– Ой, погляньте, подруженьки: два волоцюги прибилися до нашого городища. Ледь ноги волочать. Один – на двох, інший – на чотирьох. Може, підсобити чим, чоловіче?
Незважаючи на те що Чеслав ледь увійшов у ті літа, коли підлітки стають юнаками, у ньому вже вгадувалася чоловіча краса. Натренована у ратних ігрищах, загартована полюванням струнка й висока статура, міцні руки та цілком уже чоловічі плечі вирізняли його серед однолітків. І це не могло не викликати захоплення в дівчачої частини городища. Не раз погляд його сіро-зелених очей обпікав обличчя красунь, запалюючи їх маковим цвітом. Не одне дівчаче серце починало частіше битися, помітивши Чеслава.
А красуня та реготушка Зоряна, донька Зимобора, ніколи не пропускала нагоди зачепити хлопця жартом-шпичкою:
– Ой, мовчить, дівчатонька, наш любчик приблудний, тільки очима жалить. Та нам те дарма!
І знову вибух сміху.
– Мабуть, щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, – підтримали Зоряну подруги.
– Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, – не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.
Ох, краще б він мовчав!
– Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, – загаласували всі разом.
– То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.
– От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, – знехотя відбивався юнак.
– Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.
– Хто б говорив, кикимори!
Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.
Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.
– Еге-гей, єй, єй!.. Дай на конику покататися Вишаті! – побачивши Чеслава з Вітром, закричав той.
– Відчепись, Вишато, не до тебе нині, – відмахнувся від чудного, як від настирливої мухи, Чеслав.
– Ну дай, Вишата вміє на конику скакати, – ішов за ним і канючив хлопець.
– Утомився мій коник. Сил у нього немає скакати, – терпляче пояснював Чеслав.
Йому не хотілося кривдити убогого.
– Ну й не треба. У Вишати свій коник є. Ще кращий за твого, – схопивши різочку із землі, хлопець осідлав її та, прилаштувавшись у хвіст Вітрові, «поїхав» за ними.
Проїхавши якусь частину шляху за Чеславом і його конем, Вишата раптом знову заволав:
– Еге-гей! Поганий твій кінь, не скаче зовсім. А ось мій, глянь, як скакати вміє! – Зробивши коло навкруги Чеслава та його коня, Вишата ще раз гикнув на все горло й «поскакав», вибрикуючи на лозині, геть, лише пил закурився з-під його ніг.
Нарешті Чеслав дістався свого дому. Він був більшим за інші, як і належало голові Роду. Складений із потемнілих від часу дубових колод, місцями біля землі порослих мохом, це все ще був міцний дім, у якому народилося, виросло, славно прожило й пішло до мертвих не одне покоління його пращурів. Як і колись, із дверей його курився дим від хатнього вогнища, а сам дім дивився на городище та його буття вузькими отворами-віконцями, прорубаними в стінах, щоб денне світло потрапляло в його затишне нутро.
Прив’язавши Вітра під навісом та кинувши йому свіжого сіна, Чеслав поквапився до дому. На порозі його зустріла Голуба.
– Повернувся…
– Їсти дай!
Голуба була дочкою бранки, яку колись давно привели в їхнє городище після сутички зі степовиками. Чужинка жила в городищі, допомагаючи громаді по господарству, виконуючи всяку жіночу роботу. Через кілька років служби вона вважалася вільною й могла йти на всі чотири вітри. Але жінка залишилася. Чи то не було куди йти, чи то народжена дочка стала каменем, що змусив залишитися. Батька Голуби ніхто не знав. Жінка так і не зізналася, від кого народила. Безсумнівним було одне: батьком був хтось із чоловіків селища. Жінки після цього почали коситися на неї. Адже батьком міг бути чоловік будь-кого з них. А жінки племені не любили ділитися своїми чоловіками. Та Великі, мабуть, почули їхні страхи та побоювання. Якось узимку жінка тяжко занедужала й злягла. Пропасниця швидко зробила свою справу…
Коли мати Голуби вмерла, Велимир пожалів дівчинку і взяв до себе в дім.
