Валік збирається йти до Тані, але Петро Григорович каже, що вона хоче покурити, бо втомилася.
— Ладно, — каже Валік, — хуй з нею. Поїхали до мене.
— Водка ще є? — через кілька хвилин запитує Таня.
— Да.
— Наливай, — каже глухим, утомленим голосом, — повний.
12
Виходимо на мою Київську, дивлюся на свої вікна — світиться на кухні, мабуть, матір і вітчим вечеряють, хоча вже пізнувато. Проходимо в напрямку гастроному «Київ», де стоять тачки. Риня каже, оскільки нас шестеро — треба сідати в дві тачки. Я пропоную сідати у «волгу», на її задньому сидінні можна поміститися вчотирьох, а п'ятого (Таню) взяти на коліна. Літній, вусатий таксист брати шістьох аж до Петриків відмовляється, ми з Ринею грузимо його, що дівчину треба довести лише до зупинки «Універсам», понти — два кілометри їзди. Він неохоче погоджується, і ми пакуємося: Риня спереду, а решту — на заднє сидіння. Таню, яка сидить на руках у Пижа, поволі накриває водяра, не може сама сидіти, звалюється то на Петра Григоровича, то на Юру. Таня, потерпи, ми вже біля 11–ї школи, потерпи, обертається й заспокоює її Риня, зараз будеш удома, вона настільки синя, що не може говорити, лише дивиться на нього згаслим поглядом. Таня гепається головою об сидіння Рині й раптом тихо плаче, ковтає свої схлипи, в неї починається істерика, махає руками, кіпішує, обзиває нас підарами, закінченими козлами, останніми дебілами… Сивий таксист кидає на неї короткі погляди через лобове люстерко, невиразно бурмоче собі під носа, а потім запитує, що з нею. Петро Григорович пирскає зі сміху, каже, перепила. Така молода, а вже п'є, ніби до себе говорить таксист. Да, бляха, вони зараз усі такі, налижуться, як коні, а потім тарабань їх додому, прилучаюся до розмови; пауза; це сталося випадково, пояснює Риня. Таня на мить замовкає, простягає до нього руки, аби він її забрав, і раптом, йобаний посуд! — якраз ми повертаємо до «Універсаму» — вона починає зсудомлено, ривками блювати, звалюючись на Пижа. Той кричить, як недорізаний, щоби забрали цю прибиту вівцю, я її зараз задушу! заберіть її! Приїдемо — почистишся, спокійно каже Валік, а Петро Григорович заходиться сміхом.
— У наше время такого не було, — каже таксист.
— У ваше время, — перекривляє його роздратований Петро Григорович, — у попу трахалися, а в наше — нє.
Я сичу до нього, чуєш, бля, не бикуй, він нас зараз висадить, і Петро Григорович заспокоюється. Таксист завертає до подвір'я будинку Тані, ми допомагаємо їй вибратися з машини, відводимо в під'їзд, садимо в ліфт, веземо на потрібний поверх, дзвонимо у двері і звалюємо. Поки їдемо до об'їзного шосе, Пиж лається й пиляє Риню, де він відкопав це чудо горохове. Грім–баба, іронічно каже Петро Григорович. Бачили, як вона стакан водяри потягнула? — озивається Валік, навіть сучка не скривилася, а як у неї руки трусилися… Після такого… тобою тоже б трусило, розвертається до нього Риня й регоче. Дурак, сміється Валік. Ми заїжджаємо в Петриків з боку Дружби, ідемо тихою вуличкою, по обидва боки якої стоять велетенські цегляні коробки дво–і триповерхових будинків, обнесених бетонними та металевими огорожами, проїжджаємо вглиб півкілометра. Приїхали, каже Валік і розраховується з таксистом. Це твоя хатинка? — здивовано запитує Риня, дивлячись на триповерховий особняк із білої цегли, да, тут можна цілий під'їзд поселити. Це наша дача, пояснює Валік, а живемо ми в отій хаті, показує на сусідню громадину з білої цегли та з червоним дахом, більшу на поверх і з великими красивими колонами при вході. Заходимо на велетенське подвір'я і всередині помічаємо три гаражі й цілу купу господарських приміщень. Ув, да тут можна у футбол грати, захоплено каже Юра Пиж, на який хуй вам стільки гаражів? Один старого, показує Валік, другий сестри, вона з чоловіком живе з нами, а третій буде мій, там