Дозвольте, цим ще не все кінчилося. Того самого дня, коли лукавий забрав до себе Петруся, з'явився знову Басаврюк; тільки всі навтіки від нього. Дізналися, що це за птах: не хто інший, як сатана, що прибрав людської подоби для того, щоб відкопувати скарби; а через те, що скарби не даються нечистим рукам, так от він і приманює собі молодців. Того ж року всі покидали землянки свої і перебралися в село; але й там, одначе, не було спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, що якраз сердився він найбільше на неї за те, що кинула колишній шинок на Опішнянській дорозі, і всіма силами намагався відомстити їй. Якось сільські старшини зібралися в шинок і, як кажуть, розмовляли за чинами біля стола, посеред якого поставлений був, гріх сказати, щоб малий, смажений баран. Гомоніли про се й про те, було й про диковинки різні, і про чуда. От і приверзлося, ще б нічого, коли б одному, а то таки всім, що баран підвів голову, блудячі очі його ожили і засвітилися, і вмить з'явившися, чорні щетинисті вуси значуще заморгали на присутніх. Усі одразу пізнали на баранячій голові Басаврюкову пику; тітка діда мого навіть думала вже, що от-от попросить горілки… Шановні старшини за шапки, та мерщій додому. Іншим разом сам церковний староста, що любив часом побалакати віч-на-віч з дідівською чаркою, не встиг ще й двох разів дістати дна, як бачить, що чарка кланяється йому в пояс. Чорт з тобою! давай хреститися!.. А тут з жінкою його теж диво: тільки що почала вона замішувати тісто у величезній діжі, як діжа враз вистрибнула: «Стій, стій!» де там! узявшися в боки гордовито, пішла навприсядки по всій хаті… Смійтеся; одначе не до сміху було нашим дідам. І дарма, що отець Афанасій ходив по всьому селу з святою водою і ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, а все ще тітка покійного діда довго скаржилася, що хтось, як тільки вечір, стукає в дах і шкрябає в стіну.
Та що там! От тепер на цьому самому місці, де стоїть село наше, здається все спокійно; але ж недавно, ще покійний батько мій і я пам'ятаю, як повз розвалений шинок, що його нечисте плем'я довго після того поправляло своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. З закуреного димаря стовпом шугав дим, і, піднявшися високо, так, що глянути — шапка впаде, розсипався гарячим жаром по всьому степу, і чорт, не треба було б і згадувати його, собачого сина, так схлипував жалісно у своїй конурі, що злякані гайворони зграями підіймалися із сусіднього дубового лісу і з диким криком метались по небу.
Майська ніч, або утоплена
Брат його батька знає! начнуть що-небудь робити люди хрещені, то мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, а все щось не до шмиги; тільки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком — так де воно й візьметься, неначе з неба.
I. ГАННА
Дзвінка пісня лилася рікою по вулицях села ***. Була та пора, коли потомлені денною працею та клопотом парубки й дівчата, гомонячи, збиралися у коло, в сяйві чистого вечора, виливати свої веселощі в пісню, що повсякчас іде в парі зі смутком. І вечір, як завжди задуманий, мрійно обіймав синє небо, обертаючи все на неясність і далечінь. Уже й смеркло, а пісні все не вщухали. З бандурою в руках крався, вихопившись од співунів, молодий козак Левко, син сільського голови. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бринькає рукою по струнах і підтанцьовує. Ось він тихо зупинився перед дверима хати, оточеної невисокими вишнями. Чия ж це хата? чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:
«Ні, знати, міцно заснула моя ясноока красуня», сказав козак, доспівавши пісню і підходячи ближче до вікна. «Галю, Галю! ти спиш, чи не хочеш до мене вийти? Ти боїшся, певне, щоб нас хто не побачив, чи не хочеш, може, показати біле своє личко на холод? Не бійся: нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свиткою, підпережу своїм поясом, закрию руками тебе — і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на білі твої ніженьки. Серце моє, рибко моя, перлино! виглянь на часок! Подай крізь віконце хоч білую ручку свою… Ні, ти не спиш, горда дівчино!» вимовив він гучніше і таким голосом, неначе засоромився, що дався був на зневагу: «тобі любо знущатися з мене, прощай!»
Тут він одвернувся, зсунув набакир свою шапку і гордо відійшов од вікна, тихо перебираючи струни на бандурі. Дерев'яна закрутка в дверях у цей час повернулася: двері заскрипіли й одчинились, і дівчина на порі сімнадцятої весни, оповита присмерком, несміливо оглядаючись і не випускаючи дерев'яної закрутки, переступила поріг. У півпрозорій імлі горіли привітно, мов зірочки, ясні очі; блищали червоні коралі, і від орлиних парубкових очей не могло сховатися навіть те, як соромливо запаленіло її обличчя.
«Який-бо ти нетерплячий!» промовила вона до нього півголосом. «Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди юрбами сновигають по вулицях… Я вся тремчу…»
«О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене міцніше!» говорив парубок, обіймаючи її, відкинувши бандуру, що висіла на довгому ремені в нього на шиї, і сідаючи разом із дівчиною біля хатніх дверей. «Ти знаєш, мені ж і годину тяжко тебе не бачити».
«Знаєш, що я думаю?» перебила вона, задумливо втупивши в нього свої очі. «Мені все щось ніби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата все поглядають так заздрісно, а парубки… Я примічаю навіть, що мати моя з недавнього часу пильніше наглядає за мною. По правді сказати, мені веселіше в чужих було».
Туга якась перебігла по обличчю її, коли вона це вимовила.
«Два місяці тільки в стороні рідній і вже знудьгувалася! Може, і я надокучив тобі?»
«О, ти мені не надокучив», проказала вона, усміхнувшись. «Я тебе кохаю, чорнобривий козаче! за те кохаю, що в тебе карі очі, і як глянеш ти ними, то в мене наче на душі всміхається: і весело й хороше їй; що привітно моргаєш ти чорним усом своїм; що ти йдеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе».
«О, моя мила дівчино!» скрикнув парубок, цілуючи й пригортаючи її дужче до грудей своїх.
«Стривай! годі, Левку! скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?»
«Що?» сказав він, немов прокинувшись. «Так, що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж — говорив!» Та якось смутно озвалося в його устах те слово: говорив.
«Та й що ж?»
«А що ти з ним подієш? Удав, старий хрін, як звичайно, глухого: нічого не чує, та ще й лається, що волочуся бозна-де, гульки справляю, фіглі виробляю з хлопцями на вулицях. Та не тужи, моя Галю! Ось тобі слово козацьке, що таки умовлю його».
«Та тобі тільки аби слово сказати, Левку — і все вийде на твоє. Я знаю це по собі: часом і не послухала б тебе, а скажеш слово — і несамохіть роблю, чого тобі хочеться.
Вийди до мене, моє серденько!