— Гроші приніс? — насмішкувато запитує Риня.
— Толя, — каже Сава, — я все знаю про Чихаренка, я знаю, де його можна знайти.
— Де?
— Він живе у своєї бабки у Старому парку…
— А ти звідки знаєш? — питає Риня.
— У сусідньому домі моя тьотка. Я часто бачу там Чихаренка…
— Гарний хлопчик, — дружньо б'є його по плечу Риня. — На — кури, — простягає йому розкриту пачку й Сава дістає з неї цигарку.
— Риня, туди якщо йти, то цілим табуном. Одного, двох — закопають…
— Да. А може, його там нема, може, він на Київській? І нікуди не виходить?
— Не думаю. Я ж у сусідньому домі… Хіба він, — кажу я, — зі своєю головою не дружить…
Ми прощаємося з Савою, їдемо в центр у «Мелодію», яка неподалік від Театральної площі. Пригадую, ще за Андропова, коли я вчився у школі, біля гастроному «Дністер» мене затримала міліція — за те, що я під час навчання тинявся по вулицях. Згадую ті часи і мені стає смішно, згадую, як мою матір викликали до школи, як її відчитували, наче сімнадцятилітню шмаркачку, за те, що прогулюю уроки. У музичному магазині купую платівку–збірник «Місце зустрічі» з композиціями AC/DC, «Rolling Stones», Гендрікса та інших. Риня помічає на прилавку платівку бітлів і від радості підстрибує, як дитина. Виходимо з «Мелодії» й прямуємо у бік центрального універмагу. Купуємо біляші. Риня жує й, дивлячись на наших по–літньому одягнутих ровесниць, які снують туди–сюди, каже, бабйо повилазило, скоро дівах буде, стільки, як метеликів, вибирай не хочу, от за шо я люблю літо — захоплено дивиться на струнку, тонконогу тьолку в короткій світлій спідниці. Проходячи біля забігайлівки «Космос», раптом помічаю на відстані ста метрів перед собою знайомий силует. Муляє підозра: здається, йде Ляня з якимсь чювирлом. Срань господня! Да, це її чорне волосся, яке рівно спадає на спину, це її легка, акуратна хода… Показую пару Рині, він довго шукає їх поглядом, знаходить і каже, що це не Ляня. Як це не вона? Вона! Ми йдемо швидше, щоби наблизитися й роздивитися уважніше. Пара вже біля церкви, підходить на тролейбусну зупинку. На певну мить я втрачаю їх із поля зору, вони губляться в натовпі, потім чорноволоса голова дівчини знову з'являється, але високий незнайомець її затуляє своєю арматурою. Вони сідають! — вигукує Риня. Я придивляюся до людей, котрі заходять у 5–й тролейбус, але Ляні не видно. Чюйка підказує — це вона, сто пудів, це Ляня! Їде додому, на Бам. Але хто був біля неї? шо це за лось педальний? шо це за плуг? ти точно бачив її лице? вона? накидаюся на Риню, може ти помилився? Не знаю, розгублено відповідає він, потім замислюється, Толя, про це думати… може дах поїхати, баби з нами деколи таке витворяють, страшно… да, да, ти просто з цим ще не стикався. Пауза. Сідаємо в тролейбус і ідемо додому. Риня каже: добре, що закінчилося це сране навчання, мені воно вже на мозги давило, тепер можна погуляти, шо робиш завтра? Хочу виловити Чихаренка, цього жирного кабана! І настріляти йому по балді. Я з тобою. Може, ще хтось піде з нами? Двом іти у Старий парк небезпечно, можуть поламати. Нічого. Не поламають.