Тепер вона із сухореброї, нікудишньої сироти, якою була в дитинстві, перетворилася на розквітлу ніжним першим цвітом дівчину. Спокійна та слухняна Голуба дивилася на довколишній світ уважними, незвичними для цих місць карими очима – материнський спадок. Сплетена з червоно-білих ниток смужка, що перехоплювала чисте, ледь засмагле чоло й занадто темне як для місцевих жінок волосся, теж були нагадуванням про матір, що потрапила сюди з далеких місць. Тиха й вправна, дівчина спритно поралася в домі Велимира, допомагаючи господарювати.
Переступивши поріг, Чеслав підійшов до столу, сів на широку лаву і скинув оком на рідні стіни. Яким би лісовим волоцюгою він не був, а повернення додому завжди наповнювало його якоюсь теплотою й добрим спокоєм. Ці темні, просяклі за багато десятиліть димом вогнища колоди-стіни були для нього пуповиною, що зв’язувала з пращурами, які дали життя нині живому родові.
Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі – прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.
З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.
Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.
– А де батько?
– Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. – Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: – Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.
Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.
– Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, – із цими словами Велимир увійшов у дім.
Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках – сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.
За спиною Велимира стояв Ратибор – старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.
Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:
– Ось і наш Чеслав додому приблудився, – потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.
Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.
– Де був, сину? – буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.
– Полював, батьку, – постарався так само спокійно відповісти Чеслав.
Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:
– Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.
– Не добув я нічого нині, – уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.
– Голубо, принеси-но води зі струмка, – раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.
– Так ось же вода, – зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.
– Я сказав: свіжої, зі струмка, – у його голосі тепер зовсім не було м’якості. – А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.
Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.
– Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… – Велимир уважно подивився на сина.
Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.
– Ну, то й що, і таке буває, – продовжував Велимир. – І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?
– Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, – похнюпившись, тихо відказав Чеслав.
– А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?
І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг – батькові відповідати треба.
– Я вже не дитя нерозумне, – спалахнуло обличчя юнака.
Чеслав не хотів брехати батькові, але правду сказати про своє полювання зараз не наважувався. Не час був.
– Отож то. Дитя побив би, повчив уму-розуму та й годі, – від синівської впертості гнів Велимира уже був готовий виплеснутися назовні, але він ще намагався вгамувати його. – Не сам живеш – у родині, у громаді. І я повинен знати, де ти пропадаєш.
– Тож я вже давно на полювання сам ходжу.
– І я знав завжди про це! – все-таки не стримався й хряпнув кулаком по столу Велимир.
– Ой, а чого це ви в темряві сидите? – до будинку ввійшла Болеслава.
Наблизившись до вогнища, вона підкинула хмизу. Від вогню, що отримав свіжу поживу, одразу зробилося світліше. Від нього жінка скіпкою запалила плошку з жиром, що правила за свічник.
Болеслава була сестрою Росави, другої дружини Велимира, матері Чеслава. Життя розпорядилося так, що голові Роду не щастило з дружинами. Першу, матір Ратибора, задерла в лісі ведмедиця, коли баби по гриби ходили. Вони випадково натрапили на клишоногу з дитинчатами, і та кинулася на жінку, оберігаючи своїх малят. Отак малолітній Ратибор залишився без матері, а Велимир – без дружини.
Переживши втрату, Велимир узяв собі другу жінку – Росаву. Через якийсь час вона зрозуміла, що носить під серцем дитя. Велимир радо зустрів цю новину. З першою дружиною їх з’єднали, коли вони були ще зовсім юними й мало що розуміли у своїх почуттях. Були молоді, і їх просто тягло одне до одного, повних сил і бажання.
Другу дружину Велимир обирав уже сам, довго придивлявся, об’їжджаючи сусідні селища та хутори. І нарешті знайшов. Видна собою Росава запала йому в душу одразу, але він вичікував якийсь час, перевіряючи, чи не примхи це. Він ставився до неї із захопленням і ніжністю – почуттями, що їх рідко виявляли до жінок його родичі. Він жалував її! Тендітна, на відміну від більшості жінок племені, міцно збитих і сильних, Росава нагадувала Велимирові квітку лісової конвалії.