поки–що стоїть старий «бобик», батяня на качки й лисиці ним їздить зі своїми друганами. Куркулі, кажу іронічно, а Петро Григорович голосно регоче. Валік просить говорити тихіше, бо донька сестри вже спить, потім відчиняє свою «дачу», вмикає в коридорі світло, ми заходимо в прохолодне приміщення, у вітальні накрита хороша поляна, від величезної кількості страв, напоїв нам аж переймає дух. Серйозний хід. Через кілька хвилин приходить заспана сестра Валіка, довго бурчить, запитує, чого так довго, картоплю, голубці треба буде розігрівати. Сідаємо за стіл. Моя голова розвалюється ще більше, пити особливо не хочеться, Валік приносить таблетку від балди, каже, сильна таблетка, біль пройде швидко. Петро Григорович, дивлячись на наїдки, задоволено потирає руки, бере пляшку коньяку, відкриває й наливає в чарки. Я телефоную додому, ніхто не підходить до трубки, чекаю ще кілька гудків, бляха, чьо так довго? певно, сплять, нарешті беруть слухавку, заспаний голос матері, кажу, що прийду зранку, вона перелякано запитує, шо сталося, де я знаходжуся.
«Ясний перець, шо на білому світі», — відповідаю роздратовано, бо в таких ситуаціях із матір'ю розмовляти просто нестерпно.
«Толя! Толя! У що ти знову вляпався? Ти де?»
«У мене все добре. Сиджу за столом, на дні народження. Їм. Смачно. Па» — кладу слухавку.
Петро Григорович виголошує тост за «найкращого друга» (?) Валіка. Опаньки, ніколи б не подумав, що цей суддівський син — його найкращий друг, я думав, що найкращими друзями є ми. Мовчки дивлюся на Риню, він також кидає здивований погляд на мене. За останній місяць Петро Григорович помітно віддалився від нас, рідко приходить на зустрічі, коли йдемо гуляти в центр, на озеро чи коли трусимо випадкових чортів на бабло. За Валіка! — підхоплює Пиж і випиває. Риня нахиляється до мене й шепоче на вухо, показуючи на Пижа, що Юра бухає, хоче зав'язати з наркотою. Після чарки коньяку почуваюся гидотно, мною трухає, наче від лихоманки, в голові клинить від болю, а моя нещасна свідомість схожа на атомний реактор у роботі. Через десять–п'ятнадцять хвилин стає ще гірше, йду в туалет, в унітаз летять мариновані грибочки, м'ясний салат, копчена ковбаска, інша хуйня, якою закусував. У великому дзеркалі розглядаю свою пожмакану, запухлу, почервонілу харю, від перенапруження під очима потріскали капіляри, які повискакували червоними кров'яними цятками, дашок шумить, ні про що не хочу думати: ні про завтрашню сварку з матір'ю через те, що не ночую вдома, ні про лекції в бурсі, які доведеться прогуляти, ні про вечірку в Ляні… Завтра я буду в неї вдома! Я про це й забув! Як мене харить від бухла і цього дебільного вечора! Прохолодною водою з крана вмиваю обличчя, набираю її в пригорщі і п'ю з долонь, полощу рота, ху, трохи легше, через кілька хвилин мене знову тягне стругати, зігнувшись у три погибелі над унітазом, вичавлюю з себе всілякі шматки незрозумілого походження… О, здається пішла смажена печінка, слава богу — все. Повертаюся за стіл, Риня турбується, чьо такий блідий, як крейда, кисло посміхаюся, а Валік здивовано дивиться на мене й каже, що мене всього трусить. Да? А я навіть не помітив. Пропонують випити, але від однієї думки, що знову доведеться заливати в себе кір, стає не по собі. Валік каже, щоб я падав на диван біля вікна, перекімар, стане легше. Лягаю відразу за їхніми спинами, мене, здається, накривають ковдрою, очі злипаються самі, не знаю, чи сплю, чи марю. Здається, говорять про Коновала, він мудак рідкісний, із кожним днем опускається все більше; здається, говорять про нашу бригаду, в ній є багато лосяр, яких треба відшити; потім чую голос Рині — нам нада робити серйозні діла, а не повзати даунами по вулицях і займатися мілюзгою; здається, говорять про мене, сміються, кажуть, що Толян зараз схожий на невинне немовля.
Я бачу Ляню, вона спокійна і мовчазна, сидить на гойдалці, злегка погойдується й сміється, хочу простягнути до неї руки, але вони ніби паралізовані; дратуюся, викрикую на ціле подвір'я, борсаюся, силкуючись звільнитися від скутості, нічого не виходить, руки наче зрослися з тілом. Ляня очікувально дивиться терплячим зором, наче хоче спитати — коли нарешті підійдеш, ну, підійди… я відкриваю рота, аби вимовити, що це тупі жарти з моїми руками, які мене не слухають, але не вимовляю жодного слова, бляха, жодного слова! Натомість бачу, як вона встає з гойдалки, нічого не каже й зникає в темряві подвір'я, а там — далеко–далеко — мої друзі співають «Ой хмариться, туманиться…». Ляня обертається на віддалі, але я не можу розгледіти її обличчя.
13
Прокидаюся після полудня, нерухомо лежу на ліжку й дивлюся на недоклеєну картинками стіну. Відчуваю приглушений, каламутний біль у голові, мабуть, не стільки від алкоголю, скільки від порушеного режиму дня. Туманно пригадую, як зранку швагро Валіка підвозив мене на срібній «дев'ятці» в центр, де я пересів у 5–й тролейбус і поїхав до себе на Вам, як потрапив у свою квартиру, матері вже не було, пішла на роботу, а вітчим хропів, наче трактор, як я прийняв холодний душ і мною калатало, мало серце не вискочило, як із роботи телефонувала розгнівана матір і кричала, щоб негайно йшов у бурсу. А ше пригадую, як прокинувся вітчим і, помітивши мій важкий стан, збігав у гастроном за пляшкою, але я відмовився пити. Найбільше пам'ятаю, як біля десятої засинав, довго, важко, сопів, перевертався, гнівався на гамір дня, на сигнали автомашин і щебетання птахів, на галасливі балачки на кухні вітчима з друзями–хануриками, котрі позбігалися на його пляшку. Було настільки кепсько, що я навіть не мав тяги з ними сваритися й виставити їх за двері квартири; хотілося якомога швидше заснути і забути про вчорашній жахливий вечір, довбаний Петриків, дикий біль у голові, забути про все, що тільки можна забути. Телефон. Довгі, нестерпні гудки. Здіймаю слухавку — мати — говорить спокійно, каже, що скоро прийде з роботи, сьогодні відпустили на півгодини раніше, запитує чи поїв; «да» — брешу, бо якщо скажу «нє», то вона двадцять хвилин перераховуватиме, що є в холодильнику.
«Щоб завтра обов'язково пішов в училище. Чуєш? Інакше я тобі покажу…» Да, ти мені покажеш — думаю про себе, але не маю бажання говорити. «І щоб готувався мені до екзамену… бо виженуть! Чуєш? Виженуть…»
«Да».
«Що ти мені «дакаєш»!? Роздакався… Щоб я більше такого не бачила! Чуєш? Роздакався… ще мало каші з'їв…»
Відчуваю, що вона знову заводиться, а тому в розмову не втручаюся.
«Да».
«Пияцюра… — каже вона, — я ніколи не думала… Ой, мене директор викликає, па».
У роті кислувато–гіркий присмак. Знову приймаю душ, чищу зуби, але це мало допомагає, бо почуваюся млявим, пригніченим. Зустріч із Лянею уявляю притуплено, наче ми два випадкових зубчики на різних шестернях механізму, котрі мають перетнутися в одній точці й знову розійтися. З Ринею й Капустою зустрічаюся через півгодини біля гастроному «Київ», купуємо в ньому продукти, цукерки, вино, горілку й ідемо до Ляні. Капуста каже, що Ляня сумує, бо ти рідко телефонуєш. Не можу нічого пояснити, не знаю про що розмовляти по телефону з дівчиною. Риня кладе мені руку на плече й шепоче: Толян, сьогодні вночі вона буде сама, ти готовий? Завжди готовий, відповідаю вдавано весело. Ця звістка трохи непокоїть, бо я ще ніколи не був із дівчиною… Головне розслабитися, сміється Капуста. Розслабитися, да, це правда, головне — розслабитися. Ляня відчиняє двері радісна й красива, вітається з Капустою, Ринею, на крок підходить до мене, злегка цілую її в щоку, вона одразу знаходить мій рот напіврозтуленими устами. О! Яка вона класна! Риня напівшепотом відвалює на нашу адресу невинний жарт, Капуста хихикає. Розгублено дивлюся на їхні веселі фізії й густо червонію. Хлопчик соромиться, каже Капуста, і Риня пирскає зі сміху. У квартирі відчутний запах смаженого м'яса. Заходимо до вітальні, де накритий невеликий столик: кілька салатів, старанно порізана домашня шинка, ум, ням–ням, ковбаска, голландський сирок, мариновані огірочки, помідори — все це повертає мені добрий настрій, якого не було зранку. Відчуваю нестерпний голод, кров починає рухатися по тілу дужче. Риня йде на кухню, аби поставити пляшку в морозилку, Капуста виходить за ним. Ляня стоїть спиною до вікна й напівобертом до мене, кидає впевнений, рівний погляд, усміхається, злегка оголює білі рівні зуби: ну? дурачок, чого ти не дзвонив? Переминаюся з ноги на ногу, наче школяр молодших класів, який вчинив шкоду, й не знає, що відповісти. Толян, гукає з кухні Риня, відкривай вино; да, да, зараз, я знаходжу на столику штопор і беру пляшку. З'являється Риня з Капустою, вони обіймаються й ніби глузливо дивляться на мене й Ляню, перекидаються між собою змовницькими поглядами. Шо в них на умі? Риня, принеси ножа, кажу йому, треба обгортку здерти з горлечка пляшки. Капуста розпитує в Ляні, які продукти вона використовувала для салатів, потім запитує, що так смачно пахне з духовки, а Ляня усміхається, це невеличкий сюрприз. Бабський триндьож набирає обертів, і їм уже ніхто не потрібний, Риня кличе мене на перекур, виходимо на балкон, зачиняємо за собою двері.
Ну, уважно дивиться, як тобі мала? Нормально, відповідаю, але це, мабуть, виходить невпевнено, бо в очах Рині спалахує іронічний вогник. Він озирається, чи щільно закриті двері, нагинається до мого вуха: Толян, ти хоч бачиш, як вона на тебе дивиться? Толян, вона готувалася до зустрічі з тобою, як до якогось сраного свята, закурює Риня, ти повинен це оцінити. Мовчу, бо розумію, що це правда, на душі стає краще. Вдихаю на повні груди повітря й відчуваю, як тремтить усе тіло. Глибоко затягуюся, не хочу, щоб це хвилювання бачив Риня. Мене охоплює незрозуміла, солодка, моторошна тривога, я не знаю, що буде через годину, другу, через добу… це бентежить і п'янить водночас. Риня плескає мене по плечу — все буде повний ґут, і повертається до кімнати. Самотньо стою на балконі й курю, дивлюся на гойдалку, на якій сиділа Ляня, згадую наш перший вечір і усміхаюся. Цей спогад здається найважливішим, про що останнім часом думаю. Підходить Капуста — пішли, всі тільки на тебе чекають. Толян, сміється Риня, розвалившись на дивані, ти що, Ляні боїшся? сховався на балконі. Ха–ха, прикриває рота рукою Капуста. Чесно кажучи, приємно, що ти про мене непокоїшся, відповідаю Рині й сідаю біля Ляні. Риня наливає дівчатам червоне вино, а нам горілку. Після чарки моє нутро ніби прокидається, збадьорюється, ще після однієї — забуваю про втому, яка підкорила моє тіло за останню добу: починаючи з хорошого «бухен–вальду» водочкою на скачках на «Оріоні», в дитсадку та на хаті у Валіка, аж до мого пробудження зі сну опівночі (нівроку попили). З кожною хвилиною стаю розкутішим, намагаюся жартувати і сміятися.
— Морозко пройшов? — дивиться на мене Риня.
