Микола Гоголь
Тамара Гундорова
«Вечори на хуторі біля Диканьки»: Диявольський Контракт і Культурна Ініціація
Микола Васильович Гоголь (20.03.1809—21.02.1852) народився в Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Неподалік розташувався невеликий хутір Василівка (або Яновщина) — власність батьків Гоголя, Василя та Марії Гоголів. На цьому хуторі й мешкала родина Гоголів-Яновських. Прізвище майбутнього письменника Гоголь-Яновський вказувало на дрібномаєтний шляхетський рід, до якого він належав. Серед його предків значилися і польський шляхтич, що прибрав прізвище Яновський, і колишній могилівський полковник Остап Гоголь, що був навіть певний час правобережним гетьманом. Ближчі родичі, однак, були переважно священиками.
Батько Гоголя після відставки проживав на хуторі Яновщина, згодом працював секретарем у маєтку далекого родича, вельможного російського урядовця Д. Трощинського, що мешкав неподалік у Кибинцях. Василь Гоголь володів даром дотепної розповіді, мав смак до українського гумору. Як і в багатьох інших дрібнопоміщицьких садибах того часу, тут панувала двомовність: українська мова була мовою «домашньою», всі ж офіційні папери, листування, ділові розмови провадилися «високим» стилем, себто по-російському.
У родині Гоголів-Яновських, як і в інших українських дрібномаєтних родинах, була ще жива традиція українського бароко XVII–XVIII ст., себто культура «семінарської освіченості» з її обігруванням у формах вертепу, травестії, орації, трагікомедії «високих» і «низьких» тем людського і божественного життя. Василь Гоголь виявляв цікавість до літератури, йому були близькі і форми сентиментально-чутливих ліричних зізнань, і форми давньоукраїнської комедії з її гумором та моралізуванням. Імовірно, він впливав у гімназійні роки і на лектуру молодого Гоголя. Для домашнього театру Трощинського батько Гоголя навіть писав комедії (одна з них мала назву «Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної солдатом»), сам грав і ставив їх на сцені.
Ранні роки життя Микола Гоголь провів разом зі своїм молодшим братом, який, однак, рано помер. У 1818 році братів віддали до Полтавського повітового училища. Після смерті брата Миколу Гоголя перевели до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька. Не виявляючи особливого зацікавлення до навчання, Гоголь у старших класах захоплюється театром, сам малює декорації, розігрує з особливим успіхом комічні сценки, цікавиться літературними журналами і новими на той час виданнями (так, учителеві словесності гімназисти підсунули розділи «Євгенія Онєгіна», які той з усією відданістю панівним на той час класицистичним смакам і «поправив»).
Закінчивши Ніжинську гімназію, Гоголь 1829 року приїздить до Петербурга, де намагається поступити на державну службу. Він служить канцеляристом, пробує себе актором, учителем, викладачем історії в Петербурзькому університеті. Зрештою — віддається письменницькій діяльності.
* * *
Першим твором, що його 20-річний Гоголь опублікував власним коштом, тільки-но приїхавши до Петербурга, була написана ще в стінах Ніжинської гімназії наслідувальна поема (точніше ідилія в картинках) «Ганс Кюхельгартен». Після нищівної критики, якої зазнала ця книга, Гоголь спалює весь тираж (прикметно, що й кінець свого творчого та земного шляху Гоголь завершить подібним, але вже значно трагічнішим, актом, спаливши рукопис другого тому «Мертвих душ»).
Літературний Петербург, як загалом і вся Європа 20—30-х років XIX ст., був швидше звернений до ідеї народності, аніж до наслідування абстрактної загальнолюдської класики. У цьому народжуваному комплексі романтичної народності вже посіла своє спеціальне місце «українська» тема. Ф. Глинка, К. Рилєєв, В. Наріжний, О. Пушкін, О. Сомов, О. Погорєльський уже значною мірою романтизували українську історію та етнографію. Досить швидко зорієнтувавшись у літературних напрямках, Гоголь готує і видає дві книжки своїх «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831 і 1832 рр.).