Коли молодій жінці настав час народжувати первістка й почалися перейми, покликали найдосвідченіших у цих справах бабів Роду. Але Росава кричала та металася в потугах півдня, а розродитися ніяк не могла. Тоді Велимир, порушуючи заборони волхва Колобора, вирішив покликати стару Мару. Але й вона нічим не змогла допомогти. Наприкінці дня знесилена Росава стала вгасати.
– Пращури кличуть її, – винесла свій безжальний вирок Мара.
Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:
– Дитя ще живе, ворушиться…
Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.
– Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, – прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.
Вона куйовдила його волосся, як тоді, коли їм здавалося, що вони разом дійдуть до кінця свого шляху й ніщо вже не зможе перешкодити цьому.
Якоїсь миті Велимир відчув, що рука його коханої дружини безвільно впала поруч із його головою. Він важко підвівся.
– Дитя має жити, – глухо сказав він Марі й попрямував до виходу.
Біля порогу він зупинився, ще раз глянув на Росаву й вийшов.
Тоді Мара взяла гострий ніж і, встромивши його в живіт породіллі, вирізала дитину з черева Росави. Так з’явився на світ Чеслав. Мара винесла його з будинку, крикливого, загорненого в полотно, залитого материнською кров’ю, – не відав, що коштував своїй матері життя. Жінка передала дитя до рук Велимира.
– Хлопчик.
Велимир глянув на сина й відвів очі.
– Візьми, – віддав він дитину Марі й пішов геть.
Повернувся він лише наступного дня. Де вештався і що робив – нікому про те відомо не було. Але ще кілька днів після похорону Росави він не міг підійти до видовбаної з дерева колиски, де лежала дитина, його син. За хлопчиком доглядали жінки, намагаючись напоїти розведеним козячим і коров’ячим молоком, але він часто плакав, немов відчуваючи втрату матері. Цей плач не давав спокою його батькові й усій окрузі. І якось уночі Велимир не витримав і, взявши сина на руки, почав заспокоювати. Пригорнув його до грудей і носив хатою, заколисуючи, поки не розвиднілося. Тільки тоді він відчув, яка дорога йому ця безпомічна істота. І разом із цим до нього прийшло відчуття, що цей горластий хлопчик – усе, що залишилося йому, окрім хіба що спогадів, від коханої, від його Росави.
За кілька днів у їхньому домі з’явилася Болеслава – рідна сестра Росави. Тяжка доля лишила свій безжальний слід і на сестрі загиблої. У неї самої тільки-но померла дитина, а до її народження річка забрала чоловіка. Болеслава почала годувати Чеслава й надалі замінила йому матір. Жінка залишилася в будинку Велимира й після того, як хлопчик підріс, стала господарювати й наглядати за двома паливодами й Велимиром. І тільки коли після декількох років самотності Велимир привів у дім третю дружину, Болеслава повернулася в городище своїх родів.
Але й третю дружину судилося втратити Велимирові. Після народження дочки на неї напала пропасниця й жінка згасла, як скіпка. За день не стало й дитини.
Тоді знову повернулася в дім Велимира Болеслава.
На прохання Велимира волхв Колобор розпалив родове багаття і запитав Великих про напасті, що переслідували дружин ватажка. Поспілкувавшись із Великими, Колобор переказав Велимирові їхню волю: не буде йому щастя з дружинами. Велимир вирішив не суперечити більше волі Великих і не шукати собі нової жінки. Як чоловік ще в силі й при бажанні, він почав жити з Болеславою. У городищі якщо про це й говорили, то потайки, побоюючись суворої вдачі Велимира…
З появою Болеслави Велимир не став продовжувати розмови із сином, гадаючи, що й того буде досить для науки, а до того ж знаючи, що жінка все одно буде на боці свого годованця. І хоч ніколи не посміє суперечити йому, чоловікові, та своє мовчазне невдоволення й незгоду зуміє виявити. Можеш бути певен. Жінки це вміють. І тому, ще раз суворо зиркнувши на сина з-під насуплених брів, пішов спати.