькі й убогі.
Він ще раз відкашлявся (“Слухайте, слухайте!” — знову прокотилося залою) і став говорити.
Спершу я чув лише голос, бо Оранг Третій не говорив, а кричав. Спочатку вигукував окремі слова, а потім цілі фрази. Він увесь аж затрусився од крику, очі налилися кров’ю, обличчя набрякло.
— Ми — велика нація панів! — вигукував він (а тлумач перекладав). — Ми покликані панувати над світом!.. Ми очистимо Венеру од нижчої раси й збудуємо тисячолітню імперію!.; На нас покладена велична історична місія, і ми її виконаємо за будь-яку ціну!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!.. — шаленіли довкола оранги.
— Ви, земляни, повинні допомагати нам у цій священній справі! Ви дали нам Ніцше й Гітлера, тож співробітничайте з нами!..
— Хайль!.. Хайль!.. Хайль!..
Оранг Третій клацнув щелепою і вмовк. Очі його знову спорожніли. Тітка Павлина щось відповіла, тлумач переклав, але я не розібрав нічого: був оглушений галасом.
Потім нас по черзі підвели до Оранга. Він подав мені мляво руку, знову щось закричав, я аж відсахнувся, бо подумав, що то він на мене розсердився, але тлумач заспокоїв: Оракг Третій цікавиться, чи мені тут сподобалося.
Після того, як Оранг Третій порозмовляв отак із нами, нас стали знайомити з присутніми в залі. Тут був і Ранг — товстелезний та жирний, й Анг — низенький, худющий ще й клишоногий; і Нг — з крижаними очима за старомодним пенсне, — татко мені потім розповів, що їм чудернацькі оті імена присвоюють відповідно до посади: чим нижча посада, тим менше у ньому літер. Так що решта придворних має всього лише одну літеру — Г.
— А решта орангів? — поцікавився я.
— Решта зовсім не має імен. Імена мають право носити лише вожді і придворні.
Перший заговорив із нами Нг:
— Як вам сподобалася наша в’язниця?
— Дуже! — відповіла з іронією тітка. — Нічого подібного мені ще не доводилося бачити!
Обличчя у Нг враз стало таке, наче він поклав до рота солодку цукерку.
— О, я покажу вам і інші в’язниці!.. Жаль, що вас не познайомили із крематоріями… Ми зробимо чудесну екскурсію по концтаборах!.. Вони, щоправда, поки що майже порожні, але я плекаю надію, що незабаром розпочнеться війна і ми їх миттю заповнимо…
— О, так, — втрутився Анг. — Хоч ми — нація, яка щиро прагне миру, але прокляті венеріани весь час провокують нас на воєнні дії! І ми по них рішуче ударимо, коли настане наш час. Фюрер поведе нас до перемоги!
— Гр-р-р! — схвально прогарчав Оранг Третій.
Після офіційного прийому був банкет. Ми перейшли до іншої зали, де вже стояли накриті столи, сіли поруч із фюрером: отут — тітка, тут — я, а поруч зі мною — татко. На величезних тарілках лежали гори м’яса, височіли багатолітрові бутлі з якоюсь прозорою рідиною, а перед кожним стояли літрові келихи. Прислуга, яка подавала на стіл (обслуговували нас оранги в лівреях, гаптованих золотом), тільки ми посідали, вмить наповнила келихи рідиною із бутлів.
— Не пий! — шепнув мені татко.
Я і не пив — тільки попробував. І довго по тому студив язика: наче вогню лизнув. Оранги ж перехиляли келих за келихом, запихалися, давлячись, м’ясом. І за кожним келихом: