Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.
– Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. – іржав, немов кінь, Борислав. – А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..
Кудряш від розпачу опустив голову.
– Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, – навмисно суворо сказав Чеслав. – І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.
Після слів Чеслава сміх змовк.
– Кудряш – мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.
Таких не знайшлося.
Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.
– Спасибі тобі, – шепнув він другові.
– Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…
– Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж – самого вовка!.. – зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.
Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих – головних богів їхнього племені: Даждьбога – бога сонця, Сварога – бога неба й усього сущого та Перуна – бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) – трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.
– У мене аж мурашки по спині забігали, – не втримався Кудряш.
– Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, – обірвав друга Чеслав.
– Тихіше!!! – шикнув на хлопців Сокіл.
Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним – ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.
Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:
– О, великі наші владики, батьки й захисники, Рід наш і плем’я наше просить прийняти дарунки-жертви на честь вашу і дати згоду та благословення ваше на Посвяту цих юнаків у чоловіки з усіма правами й обов’язками, заповіданими предками нашими. Чи гідні вони цього, Великі?..
Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.
– Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, – остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.
Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі – земне, небу – небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.
– Великі благословили нас на Посвяту, – вигукнув Колобор. – Слава їм!!!
– Слава!!! – загукала юрба.
– Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, – звернувся волхв до юнаків.
Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.
Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..
І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.
Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.
Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.
Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.
– Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, – з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.
Ним був Чеслав.
Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:
– Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.
Колобор відрізав по шматочку від серця й печінки вовка й засунув у рот Чеславові. Хлопець без коливань почав жувати живу плоть звіра. Те, що нещодавно могло здатися йому зовсім несмачним, наразі розбудило в ньому почуття голоду. Несподівано для самого себе він загарчав диким звіром. Присутні на церемонії схвально привітали цей рик. Помічники волхва у цей час, наперед зануривши руки в черево вовка, почали обмазувати тіло Чеслава кров’ю звіра. А волхв продовжував церемонію.
– Син племені й роду нашого, настав час умерти хлопцеві в тобі й відродитися чоловікові, гідному пам’яті й слави предків наших. Нехай усе, що робило тебе слабким, помре зараз в утробі звіра священного, а те, що зробить тебе сильним і мудрим, з’явиться мирові з тобою новонародженим.
Колобор, узявши чашу з вовчою кров’ю, капнув трохи на чоло Чеслава. Юнак відчув, як тягуча рідина насунулася йому на очі й завісою закрила їх… На якийсь час його залишили в спокої, піддаючи ритуалові інших юнаків.
Зрештою всіх сімох, осліплих і змінених, взяли під руки й кудись повели. Уся юрба жваво рушила слідом, за межі капища. Поруч на галявині вже горіли інші багаття. Чеслав не бачив, що їх підвели до чудовиська: з одного боку воно мало пащу Вовка Вогненного, а з другого – Змія-Велеса. Тулуб же був один – дерев’яна колода з видовбаною серцевиною.
Тут Колобор почав співучим голосом закликати милість богів Великих і предків племені, аби допомогти народитися чоловікам славним і нагородити їх якостями гідними. Усі присутні підхоплювали слова волхва та повторювали їх так само співучо. Помічники Колобора першим заштовхали до величезної пащі Вовка Вогненного Чеслава.
Юнак відчув, що опинився затиснутим з усіх боків у колоді. Трохи звикнувши, він почав поповзом просуватися вперед дерев’яною утробою чудовиська. Це було важко, бо видовбаний зі стовбура дерева тулуб був тісним і погано обробленим. Чимало саден, синців і ран залишалося на тілі хлопця. До того ж юнак відчув, що йому не вистачає повітря, а випитий раніше напій, здавалося, злився з його кров’ю, і ця вогненна суміш от-от закипить у його нутрі. Перед його і так уже невидющими очима попливли різнобарвні кола…
Зненацька Чеслав відчув, що його змучене випробуваннями, поранене звіром і колодою, втомлене тіло знайшло легкість. Юнак почув, як тихий, але владний голос наказав йому: «Уперед!» Він напружився й сам не зрозумів, як опинився за межами колоди. Раптово здійнявся вітер, підхопив його, мов пір’їну, і, втягши в осяяний небаченим раніше неземним світлом вертлявий струмок із повітря, поніс по ньому. Назустріч юнакові полетіли дерева, кущі, густа трава, галявини в лісі та люди, неспокійна річка з кольоровими берегами й кам’яним стрімчаком, тихі озера й пагорби, а далі – хати в селищах і знову люди… Чеслав не одразу зрозумів, що все це йому давно знайоме – ще, напевно, з народження. А всі ці люди – його родичі та близькі, а хлоп’я, що було серед цих людей, – то він сам. Крізь нього мчав вихор його спогадів: усі, хто колись його вчили та наставляли, усе, що до цієї години осяг його допитливий розум. Потім чомусь з’явився вовк, якого він убив і приніс у дарунок Великим, і вовчиця… Але раптом видіння змінилися. Замигтіли небачені місця, події, незнайомі люди. Чеслав намагався запам’ятати, збагнути побачене, але його політ дедалі пришвидшувався, і незабаром усе злилося в якийсь дивовижний небачений вир.