17
Мовчки курю й дивлюся собі під ноги: між моїми коричневими «саламандрами» по асфальті повзає кілька мурашок, я назбирую в роті слину й пускаю на них «бомби», одна з них накрила мурашку біля правого мешта, інші ж ніяк не можуть утрапити в ціль. З нудьги хочеться комусь дати по балді. Ми чекаємо на Чихаренка, як чекали на цю жирну свиню вчора. А вчора — взагалі були вафлі: Діма Дефіцит, Риня, Коновал і я майже цілий день — із сьомої ранку аж до вечора — як повні дауни стовбичили біля п'ятиповерхового будинку в Старому парку, де, за словами Сави, у своєї бабки ховається Чихаренко. Чекати його — питання принципу, якщо нада буде — на місяць зависнемо під цим під'їздом, вівця рано чи пізно виповзе на вулицю, ну, хіба він став святим і полетів на небо… Цей жирний кнур, мабуть, доганяє, що його шукають, і не висовуватиме свого носа надвір, бо зі своєю головою, певно, дружить. Учора ми пішли додому аж біля десятої вечора, по дорозі наткнулися на двох штемпів зі Старого парку, відвішали їм по повній програмі, одному, білобрисому, здається, зламали носа, а в другого, худющого й високого, забрали котли. Радісно було його товкти, бо уявлялася харя Чихаренка. Коли я затопив білобрисому, відчув неприємний біль у кисті руки. Ці козли на наступну суботу набили нам стрілу за Будинком культури залізничників; без питань, на, — ми завжди до ваших послуг. Риня з радості потер руки, нарешті буде війна, і знову комусь кранти настануть. Учора під вечір рука розпухла. Вітчим оглянув її і сказав, що це, певно, тріщина. Яка в дупі тріщина! Мені зараз не можна мати тріщину! Він сказав, міцніше нада тримати кулак під час удару, ти ж не дівчинка… Сьогодні ми з одинадцятої години висимо під під'їздом цього сраного будинку. Чихаренка поки нема. Коновал, повний даун, ще в обід здимів у гастроном купити нам хавчик, і його вже три години нема. Може, йому по мозгах надавали? і ми цього не знаємо? Дефіцит питає, як моя рука. Хуйово, ніяк, здається, повна жопа, навіть не знаю, як буду драяти мордяку Чихаренка. Риня каже, що це вивих. Я мовчки їх слухаю й намагаюся розгинати пальці, але відчуваю легкий біль. Нас охоплює конкретна нетерплячка, бо з роботи повертаються додому люди, а Чихаренка ніде не видно. Як на зло, ми не знаємо, в якій саме квартирі той поц. Діма Дефіцит каже, що, може, він живе у батьків на Київській, але я в це не вірю. Чихаренко сци–кун, якого світ не бачив, на Бам, на Київську — він не потикнеться. Пауза. Завтра в Боді змагання, порушує мовчанку Риня, здається, у «Спартаку». Нє, відповідаю, на вул. 15–го квітня, у клубі. Це добре. Додому близько, регоче Дефіцит, «Оріон»(Кафе неподалік однойменного заводу) під носом, є де забухати, якщо виграє.
— Ти чьо? Шоб Машталір не виграв?
— Звідки ти знаєш? — не вгамовується Дефіцит. — А може, йому такий штемп попадеться…
— Чуєш, бля, хулі ти переживаєш?
— Я не переживаю.
— Так чьо туфту несеш? Бодя вийде, дасть йому пару разів по балді, і твій «серйозний штемп» накриється.
— Подивимося.
— Шо «подивимося»? Так і буде! Машталір мужиків клав, важчих від себе на десять–двадцять кілограмів, а ти мені «подивимося».