Жодна тогочасна книга на українську тематику не мала такого успіху, як «Вечори», і жодна не була так талановито зробленою, як «Вечори». Гоголь свідомо йшов на створення літературного бестселера, вивчивши запити публіки і пропонуючи їй щось на зразок антиків з «малоросійської» старовини. Водночас у цьому був виклик усім досі існуючим побутописцям України-Малоросії, яких народжував тодішній столичний Петербург як центр імперії. Олітературнюючи й естетизуючи український побут, історію, звичаї і повір'я, Гоголь у певний спосіб «продає» свою «старосвітську» Україну імперії. За великим рахунком 22-річний Гоголь і себе клав на вівтар російської державності. Це був своєрідний колоніальний контракт, на зразок диявольського: за ім'я, за славу платилося тим, що було своє, питомо-оригінальне, народно-національне. Так здійснювався розрив між індивідом і родом. Оплачувалося право на романтично-індивідуалістичний естетизм і великодержавне вірнопідданство водночас. Як зауважував відомий український поет і культурософ Євген Маланюк, це був найжахливіший фаустівський варіант «продажу душі чортові»…
Своєрідне відчуження Гоголя від рідного, питомого матеріалу не лишилося непоміченим і породило чимало різних тлумачень. Російський критик М. Полєвой, не знаючи, хто автор «Вечорів», назвав його «міщанином» і «дворянином», який ніколи не виїжджав поза своє помістя. Пантелеймон Куліш, який спершу вважав, що російська література завдячує Гоголеві введення в неї українського життя, пізніше казав, що вся українськість Гоголя — лише відблиск його вражень від народних пісень, а художньої та історичної правди в ній годі шукати.
У XX ст. ім'я Гоголя пов'язується з колоніальним міфом про Україну, ототожнюється з комплексом так званого «малоросійства» (Є. Маланюк). Український міф Гоголя, глибоко індивідуальний і водночас загальнокультурний, виростає із його морально-психологічної життєвої драми. Назвемо цей сюжет Гоголевої колоніальної угоди бісівською спокусою відступництва, або Диявольським Контрактом з Імперією.
Людині властиво «випитувати» сенс цього буття. Іноді навіть докладаючись на чорта як провідника двох світів — реального та ірреального, видимого й сущого. Саме таке «випитування» властиве художньому досвідові Гоголя. Гоголь і сам брав на себе роль посередника, наче з'єднував своїх читачів, не лише тогочасних, а й майбутніх, з безкінечністю Божого провидіння, коли запитував, чи знаємо ми, який Дніпро за тихої погоди, як сумно жити на світі чи куди летить «руська» трійка. Питання, кинуті радше до прийдешнього, що завжди змінюється, аніж до своїх сучасників, виднокіл яких обмежений.
Загалом Гоголь часто прирівнював себе до нуля — «насправді ж єсьм нуль». А один із ранніх своїх творів він підписав чотирма нулями, як пояснював, за числом нулів у своєму імені (Микола Гоголь-Яновський). Так, з одного боку, визнавав, що і є, і нема, а з іншого боку, упертим повторенням «зеро» стверджував свою буттєвість. Так і питання свої ставив, і твори свої писав, а потім спалював, по-бісівськи спокушуючи минущість дарованого Богом людського життя.
Весь художній світ Гоголя, зокрема раннього, ніби стоїть на межі буття і небуття. Таке світовідчуття зародилося ще в дитинстві. Як зауважує один із дослідників Гоголя К. Мочульський, в душі Гоголя первісними були переживання космічного жаху і стихійного страху смерті. На цій язичницькій основі християнство сприймається ним, як релігія гріха й покарання, містерія предвічного людського гріха, проста людська цікавість до того, що заборонене й страшне. На це первісне враження накладалися містичні страхи, боязнь Страшного Суду, меланхолія як настрій упокорення.
Уже звично стало говорити, що особливо глибоке враження пов'язане в дитинстві Гоголя з розповіддю матері про Страшний Суд, про ті кари, які терпить людина в пеклі. Якийсь первісний, ще дохристиянський, глибинний жах перед життям, що є лише покривалом смерті, лишився в нього назавжди. Гоголь, як і барокова людина, весь пронизаний світосприйняттям, у якому трагічно-містичне переживання минущості цього світу поєднується з любов'ю до матеріальної плоті буття.