Раптом цей вир завмер і, поступово танучи, перетворився на світлу завісу, за якою Чеслав відчув небачений, неосяжний простір. Такий величезний і страхітливий своєю безмежністю, що він почув, як його серце, яке досі билося щосили в грудях, сповільнило свій ритм і якоїсь миті зупинилося зовсім. Раптом за завісою він розрізнив нечіткі тіні, що ледь рухалися, і вся його увага зосередилася на них. Його слух уловив їхні голоси, багато голосів, таких незвичайних, заспокійливих, сповнених тепла, що поступово страх, який оволодів ним, відступив, а потім і зовсім зник. Його серце знову почало битися спокійно й розмірено…
Він не розрізняв, що шепотять йому ці голоси, і не міг зрозуміти, кому належать тіні, але чомусь йому здалося, наче він відчув, що там, серед них, є одна, ось та, від якої йде якесь світіння, що вабить, отож саме вона належить його… матері. Так, він ніколи не бачив її, але зараз знав, точно знав, що вона там і теж шепотить щось йому, а разом із нею й інші давно зниклі, чия кров тепер тече в ньому. Він напружився, намагаючись розрізнити, зрозуміти, що ж говорять йому ці тіні, але від цього завіса миттєво втратила свій спокій і все знову перетворилося на рухомий вир. Повітряний струмок, яким він мчав, різко втяг його у свою глибину. Він відчув, що вже не летить, а падає… Він злякався, що ось-ось упаде і всьому настане кінець. Усьому побаченому, навколишньому і йому самому. Попереду він побачив землю й весь зіщулився, очікуючи неминучого удару. От і удар…
Опам’ятавшись, Чеслав не одразу зрозумів, де він. Як не намагався, юнак не міг розплющити очі, але, помацавши руками, відчув, що поруч дерево. Тоді зрозумів, що все ще залишається в череві чудовиська.
Що це було – марення чи дійсність? Чеслав протер долонею очі, знявши полуду засохлої, в’язкої крові. Попереду, де закінчувалася колода, билися відблиски багать. Чеслав поповз до виходу…
Коли юнак наполовину вибрався з пащі Змія-Велеса, у юрбі пролунав радісний лемент, що привітав нановонародженого. Чеславові здалося, що його подорож черевом священного чудовиська тривала вічність. Але виявилося, що це не так. Минула лише мить. Так само яскраво палали багаття, так само співуче звучали заздравиці богам Великим.
Ритуал тривав. Помічники волхва – Миролюб і Гаразд – одразу гострими ножами взялися зрізати з його голови волосся. Довгі пасма стятим колоссям рясно сипалися в траву. І тільки коли голова юнака зробилася схожою на голову немовляти, кілька рук підхопили його й, витягши з пащі Змія, опустили на землю.
Слідом за ним під загальні крики схвалення з пащі Змія-Велеса виймали одного за одним інших посвячених. От тільки зі здорованем Добром вийшла затримка. Дуже вже тяжко йому було протиснутися крізь вузьку колоду. Але насилу він усе-таки вибрався.
До Чеслава підійшов старий Сокіл.
– Пишаюся, Чеславе! Не підвів старого, Лісовик тебе… А-а! – махнув рукою задоволений учитель.
Він повісив на шию посвяченого молодого чоловіка лапу звіра, якого той добув, і накинув на нього шкуру вовка, якого власноруч убив узимку.
Чеславові була приємна така похвала від самого Сокола, але він був стомлений, а в його голові гуло. Йому ще раз піднесли священну чашу, і він зробив ковток…
Тепер юнак відчув, як напій крижаною рікою гасить попередній вогонь, що розходився всередині. У голові Чеслава прояснилося, а всі почуття ще більше загострилися. Він міг чітко розрізнити те, що приховувала від інших темрява ночі: до різноманітних запахів лісу й багаття додалися вологі запахи річки, пахощі квітів і трав на далекому лузі, і навіть запах козулі, що причаїлася на ніч серед папоротей, – він відчував. Його слух вбирав усі шуми лісу й околиць, нечутні людині. Юнак зрозумів, що з якоїсь не відомої йому причини має тепер у собі силу й спритність звіра, убитого ним напередодні.
Знову вдарили бубни. Чеславові випала велика честь почати ритуальний танець на честь Посвяти. Він, покритий вовчою шкурою, подібно звірові, обережними кроками пройшовся навколо багаття, час від часу завмираючи на місці, ніби прислухаючись, а потім присів, причаївшись. І раптом розпрямився й, скинувши руки, понісся по колу, ніби борючись із невидимим супротивником, підстрибуючи й завдаючи ударів, ухиляючись від невидимої небезпеки…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.