Передмова
Літературні забавки не для забави
Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.
Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.
Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».
Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).
Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.
Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.
Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.
«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!
Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».
Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»
Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.
Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.
* * *
Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже військовим, тому всі ми могли вважатися армійцями.
Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.
У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.
Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».
Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.
Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.
Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.
Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.
А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого, адже так у мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні у комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, немає підстав підозрювати у Славіка запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, усе інше він перепробував за свої тридцять чотири роки холостякування.
Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу!»
Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя не була прибічником поцілунків. «Навіщо розводити це мокротиння?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, уже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, а раніше – завгосп Екскурсійного бюро, видавали запрошення на ялинку, до театру ляльок, у цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, у кількості – одна штука. Коли запрошення припинили заносити в кабінет, Наталя помітила: синок – подорослішав. Свого чоловіка вона вигнала через півроку після народження Славіка, певно, не хотіла й далі «розводити мокротиння». Сама вона висловлювалася щодо цього так: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть трипера жодного разу не приніс».
Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.
Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…
Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»