…пауза. Дефіцит закурює, підносить запаленого сірника до цигарки Рині, той і собі затягується, випускає дим. Знову згадують Коновала. Діма хвилюється, аби з ним не сталося якої біди, Риня тільки злостиво посміхається й кидає, наркалига, мабуть, зараз мутить у таких самих чьмошних на хаті, або сидить убитий і п'є мінералку, йому, пацани, наші проблеми до одного місця, а хулі, нас тут можуть сьогодні закопати, а йому… по–барабану, нас тут можуть порізати, а йому до цього… Коновала нада відшивати, бо він із кожним днем опускається. Да, я це розумію й бачу, що так воно і буде, але Коновала, з яким разом ріс ще з дитячого садка, мені шкода, бо я знаю, який він добрий і щедрий, тільки прикро, що ця біда його накриває й затягує. Нада відшивати, впевнено каже Риня. Тихо, тихо, перериваю їхню розмову, пацани, очам своїм не вірю, дивіться — показую на тротуарну доріжку, по якій іде Чихаренко з двома важкими торбами в руках. Ну шо — вафлі, сміється Риня. Чихаренко нас помічає, навіть здалеку бачу, як здригається його їбальнік, він оторопіло відступає на крок, наче вагається, чи йти далі. Ми швидко підриваємося з лавки й наближаємося до нього. Риня каже, що його треба тягнути он у той провулок, який починається за яблунями, там нас ніхто не побачить. Харя Чихаренка блідне. Він намагається до мене привітатися, але я швидко хапаю його за комір і тягну за собою. Риня з Дефіцитом забирають у нього важкі торби й кидають під паркан. Чихаренко не чинить жодного опору й дозволяє завести себе у провулок, де нема ні душі. Слухняна вівця. Ну шо, лосяра? Його губи тремтять, очі перелякано кліпають, Толя, не нада, не роби помилки, стає він біля металевого паркану обличчям до нас. Я дивлюся в метушливі перелякані баньки, на тремтливе позеленіле табло, й мені стає огидно. Ти шо, вівця, з копит зійшла? — б'ю Чихаренка в рило з лівої, але це виходить мляво, оскільки правиця пошкоджена, підар утримується на ногах, несподівано підбігає Риня й швидко робить ногою підсічку, туша Чихаренка, наче важкий мішок, звалюється на асфальт. До нього підбігає Дефіцит і копає в живіт. Але Риня зупиняє Діму, почекай, мій куртячок замастиш, скидає з Чихаренка новеньку катонову куртку «Lee», оглядає її, о, нормальок, тепер можете його хуярити. Пацани, скавулить Чихаренко, як його вбивають. Пху, фуфєл, тільки пару разів дали по балді… Толя, забери їх! я хочу з тобою поговорити. На… с–сука, правою ногою заряджаю йому в харю, одразу відчуваю біль, оскільки бив «шпіцом»; Чихаренка відкидає під паркан.
— Говорити хочеш? Бичяра! Тварюка ти продажна! — хапаю за волосся й піднімаю голову до своїх колін, — Так, як ти, роблять чьмирі…
— Толя…
— Закрий свій унітаз, придурок, — знову б'є його Дефіцит. Від удару Чихаренко обм'якає, я відпускаю його волосся, й він падає на асфальт. А слабо було самому на мене наїхати, без цього дауна Артурчика, да я його жопі Дахау, на, концтабір влаштую, можеш йому передати, а цю курку, Ірочку… від злоби аж запинаюся, Чихаренко, самому слабо? один на один, а? Риня з Коновалом тебе вже обісцяли, ти — коньчік, доганяєш? тепер тобі — хіба вішатися, бичяра. Е, чьмошний, чьо мовчиш? — питає Риня, давай вставай! ти боєць чи затичка? Ми регочемо. Чихаренко намагається підвестися. Дефіцит хапає його за комір і тримає перед собою, наче лантух. Чихаренко, запитує він у нього, правда, що ти підар? признайся, ну, не чую… Чихаренко заперечливо киває, пробує відповісти, але Дефіцит знову б'є його в табло. Відповідь неправильна, ще раз… ти — підар, правда? Той сопе й відповідає «нє». Дефіцит підходить до нього упритул і б'є коліном по яйцях, Чихаренко згинається утричі й починає плакати, його тіло здригається, він заходиться плачем, як мала дитина. Толя, пробач, плаче Чихаренко, я був не правий.
— Він був не правий! — кривляється Дефіцит і знову копає. Риня дивиться в інший бік провулку й помічає двох літніх жінок, котрі, певно, повертаються з роботи. Жінки зводять на нас погляди, замовкають і застигають на місці, хочуть зрозуміти, що тут відбувається. Я бачу, як одна, з великою світлою хімією на голові, змахує руками, а писклявий голос волає «міліція!», «рятуйте!», інша, корова безмозгла, також починає пищати. З досади, що все так несподівано обертається, кричу до Чихаренка, дякуй богові, підар. Ми по разку його смачно копаємо, від чого він скочується під паркан, як колода, й звалюємо з провулку. Виходимо на одну з тихих вулиць Старого парку й прямуємо в бік Баму. Певний час ідемо мовчки, потім пацани весело згадують, як мочили Чихаренка.