— Да. Вже легше.
— Тобі погано? — запитує Ляня.
— Було погано, — сміється Риня й додає, що я вчора перебрав. Ляня й Капуста переглядаються, розпитують, а що вчора було й де вас носило. Знічуюся, сором'язливо усміхаюся, бо Ляня кокетливо й водночас прискіпливо не зводить із мене очей. З кожною хвилиною розумію, що між мною й Лянею скорочується та внутрішня дистанція, яка раніше здавалася довгою й важкою, через що почувався невпевнено. Стежу за нею: Ляня злегка відкинулася на спинку дивана, нахиливши голову вправо, розкішне волосся рівним потоком спадає вниз, дивлюся на гарячий блиск в її очах, час від часу відкритий, чистий погляд зацікавлено зупиняється на мені й відразу стає серйозним, спокійним і ніжним. Ляня підводиться і йде на кухню. Невдовзі повертається, на столик ставить фаршировану качку на металевій таці. Капуста від задоволення, йой, аж підскакує, а Риня потирає руки й бере пляшку. Ми відвішуємо Ляні цілу купу компліментів, а вона усміхається й дякує. Це ми маємо дякувати, вигукує Риня, тримаючи в руках чарку. Випиваємо за здоров'я Ляні, вона не зводить з мене очей. Перехиляю. Качка — ням–ням.
…пауза; да, сьогодні це трапиться… нутром чую, а чюйка рідко коли підводить; сьогодні я вперше буду з дівчиною. Риня, бовдур, знову занадто часто наливає. Непомітно оглядаю Ля–ню, а коли вона зводить на мене погляд, одразу роблю заклопотаний вигляд, наче уважно слухаю Капусту чи Риню. Дивно, за весь цей час говорять тільки вони двоє. Толян, звертається до мене Капуста, альо, ти де? повернися, ми тут. Риня заливається сміхом, каже, він, мабуть, у нірвані, а я тільки по–дурнуватому усміхаюся до Ляні. Після перекуру Риня знову бере пляшку й наливає, я кидаю йому маяки, щоб не газував, курва, скільки можна, ми ж сюди не бухати прийшли, а то наклюкаємося, як свині, і все почнеться знову, обструганий під'їзд, побиті мордяки випадкових чортів, дикі співи до ночі… «Ти повинен сьогодні взяти її на абордаж, вона готова» — згадую слова Рині, які він говорив на балконі. Сидимо, як на похороні, усміхається Няня, зараз поставлю музику. Тільки не «Modern Talking», каже Риня, мене від цього харить. Я таке не слухаю, з нотками зневаги в голосі каже Ляня, підводиться, підходить до невеликої тумбочки, на якій стоїть магнітофон, ставить касету. З перших же звуків ми з Ринею переглядаємося, бо те, що ми чуємо, далеке від тієї лажі, яку полюбляють дівчатка. Це ж «Clash»! Правда? — здивовано каже Риня. Да, підтверджую його слова, а потім звертаюся до Ляні: це тебе мама з татом навчили таке слухати? А це має значення? — чи то іронічно, чи то агресивно запитує вона й чекає на мою реакцію; пауза; мовчки дивиться, наче прагне збагнути мій погляд, я густо червонію. Риня й Капуста замовкають, спостерігають за нами, як ми не зводимо одне з одного очей. Поставте щось спокійніше, просить Капуста. Ляня шукає касету, ставить Патрицію Каас. Стає трохи нудно й незручно, а Риня з Капустою, як на зло, мовчать і обіймаються. Невдовзі Ляна встає, бере порожні тарілки й несе їх на кухню. Виходжу за нею. «Ляня», тихо кажу й ледь торкаюся її рівної спини. Вона різко обертається й кидається в обійми. «Ляня», знову шепочу, але вона затуляє пальчиком губи: мовчи. Ми цілуємося, Ляня тримає мене за голову, наче дитину, і це мене ще більше збуджує. Я занурююся губами в її долоні, обсмоктую пальчики й шепочу всілякі ніжності. Потім ми довго дивимося одне на одного, й Ляня каже: у тебе дуже гарні, глибокі очі, в них можна втонути. Я тримаю її за стан і відчуваю, як у мені гуде кров.