Відтак центром такого необарокового світу Гоголя стає дуалізм божественного і диявольського. Біс, чорт — чи не головний персонаж «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Цей образ Гоголь брав із народних повір'їв і пов'язував з усім тим франтувато-«чужим», що входило в життя разом із російською бюрократично-імперською системою, наприклад, у личині ревізора, земського засідателя, паничика в «гороховому кафтані», що говорить «так химерно й хитро, як у друкованих книжках».
Ба, навіть більше: Гоголь у своїх «Вечорах» викликав український дух, немов біса з того світу, думаючи погратись із самою народністю на світському великодержавному Карнавалі. Однак за літературною грою проступила таїна священного промислу (а ним безперечно була й сокровенність національного). І Гоголь застиг на межі свого й чужого, божественного і диявольського, немов перед Вієм, маскуючись і втікаючи, то видаючи себе за українського хуторянина, народного оповідника пасічника Рудого Панька, то прагнучи бути «національним російським письменником». Маскування, блазнювання, роздвоєння — засіб перевертання панівного, владного, ієрархічно вищого, спосіб зруйнувати офіційну картину епохи та її подій, як переконує нас Міхаїл Бахтін. Отож — це модель поведінки «низової», колоніальної людини стосовно центру, імперії. І в цьому, очевидно, природа гоголівського сміху як українського національно-культурного феномена. Однак інший, відзначений нами бік гоголівської міфології, а саме — колоніальний контракт, у якому вона прочитується, змушує розглядати твори Гоголя під особливим кутом зору, через сліди «вищої» офіційної культури, що присутня в його текстах, навіть несвідомо. «Вища» офіційна, чи імперська ідеологія поглиблює різницю між провінцією і центром, перетворює Україну, чи Малоросію, як її тоді часто називали, на літературний топос, себто місце, яке не обов'язково має свою автономну цінність та характерність, а має певну специфічну забарвленість лише з погляду цілого, скажімо, як демонстрація «краси українського степу», добродушної вдачі, чи «неправильної» мови «хохла» тощо.
Загроза перетворення «Вечорів» у такий собі кітч особливо велика (значною мірою саме так гоголівський «Сорочинський ярмарок» і сприймається в масі). І лише той «вдумливий читач», до якого апелює Гоголь, бачить глибоку неоднозначність зображуваного ним світу, прочитує те наростання демонічного начала, яке робить «Вечори» не лише смішними, але й зловісними.
Демонізм перетворює ці твори на лабіринти й провалля, де зіштовхуються безкінечні знаки диявола і Бога, де розгортаються опозиції — «дві душі», українська та імперська, жіноча й чоловіча природа, краса і смерть, творчість і безум, віра і зрада.
Україна, як вона постає зі сторінок «Вечорів», зовсім не реально-історична, та й годі шукати в творах Гоголя реалізму. Якщо вже реалізм, то гротескний, скроєний із фантастики, бароковий, заснований на поєднанні непоєднуваного. Отож, і Україна його «Вечорів на хуторі біля Диканьки» — гротесковий край, де зібрані майже опереточні любовні пари, персонажі народного анекдоту, вертепу, нечиста сила, романтично-містичні й фантастичні образи-символи, включно з відсутнім в українському фольклорі королем гномів Вієм.
Близькість і взаємну проникність бісівського й людського, що властиві українському фольклорові, Гоголь трактує як ствердження постійної і довічної боротьби двох сил — Бога і диявола. Якщо уявити собі сценічно цю боротьбу, напрошується аналогія з містерією — середньовічним театральним дійством, де за душу людини борються персоніфіковані маски-алегорії злих і добрих духів. Ранні повісті-казки з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» нагадують також старовинний український вертеп — популярний народний ляльковий театр, де на верхньому ярусі розігрувалися містерія про народження Христа, сцени із Святого Письма, а на нижньому — сценки з життя за участю Хороброго Запорожця, Хитрого Жида, Ляха-хвалька, Смішного Чорта, Велемовного Дяка. Так само за реальними картинками з народного життя у «Вечорах» проступало заднє тло священної боротьби Добра і Зла.