А бачили, як він крякнув від удару Рині, а як благав, щоб його не чіпали, от фуфєл. Я не втручаюся в їхню розмову, бо почуваюся спустошено, хоча зла на цього недоумка Чихаренка, якому щойно настріляв по макітрі, не тримаю, натомість мене повільно охоплює незрозуміла апатія й депресняк. Риня сміється, кладе мені руку на плече й питає, чи задоволений. Не знаю, кажу йому, я справді нічого не знаю, бо не можу зрозуміти, чи це щось дало. Риня здивовано зиркає, але мовчить.
18
У зал боксерського клубу на 15–го квітня, де відбудуться обласні змагання серед спортсменів легкої вагової категорії, приходимо цілим натовпом: з наших присутні — я, Риня, Коновал (як завжди, вбитий), Юра Пиж, Петро Григорович, Діма Дефіцит, із бригади Мавпи — старший Машталір і Кнопка. Малий Машталір почувається впевнено, у тренажерній кімнаті з ним довго розмовляє тренер, я дивлюся крізь відчинені двері, як Бодьо легко танцює на місці, а його сивоголовий наставник час від часу махає руками, імітуючи удари, яких слід завдавати супернику. Тренер говорить голосно, я все чую: ти не повинен підпускати на прямий, лови його на контратаках, намагайся нирнути під руку, нормальок? нирнути й одразу, технічно — раз–раз — по корпусу, по корпусу, один–два нижніх, нормальок? тільки так зможеш завалити, пам'ятай — він мало рухається, опускає ліву руку, скористайся цим, нормальок? ближній бій — твоя перевага, нав'яжи йому ближній, і він своїми граблями тебе не дістане, нормальок? ну, з богом, каже тренер, я в тебе вірю. Бодьо, помітивши мене, усміхається й підходить. Ну як, боїшся? — запитую в нього. Є трохи мандраж, але це добре, коли боїшся, більше себе контролюєш, усі люди бояться, каже він і відходить на поклик тренера. Вони заходять у зал, і тренер жестами показує Боді схему його переміщення по рингу, а той уважно слухає й киває головою. Я сідаю між Ринею й старшим Машталіром. Я ще ніколи не бачив, щоб він так хвилювався за брата: стиснувши кулаки, час від часу тріскотить кісточками і нетерпляче погойдується на місці. Зараз мій малий покаже, промовляє до нас, зараз покаже, ви його ще не знаєте. На рингу валяться двоє шмаркачів десяти–дванадцяти років — це наймолодші спортсмени клубу. Петро Григорович шепоче, щоб робили ставки, я, пацани, на касі, приймаю тільки в першому раунді. Всі передають йому гроші, але так, щоб не бачили тренери, судді й решта присутніх. Я на того, що в чорних трусах, шепоче Риня й передає кілька купюр Петру Григоровичу. А я на того, що в червоних, дає свою частку Дефіцит. От придурки, сміюся до них, а вони голосно гигикають, через що на нас звертають увагу присутні. Пацани, тихо, в наш бік дивиться тренер Боді. Може, він хоче поставити на одного зі шмаркачів, сміється Петро Григорович. Бодьо вже валиться? — запитує готовченко в дим Коновал. Цей мудак із самого ранку мутив, а в обід йому ще кубишку зарядив Юра Пиж. Коновал відкриває мутні очі. Повільно обводить присутніх і знову втикає, його голова легко спадає на груди; попри навколишній шум, вигуки, він сидить нерухомо, ніби його нічого не обходить. Пляшка мінералки, яку він тримає, торкається дерев'яної підлоги, у застиглій руці вона виглядає суцільною з його спокійним тілом. Мудак, зневажливо кидає в його бік Риня й продовжує стежити за поєдинком. Перший раунд закінчується, тренери гаряче доводять малим боксерам, що треба робити, а ті мовчки їх слухають і перелякано дивляться одне на одного. Плакали мої бабки, скаржиться Дефіцит, цей гівняр не вміє валитися, бачили, які пропускав? я через цього вилупка