Таке світовідчуття спиралося передусім на народну демонологію, виявлену в народних оповідях, повір'ях тощо. Прикметно, що в українській народній міфології чорт і загалом бісівське часто комічно забарвлені, однак дістають серйозний моралізаторський акцент, зокрема, тоді, коли про бісівські спокуси переповідається слухачам. Демонічне начало також переходить з народної демонології і поєднується з християнськими ідеями в різних єресях, близьких до гностицизму.
В загальній людській культурі сатанізм і демонізм набували також індивідуалістичного богоборчого змісту. Цей байронічно-лермонтівський демонізм здобув особливу популярність у російській літературі, виливаючись урешті в ідею боголюдини та право на експеримент зі світом сущим.
Ще одна культурна традиція вбирала в себе демонічну містику та фантастику і в остаточному підсумку витворювала зловісно-романтичну фантастику. Так, приміром, у німецьких письменників-романтиків Тіка, Гофмана казковий чорт стає втіленням світового зла, а трагедія людського життя виростає із демонізму людського образу, з подвійної натури людини, а також із прокляття людини, що продається дияволу. Саме цю останню органічно всотує в себе психологічна натура Гоголя, «хвостики душевних настроїв» якої він втілив у своїх «Вечорах».
Чортовиння, диявол, біс — усе це знаки ірраціонального, потойбічного, знаки переступання межі в людському світі гоголівських героїв. Воно (потойбічне) постійне у творах Гоголя, лишень прибирає різні форми. Такий чорт — буденний сусіда людини, навіть двійник, нечиста сила, що живе в іншому, паралельному світі, і мертві душі, що, навпаки, живуть у цьому світі, перевертні-відьми, що є посередниками між двома світами, і Вій, чаклун, диявол — як центральний образ, те місце, куди згортається весь людський часопростір. Причому, час — як щось священне й добре, оскільки він плинний і в його колообігу гине чортівська сила (чи після третіх півнів, чи з народженням Нового року). Натомість простір, ландшафт — диявольський, він має «низ» і «верх», але не може скинути з себе того Вічного мерця, що лежить у глибині землі і погрожує перевернутися («Страшна помста»). Лише іноді «мертві душі» (вже не фарсово-комічно, як чорт у «Ночі проти Різдва», а буденно-зловісно, як у однойменному творі) беруть участь у власне людських контрактах. Отож, маємо особливий межовий світ людського й бісівського, пройдисвіт (бо «світ» — світло Божої присутності!) Гоголівських «Вечорів». Таке межисвіття (межовий світ) і є тією реальністю — соціальною, психологічною, національною, у якій живе колоніальна людина.
Межисвіття посилюється, зловісніє при зустрічі з демонічною силою Центру, Міста-Химери у «Петербурзьких повістях» Гоголя. «У долині, мов у ямі, на багнищі город мріє», писав про імперську столицю як про містомарення Шевченко.
А поки-що, у «Вечорах», чорт грається, і Гоголь грається. Сам Гоголь до кінця життя часом жартівливо, часом серйозно називає чорта «спільним приятелем». Бісівське несвідомо «водить» героями Гоголя, є спеціальні місця (зачаровані місця) і особливий час, наприклад, проти Різдва й на Івана Купала, коли напіввідкривається священна вісь буття й одвічна боротьба сил зла та добра стає особливо відчутною. Так само бісівське начало пронизує родові відносини: відьма може бути матір'ю, навіть особливо богомільного чоловіка (Вакули), а батько — злим чарівником, як у прекрасної чорноокої Катерини із «Страшної помсти».
Жінка, як неодноразово свідчать персонажі Гоголя, — джерело бісівського начала. Так відгукуються апокрифічні народні перекази про одвічну гріховність жінки, яка піддалася спокусі змія і тим повергла весь світ у пекло людського гріха. Так само краса, «гарячий» дівочий вид («з біса гарна»), дівоче милування собою, як, наприклад, Оксанине перед дзеркалом («Ніч проти Різдва»), — усе це позначене, особливо в літературній романтичній традиції, чарами зваб, гріховністю переступання межі, що відділяє людське божественне начало і бісівську оману. Нагадування про одвічний людський гріх жіночого тіла загалом лежить в основі багатьох містичних видінь Гоголя.