десять баксів програв! десять баксів! треба було ставити на того, що в чорних. У наступному раунді сопляк у червоних трусах ще більше втухає, переходить у захист, і його суперник безперешкодно товче його, як боксерський мішок. Дефіцит кілька разів викрикує до нього, аби не боявся, один із тренерів робить Дімі зауваження, й він, пригнічений, до кінця бою сидить мовчки, лише час від часу каже «от підар», або «йому треба картоплю садити, а не боксом займатися». Петро Григорович задоволено рахує виручку й ділить виграш. Нарешті після шмаркачів на ринг виходять Машталір і його високий, худий суперник, здається, з Бучача. Петро Григорович знову пожвавлюється й пропонує робити ставки, але старший Машталір встає й каже, ніяких ставок — коли б'ється мій брат, якщо ви в нього не вірите, тоді йдіть звідси. Петро Григорович кисло посміхається, жартує, я, тіпа, по приколу. Ніяких приколів, дивиться на нього старший Машталір, малий виграє. Всьо правильно, підтримує його Риня, Петро Григорович недобре на нього зиркає, видно, що йому це не в тягу. Рефері дає сигнал до початку бою. Довгань одразу активно кидається на Бодю, наносить кілька ударів, не дбаючи за власну безпеку. Машталір легко від них тікає, присідає, схиляється на задню ногу або швидко пірнає під удар, і раптом — клац! клац! — молодець!
— Бачили! Бачили, як зарядив придуркові! — гукає Дефіцит. — Бодьо, мочи!
— Малий, давай! — підтримує його брат.
— По корпусу його! По корпусу! — не стримується Риня.
Суперник Машталіра раптом стає обережний, не кидається всліпу, а кожен свій крок зважує. Бодьо відчуває зміни в поведінці довганя й також обирає очікувальну тактику.
— Чьо він танцює? — дивується старший Машталір. — Бережи сили!
Боксери обмінюються незначними ударами. Раптом малий Машталір іде на зближення, але наражається на прямий. По його виразу обличчя помічаємо, що він трішки пливе. Від переживання Риня підводиться, розгублено розводить руками, ніби хоче сказати «ну, давай, давай», бачу його по–дурнуватому відкритий рот, і мені стає смішно. Якщо така біда буде далі, то Бодьо не виграє. Другий раунд починається енергійно. Дилда, мабуть, заохочений своїм тренером, що суперник має слабинки, поривається в атаку, але малий Машталір ухиляється від його граблів, якими той розмахує направо й наліво — раптом! — швидко наносить серію бокових, від чого довгань починає захищати вуха, повністю забуваючи про обличчя й підборіддя. Бодьо пірнає під його руки, йде на зближення й наносить різкий нижній, голова дилди відкидається назад, а з носа тече юшка. «Гаси його!» — кричить Риня. Гаси, мляво шепоче вбитий Коновал, який навіть не дивиться на поєдинок. «Машталір — найкращий!» — горланить Петро Григорович. До кінця раунду дилда сяк–так дотягує в пасивній обороні, й Боді нічого не залишається, яктанцювати навколо нього й товкти поодинокими ударами. Кінець раунду. Поки малий Машталір сидить на стільчику і йому обтирають обличчя, підбігає брат, а за ним і ми з Ринею. Саша каже, у третьому раунді козла треба зламати, він майже готовий, бачиш, який нещасний, ще трохи і заплаче. Ти неправильно думаєш, перебиває Бодьо старшого брата, в нього тиждень тому загинула сестра. Боксери підводяться. Рефері дає сигнал початку третього раунду. Довгань уважно стежить за рухами Машталіра й не підпускає його в ближній бій. Бодьо силкується зайти справа, зліва, наче намацує слабкі місця, але суперник насторожений і обережний. Машталір танцює навколо нього, опускає руки, провокуючи дилду на атаку, але той залишається зосередженим.